Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

Безперечно, загибель тоталітарного режиму була викликана причинами політичного, економічного та соціального порядку. Але на те була і глибша причина етнічної, антропологічної та духовної природи. Ми гадаємо, що принципова помилка марксизму-ленінізму має антропологічний характер і полягає у зведені людини до чогось виключно матеріального. Ця неадикватна антропологія поклала початок політичній та економічній дійсності, несправедливість та нелюдяність якої неминуче прирекли її на загибель. Як вказує Т.Шпідлік: “антропологія носить повнісю духовний характер” [276,С.274], а вихідним її пунктом є “образ Божий”, відповідно до якого була створена людина. Антропологія охоплює людину у всій її цілісності, враховуючи властивості душі і тіла відповідно до їх “можливості одухотворюватися”.[276,С.274] Таким чином, якщо ідеалом комунізму є суспільна людина, то ідеалом християнської антропології є Бого-Чоловік.

Комунізм вичерпав себе як система, однак, залишив по собі особливу спадщину бездуховнісь та практичний матеріалізм, що без сумніву негативно впливає на кризу духовності, яка охопила українське суспільство “школа компартійно-тоталітарного режиму” [92,С.173], який в основі своєї політики поклав матеріалізм.

Після тривалої пропаганди атеїзму та процесів секуляризації, Церква в Україні знову прагне знайти своє місце у громадянському суспільстві, щоб здійснювати покладену на неї місію-проголошення Євангіліє.[178,С.53] Завдання Церкви у пост комуністичному суспільстві полягає у відновленні знівечиних духовних та моральних цінностей. Нам імпонує думка В.Стецюка, що “саме теократична влада... своїм моральним авторитетом може позбавити наш народ недоліків, які ми набули за довгі роки існування в аморальному суспільстві”. [237,С.45] Церква не тільки прагне змінити, а швидше створити якісно інший вид суспільства. Власне, Церква творить собою особливу, відмінну від інших, вищу форму суспільсва. Говорячи про Церкву, у даному випадку маємо на увазі не конфесійно-інституційний її вимір, а, радше, релігійно-духовний її феномен. Оскільки лише вона здатна об'єднати людство, як дітей Божих, що не може зробити будь-яке інше суспільство, яке розділене за етнічною приналежністю, соціальним станом. Церква не просто здатна гармонізувати життя суспільства, а й усуває небезпеку мімезису, взірцем для наслідування є тільки Бог, як джерело творчої потуги суспільства. [150,С.13] Ще на прикінці XIX ст. Подібну думку висловлював В.Соловйов, який писав: ”Церква повинна освячувати і через посередництво христянської держави перетворювати... природне, земне життя народу і суспільства”. [234,С.17] В сьогоднішній кризовій ситуації найбільший внесок Церкви полягає не в тому, щоб давати певні рішення у сфері політики, суспільної етики чи литастратегії, а в допомозі народові досягнути повного розквіту. Саме тому вона пропонує саме те, чим повністю володіє загальним баченням людини і людства. [211,С.179-180]

Самим фактом свого існування у вигляді тіла одночасно містичного і видимого Церква знищує ілюзії одноособового духовного життя. Завдання церкви не тільки забеспечувати свободу особистості, воно більш позитивне і сприятливе на проповідування і творення суспільної єдності. [151,С.138] Духовна відкритість народу зумовлюється не лише ментальністю, традицією чи символами, а й аксіологічними орієнтирами, які за своїм змістом є християнськими і в Україні, і в Європі. Ціннісно-світоглядний феномен людської інтеграції культурної тотожності формується під впливом історичних, соціально-політичних, економічних та інших чинників, властивих кожному етносу, державі чи регіону. [244,С.131] Власне, соціокулькурні особливості нашого суспільства актуалізують дослідження проблеми духовності. На наш погляд, інтерес дослідника має бути орієнтований на переосмислення самоцінності особистості, її сутнісних здатностей, одією з яких нам уявляється духовність, носієм якої є Церква. Остання, від часу свого заснування інтегрує в собі дві теології і дві системи світобачення, Східну і Західну, які часто бувають контрастуючими, однак, творять одну взаємодоповнюючу цілісність.

