Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

Двадцяте століття увійшло в історію людства як таке, що народило ряд антихристиянських, антигуманних ідеологій, серед яких: фашизм та комунізм. Обидві, у своїх формах, стали серйозною загрозою для Цервкви та свободи особистості, як найвищої цінності християнства. Політична ситуація 30х років змусила Ватикан до необхідності виступити на захист прав людини. Тогочасний папа Пій ХІ в особливій енцикліці “Non abbiamo bisogno” (1931 р.) засудив принципові положення італійського фошизму. Через шість років в енциклії “Міt brenneder Sorqe” від 14 березня 1937 р. папа виступив з осудом другого варіанту фашизму-націонал-соціалізму; [154,С.338] відкидає всі доктрини, які оголошують расу, націю чи правлячу еліту найважливішими людськими вартостями. 19 березня 1937 р. Пій ХІ видає нову енциклію “Divini Redemptoris”, [154,С.339] у якій виступає із запереченням комуністичної ідеології, яка відкидає вище духовне покликання людини, що пояснюється тоталітарним і принциповим матеріалізмом марксистсько-ленінської доктрини, яка різко суперечить християнському вченню.

Перед фактом радикальної зміни відносин з цивільною владою напередодні ІІ світової війни опиняється і Українська Греко-Католицька Церква. З початком вторгнення радянських військ у Галичину, окупаційні сили принесли з собою суспільний лад, який базувався на офіційній доктрині атеїзму та суворо обмежував соціальну роль Церкви. Остання опинилась перед загрозою самого свого існування і як інституція громадянського суспільства, і як релігійна громада. Всі ці фактори спонукали Митрополита А.Шептицького, у новому соціально-поліптичному кліматі, звернутися до невідкладних соціальних проблем і шукати оптимальних шляхів їх вирішення. У формулюванні Шептицького, суспільне питання трактується як заклик до особистого сумління. Мотивацією такого заклику є християнське розуміння любові з огляду суспільства.[286,С.250] З метою впровадження цього християнського принципу в суспільну акцію Церкви, Митрополит наголосив на необхідності правильної поведінки духовенства та вірних, що мала базуватись на солідарності, рівності, знанні та розважливості.[136,С.254] Ще 13 грудня 1939 р. у Спільному Пасторському Посланні Митрополита та єпископів УГКЦ звучить попередження перед наступом більшовизму: “Появляються фальшиві пророки, які нужду і терпіння міліонів, брак праці, хотять використати для своїх цілей. Вони ширять серед робітництва полум'я ненависті і бунту та зміряють до суспільного перевороту. Нам загрожує більшовизм і всі нещастя і терпіння, які потягає за собою”. [38,С.470] Логічне продовження ця теза знаходить у Пастирському посланні А.Шептицького “Осторога перед загрозою комунізму”, датованою “2 серпня 1936 року. Митрополит, звертаючись до українського народу, пише: “Хто допомагає комуністам у їх роботі, навіть чисто політичній зраджує Церкву... Хто допомагає комуністам у приведенні їх планів спільного т.зв. народного чи людового фронту зі соціалістами чи радикалами, загрожує свій народ... Хто допомагає комуністам у якій-небуть їх акції, та осбливим способом у зоргнізованні т.зв. народного чи людового фронту, той зраджує справу вбогих, терплячих і кривджених у цілому світі”.[29,С.486-487] Таким чином, у підкоренні режимові або примиренні з комунізмом Митрополит вбачав розклад суспільства і соціальних вартостей.

Як духовний провідник, митрополит А.Шептицький вважав своїм обов'язком вказати вірним на справжню небезпеку для християнської віри та моральних цінностей суспільства. Саме тому, основною соціальною турботою А.Шептицького у цей період став захист релігійної свободи. Митрополит зосередив свою соціально-етичну діяльність на двох проблемах, які безпосередньо виникали із політичної ситуації, а саме: визначити ставлення Церкви до влади держави окупанта, та яких заходів може вживати Церква у відповідь на соціальні вимоги, що ставляться перед нею. А.Шептицький запропонував позицію, яка полягала у рівновазі політичної діяльності й соціальної спрямованості.[137,С.321]

Загроза для Церкви з боку радянської держави носила структурний характер: в наслідок систематичного впровадження в життя суспільства атеїзму, існувала конкретна можливість знищити Церкву (До деякої міри так і сталося у 1946 р., коли радянська держава змусила перейти УГКЦ на нелегальне становище, про що ми більш широко говорили в ІІ розділі нашого дослідження). Водночас, через відступництво частини духовенства, громада УГКЦ зіткнулась з небезпекою внутрішньой ерозії. Однак, засоби захисту релігійної свободи перед атеїстичною та антицерковною політикою держави були вкрай обмеженнеми. Вони включали як легітимні, так і незаконні , з точки зору радянської влади, засоби протистояння останній. Такий перехід відображав поєднання двох полюсів пристосування і опору, які відбувались у двох аспектах, а саме: у зовнішніх стосунках УГКЦ з державою та на рівні внутрішньоцерковного життя. [137,С.324-325] Процес пристосування проявлявся у публічних виступах А.Шептицького на захист релігійних свобод, [80,С.311-312] гарантованих, зрештою, радянською конституцією 1936 р. Опір А.Шептицького радянській державі характерирезувався високим ступенем доцільності й розважливості до можливих наслідків і грунтувався на принципі політичної віддаленості.

Неоднозначну оцінку в історіографії отримало ставлення Митрополита до фашизму. Однак, критичний аналіз позиції А.Шептицького дає змогу стверджувати, що від покладання надії на Німеччину у справі визволення від більшовицького терору Митрополит, під впливом політичних реалій, приходить до абсолютно негативного сталення до фашизму, яке висловив у листі до Святішого Отця Пія ХІІ від 29-31 серпня 1942 р.: “... Нині увесь край є переконаний, що німецький режим є на рівні, а може й вищий, як режим більшовицький, лихий, майже диявольський”. [43, 28 липня] Засуджувати систему влади, неузгоджувалась з християнськими засадами, висловили побоювання перед деструктивним впливом гітлерівців на українців, митрополит, водночас, виявив хибність своєї попередньої оцінки німецької влади та власних намірів. [254,С.199] Митрополит неодноразово застерігав український народ від співпраці з окупантами, відкривав усю гаму негуманної політики ворога. Першим проявом спротиву гітлерівській владі було Пастирське