Українська Греко-Католицька Церква за своєю природою є східною не лише за обрядом, а й за духовністю, саме тому, вона покладає на себе завдання відродити, втрачену протягом століть, східнохристиянську духовність, яка октологічно притаманна укаїнському народові. Саме, онтологічна, а не психологічна основа духовності визначає її не як стан душі, як реальне застосування богословських чи християнських принципів до життя кожної особистості. [206,С.29] На думку І.М.Рупкіна, духовне життя не є дисципліною чи аскезою, це ”мистецтво синергії зі Святим Духом, мистецтво дозволяти Його присутності плодоносити в нашому житті”. [222,С.38]

Сьогоднішній стан східної духовності є її двадцятистолітньої еволюції, на яку значний вплив справляли різноманітні етнічні та культурні фактори і чию однорідність забеспечила спільність християнської віри. Однак, її елементом, а саме: Писання, ранньохристиянський, інтелектуальний, елемент раннього чернецтва, літургічний та формально-споглядальний [206,С.9], не варто вважати пластами, що послідовно розкриваються в ході цієї еволюції. Це, швидше, динамічні потоки, що виникають один за одним і зливаються в одне русло.

Найбільш маркантним проявом східнохристиянської духовності є її суцільність і згармонізована єдність. На Сході не має розходження між моральним, душпастирським, аскетичним і містичним богослов'ям, не притаманне роз'єднання між християнським обов'язком та порадами Євангелія щодо вбогості, чистоти, послуху та інших чеснот і практик. Тому на Сході спостерігаємо до морального максималізму, до наслідування онтологічної досконалості Бога, що є мірником досконалості всіх людей. [59,С.64] Таким чином моральна діяльність випливає з октології, з єства чи істотності. Звідси, нормативний характер для нашої діяльності мають моральне богослов'я і духовність як безпосередні висліди догматичної доктрини Церкви.

Східнохристиянська духовність є явищем одночасно суспільним і містичним, і тим самим встановлює особливий “православний етнос”, тобто спільнотну мораль, відчуття, і відповідь. [59, C.67] На думку Д.Оменна, саме об'єднання мирян у вигляді товариств чи асоціацій, власним прикладом засвідчуючи своє апостольство і контактуючи при цьому з суспільством, чинять на нього неабиякий позитивний вплив. [148,C.65]

Виділення феномену східнохристиянської духовності не означає духовності Заходу, оскільки обидві мають ту ж саму духовну спадщину, ті ж джерела і не відрізняються між собою стосовно віри, моралі та ієрархічного устрою. Проте, як Східна, так і західна церкви, відповідно до ментальності, роблять сильнішу емфезу на певну форму чи догму. На думку Б.Липинського перевага Східної Церкви полягає у її безпосередньому зв'язку з Апостолами, що визначає її безперервну традицію. [148,С.65] Саме остання виділяється Б.Липинським, як один з елементів східнохристиянської духовності. Наступними елементами є синтез найдавніших і найбільших культур та філософсько-інтилектуальний елемент грецького генія з джерел якого користало християнство безпосередньо. [148,С.65] Притаманний для Сходу інтровертизм з його зацікавленням внутрішнім світом людини, єдиною і домінуючою вартістю проголошує душу. Таким чином, характерні для укаїнського народу риси, такі як: поетичність, чуттєвість, сентименталізм, сприяли сприйнятю українцями лірики, містики та символізму Сходу, що апелювали до почуттів, а не раціоналізму Заходу, що взивав до розуму. [129,C.106]

Древньоруське богослов'я рішуче пішло по містичній лінії, літургійно-сакраментальній інтерпретації правд християнства, відмежувавшись при цьому від інтелектуальних спекуляцій. Слов'янська традиція нерозривно пов'язана з доксологією розуму і серця, що знайшло відображення у самій назві “православ'я”. [91,C.79] Однак, мусимо зауважити, що аналіз робіт деяких сучасних авторів щодо проблеми духовності відображає, швидше, розуміння візантійсько-слов'янської духовної спадщини як візантійсько-московської богословської моделі мислення. Нагадаємо, що у XVII ст. у Києві сформувалась потужна богословська школа, яка опрацювала власну модель богословського мислення могилянське богослов'я.[190,С.135] Саме воно органічно поєднало в собі інтуїтизм сходу із раціонолізмом зоходу. Про те, що це був не механічний набір елементів обох традицій, а їх органічний синтез свідчить поява в духовній культурі Сідної Європи XVII ст. феномену укаїнського бароко. [190,С.135] Таким чином, нам видається недоцільним цілковите нехтування західних впливів на українську духовність, що є природним процесом розвитку останньої. Адже, як зазначає І.Паславський, перманентна інфільтрація окциденту є натуральним методом екзизтенції української культури. [190,С.136]

Проблема духовності є надзвичайно складною і багатогранною, адже стосується самої суті людського феномену. Однак, вся складність проблеми стає зрозумілою, коли ми говоримо про український народ, який зазнав нищівного наступу державно-політичної системи на його духовність. Ми погоджуємося з думкою Р.Кирчіва про те, що “духовна” деформація чи хиби, це порушення фундаментальних традицій і ціннісних орієнтацій духовного розвитку народу.[126,С.392] Втрата духовної самобутності українців утруднює відродження християнської України, [279,С.202] водночас, позначаючись характерними для того стану речей негативами, одним з яких є загрозливе, для традиційно християнської держави, розповсюдження неорелігійних утворень.

Христянство і українська культура, психологія, етика, естетика внутрішньо синкретизовані. Вони творять нашу духовну структуру, гармонійну і самодостатню, яку ми формуємо ось уже більше тисячоліття, тому, мізерними, на нашу думку, є спроби нав'язати українській нації чужі її духовні псевдорелігійні теорії. Неорелігії не є механічним перенесенням традиційних для інших країн релігійних форм на грунт України, а радше, впливом складної антропологічної революції, що пов'язана з прагненням особистості віднайти себе, осягнути реальну дійсність, поєднатися з Богом. Однак, аналіз діяльності сект демонструє кардинально відмінний результат. Секта, як неоконструктивна структура, нищить особистість, вносить дисгармонію у її розвиток. Деструктивні організації релігійного спрямування досягають власної вузькоегоїстичної мети за допомогою певного набору методів і засобів, так званих, “суспільно-психологічних маніпуляцій”. [246,C.58] Загально відомими є наступні маніпуляційні техніки: “бомбардування” любов'ю, промивання мізків, збільшення психологічного тиску, виділення ролі лідера, утримання членів секти в стані постійної активності, нагадування і залякування, блокування доступу зовнішньої інформації, езотеричність, ідеологізація текстів, дуалізм у сприйнятті світу і життя, новомова, система доносів, ізоляція. [246,C.58-59] Необхідно вказати, що нові релігійні рухи активно використовують у своїй практиці і тактику обіцянок певних благ. Зокрема, новим адептам гарантується успіх у кар'єрі, покращення стану здоров'я та довголіття, спілкування, рай на землі, саморозвиток, релігійний досвід.[55, С.22-27]

Зауважимо, що “деструктивні секти побутують у сфері повної акогнітивності зазначає В. Фон Байєр-Катте. Індоктринаційні техніки випадають з контексту звичних форм раціональної орієнтації, пробуджують цікавість без жодного страху щодо того, що вони можуть бути небезпечними”. [54,С.34]

Деякі секти ставлять перед собою завдання завоювання влади не лише над свідомістю людини, а й політичної. Зокрема у “маніфесті Варнашрами”, найбільш складній книзі “міжнародного товариства свідомості Крішни”, автором якої є Харікеши Свамі, червоною ниткою проходить ідея необхідності захоплення кришнаїтами влади у всьому світі та встановлення тоталітарного режиму правління брахманів.[104,С.73]

Згідно нинішнього укаїнського законодавства держава не може відмовити у реєстрації будь-якій тоталітарній секті, якщо вона у своєму статуті відкрито не заявляє про антигромадські цілі чи методи своєї діяльності. Однак, суспільство повинно мати певні важелі та можливості захищати своїх громадян від організацій, в тому числі і релігійних, метою діяльності яких є насильницьке вторгнення в підсвідомість людини, в менталітет суспільства. Ми повністю погоджуємось з пропозицією С.Речинського про необхідність змінити законодавство у сфері релігії, нову редакцію Закону про свободу совісті. Варто виділити в ньому окрему групу традиційних для Укаїни релігій та конфесій, встановити певний випробувальний термін для нових релігійних рухів, скласти список заборонених рухів та сект [214,С.41] (звісно, керуючись при цьому конституційними нормами). Не зайвим, на нашу думку, звернутись у цьому питанні до світової практики. Скажімо, президент Латвії Гунтіс Улманіс вніс законодавчу ініціативу, суть якої визначити відповідальність незареєстрованих релігійних організацій за нанесення певної фізичної і психологічної шкоди. У 1996 р. Міністерство юстиції Латвії відмовило у реєстрації деструктивній релігійній організації “Свідки Єгови”. [242,С.2] Нагадаймо, що ще у 1984 р. Європейський парламент прийняв документ попередження перед небезпекою, яку несуть в собі тоталітарні секти, що мають кримінальний характер. Скажімо, діяння “Церкви Саєнтолосії ” засуджені у США, Канаді, Італії та Данії, а Верховний Суд у Лондоні назвав саєнтологію “аморальною і соціально-розтліваючою” системою. [242,С.2] Переконані, що таке відношення проблеми не суперечить принципам демократії, оскільки остання передбачає захист громади і від насильної псевдорелігійної практики, що спичиняє до проблем з фізичним і психічним здоров'ям нації, соціальної пасивності і дизорієнтованості. Додаймо до цього й чималий перелік різноманітних псевдофілософських теорій на терені науки. Маємо на увазі модифікації напівмарксиського гатунку, які пропагують “космічний” напрямок у світогляді, де Бог замінюється поняттям “космос” , а “космічна енергія” стає адекватною Духу. “Модерна мутація, за визначенням О.Федик, не більше”.[252,С.215]

На нашу думку, поки що контакти теологів та науковців є недостатніми. Ми переконані, що власне інтелектуальна та духовна еліта мають в свому розпоряджені методи впливу на особистість в плані її духовного виховання. Гадаємо, що настав час, навіть більше того це гостра суспільна потреба, спільної праці, вироблення концепції щодо елітарної високодуховної освіти, пошуку форм та методів виховання. Адже це може перерости у потужний державотворчий чинник.

На сьогоднішній день в Україні утворився світоглядний, а до певної міри й ідеологічний вакуум. Досі не має певної світоглядної концепції, яка б стала методологічною базою державотворчого процесу. Навпаки, зустічаємо діаметрально протилежні погляди на мораль, реформи, ринок. Різноманітний спектр думок, характерний для демократичного суспільсва, неможе, однак, в умовах відсутності загальнонародної державотворчої і світоглядної концепції забеспечити єдність народу без якої неможлива загальнонаціональна, політика і державна єдність.

Негативний досвід політичної діяльності у колишньому СРСР, складовою частиною якого була УРСР, зумовлює необхіднісь перегляду духовно-світоглядних підходів до сфери політики. Ведеться пошук стратагічного напряму розвитку, альтернативних цінностей, які б відіграли інтегративну роль в українському суспільстві. [227,С.40-41] На думку М.Семенюка, саме світоглят як пріоритетна якісь суспільства має передувати у державотворчих та законодавчих процесах, бо саме він закладає морально-етичні підвалини майбутнього суспільства. [228,С.95] Відтак, заміна атеїстичного світогляду теогуманістичним [227,С.43] може покласти край застосуванню сили у політиці і початок здійсненню її на принципах демократизму та ненасильства. Впровадженя принципу теогуманізму, як світоглядної домінанти суспільсва, можливе лише за умови оптимальної співпраці держави, суспільства та церкви, оскільки ні держава, ні церква самостійно не в змозі успішно виконувати функцію морально-духовного виховання своїх громадян. Саме мораль у найширшому своєму розумінні та вимірі є універсальною властивістю людської діяльності, вираженням значущості усіх видів людських зусиль; це, за висловом Ю.Терещенка: ”ідеальне обличчя суб'єктів соціуму”.[244,С.130] Життя кожної суспільної істоти вирішальною мірою залежить від надійних моральних засад, а надійність моралі визначається передусім її укоріненням у певній релігії.[182,С.58]

Церкву, як інстанцію, що проголошує сенс буття та моральні цінності, не може замінити будь-яка інша державна інституція. Саме Церква значною мірою визначає нормативні вартості та мотиваційні імпульси, що змушують людину відчувати відповідальність за суспільство і державу. Побудована на засадах свободи, правова держава живиться моральними, культурними та духовними вартостями, які традиційно і систематично культивуються Церквою. Недостатьня оцінка вартостей суспільством може чималою мірою призвести до того, що масове усвідомлення цінностей відбувається важко й неповно, а подекуди воно й зовсім відсутнє.[138,С.95] Запроваджені державою регулятори (приклад кримінальне право), не можуть компенсувати брак цінностей. Як зазначає Н. де Мартіні політики “говорять про державу, про інституції, а не бачать, що держава це не щось абстрактне, а той народ, що живе тут повсякчас, який або вихований на справжніх людських вартостях, або не вихований таким способом”.[160,С.10] Власне, радянська держава, керуючись ідеологією комунізму, прагнула створити новий світ і новий тип людини ідейної, національно байдужої, відданої вождям і готової для них на все. Борячись з “пережитками” минулого в свідомості, з індивідуалізмом, з релігією, переслідуючи духовність у всіх її проявах, культивуючи людину черству і байдужу, держава відкинула моральний бар'єр. На думку Є.Сверестюка: “Ніхто моралі не руйнував зруйновану основу, на якій тримається споруда моралі. Ця основа Абсолют”.[226,С.47]

Відомо, що в комуністичній УРСР ідеологія займала найвище місце у піраміді цінностей, підпорядковуючи собі всі інші компоненти, зокрема, мораль. За допомогою тотальної індоктринізації здійснювалась глибинна ідеологізація всього суспільства. Зауважимо, що комуністична ідеологія за своїм змістом не була універсальною. Вона сприймалась лише певною частиною суспільства і викликала протистояння їй у іншій частині соціуму. Ми погоджуємось з тезою О.Вишневського, про те, що антихристиянські доктрини, які нехтують ідеалами добра, правди, справедливості, а також ідеології антидержавні, деструктивного характеру, які зазіхають на цілісність та незалежність Української держави не мають права на виправлення плюралізмом і повинні бути засуджені з позиції християнського гуманізму та громадянського патріотизму.[70,С.136] Щодо вузькогрупових доктрин ідеологічного, політичного чи релігійного характеру, допускаючи плюралізм як політико-ідеологічного, так і релігійно конфесійного характеру, все ж, на нашу думку, оцінювати їх необхідно з точки зору того, наскільки вони відповідають, по-перше, абсолютним християнським есхатологічним цінностям, по-друге, ідеології державотворення (ідеалу служіння Україні). Власне, здоровий патріотизм дає здорове національне життя і творить здорові державні органи. Стати без застережень в обороні Батьківщини і її прав це здорове і природне явище у житті кожного добропорядного громадянина. Байдужість до справ свого народу, Батьківщини це “брак шляхетних національних почуттів, це брак християнської любові”.[246,С.114]

Патріотизм це християнська і загальнолюдська чеснота, важливий щабель у шкалі духовних вартостей, і коли цього щабля немає, тоді людина часто неможе подолати прірви, щоб осягнути найвищий ідеал, яким є Бог. У такому випадку людина губиться, попадає у порожнечу і стає далеким від життя утопістом.[119,С.215] Як зазначає В.Краус, коли в суспільстві панують міцні державні структури, проявів нігілізму майже не спостерігається. Нігілізм у політичній сфері проявляється лише тоді, коли суспільні інституції втрачають силу.[138,С.93] Таким чином, щоб позбутись негативних наслідків комуністичної системи, яка спустошила нас внутрішньо, атакувала релігію і усяку вільну, творчу думку, проголосила тріумф матеріалізму і знищила духовні підвалини культури, необхідним є відродження людини, як ядра складного і балістичного процесу економічних, суспільних і політичних перетворень.[275,С.5] Варто зауважити, що покращення економічного, соціального і духовного стану суспільства вимагає постійного морального самовдосконалення, яке є не лише внутрішньою потребою людини. Йому можуть сприяти і політичні рішення та правові норми, звичайно за умови, що вони прийняті на основі морально-етичних цінностей, носіями яких є Церква. Ми погоджуємось з думкою Б.Максимовича, що саме Церква не тільки може, а й повинна стати справжнім духовним провідником нашого суспільства, [155,С.42] активно включаючись у боротьбу з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Неможливо недооцінювати участь Церкви у розбудові громадянського суспільства, яка полягає у “покращені моралі владних структур та у вирішенні чисельних соціальних проблем”.[102,С.5] Українська Греко-Католицька Церква, як інституційований вияв християнської релігії, формує систему ідей і цінностей, які можуть бути прийняті суспільством у сенсі засадничих умов його відродження. Ця система передбачає кардинальну зміну моральних аспектів життєдіяльності кожної особистості, та суспільства вцілому.

Більш чи менш чіткі естетичні уявлення, що виражаються у формі норм (заповідей) присутні у кожній релігії. Людина, котра дотримується морально-етичних норм, сама виявляється нормою.[58,С.58] У християнстві акцент зміщується з окремих норм на ідеальний образ людини. Граничне вираження ця логіка досягає в ідеї Боговтілення, а образ Боголюдини стає ідеалом досконалості. На думку К.І.Люіса: ”вартість людини не в ній самій. Вона лише здатна вмістити, отримати цінність, і отримує її від Христа ”.[152,С.231] Отже, підходячи до людини з євангілізаційною місією, Церква ставиться до кожної особистості як до символу, в якому схований глибокий богословський, божественний зміст. А символ це та дійсність, правдиве, вічне значення якої передається через дочасний, конкретний вимір, котрий є невід'ємною частиною її самої.[45,С.8] Таким чином, основою християнської моралі є богословська антропологія. Тут варто зазначити, що “Біблія це опис конкретних дій Бога та різного характеру поведінки людини”.[209,С.13] Під неперервним впливом Божої волі людина шукає конкретних форм активності, підпорядковуючи свою діяльність моралі. Д.Степовик виділяє три чинники, які, на його думку, уневажнюють примат Божої волі в сучасній Україні, серед яких: прихований атеїзм, релігійний фанатизм і зумовлена ним конфесійна нетолерантність та християнський лібералізм.[236,С.186-187]

Згідно зі світським підходом до виховання особистості мірилом унормованості поведінки служить її відповідність соціальним нормам, тобто вимогам суспільсва, до якого належить індивід. Цивілізоване суспільство гармонійно поєднує загальнолюдські, національні та моральні норми вартості, котрі змушена свідомо привласнити кожна особистість. Виховна тактика щодо рівня розвитку особистісних цінностей має полягати у забеспеченні їх прояву трансциндентного відношення. При цьому шлях формування особистосних цінностей, котрий успішно може бути інструментований науково обгрунтованою технологією, має полягати у сходженні від конкретного до загального.[158,С.62-63]

Спектр ціннісного простору надзвичайно широкий і включає в себе такі фундаментальні вартості як: сім'я, безпека, матеріальний стан, освіта, престиж, духовність [163,С.105] і, додамо релігія. Саме остання визначається Ю.Рождественським, як “особлива цінніснісна сфера людини” [217,С.30], а В.Яків характеризує релігійність українського народу як домінанту його світогляду.[279,С.181] Отже, релігія займає найвище місце в ієрархії цінностей, яку умовно можна поділити на дві взаємодоповнюючі системи. Перша з них поступово вироблена протягом життя, свідомо створена й обумовлена. У первинному вигляді ця ієрархія формується під впливом виховання. Друга система це ієрархія емоційна, яка утворюється емоційно і завдячує своїм існуванням домінуючій потребі. [243,С.129] Доволі часто обидві ієрархії стають джерелом внутрішніх конфліктів особистості, які характерні людській дизінтеграції. Гармонійний розвиток особистості забеспечується поєднанням обох шкал вартостей через перенесення емоційного вантажу за ієрархію цінностей, прийняту інтелектом, звичайно, при умові їх внутрішнього узгодження. Таким чином, повна сукупність ціностей та норм людини визначають її моральність. А, власне остання, як вказує Л.Овсянкіна, орієнтує та регулює поведінку дії людини в суспільстві.[180,С.33] Вдосконалення особистості, її моральний розвиток до певної міри результат її власних зусиль, наслідком творчої праці по оволодінню морально-етичними вартостями, наслідком самовиховання.[56,С.103] Зауважимо, що людина живе у колі оточуючого соціокультурного середовища, яке справляє значний вплив на багатогранний і всеохоплюючий процес її духовного та морального розвитку. Власне Церква виступає носієм суспільної моралі. “Саме тут, на думку А.Вашкого, християнство та церква провели докорінну ревізію добра і зла за вченням Євангіліє та витримали цю розрізненість впродовж століть”.[68,С.16] Особливий акцент на виховній функції Церкви поставив митрополит УГКЦ А.Шептицький, який у своєму пастирському посланні до духовенства “Як будувати рідну хату” писав: “Що Церква чи церкви відіграватимуть важну ролю в будівництві Батьківщини, про це не можна сподіватися. В народах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви. То вона виховує народи, вона вщіплює вже в душу дитини ті християнські чесноти, які зроблять із неї доброго патріота і мудрого громадянина”.[247,С.26]

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14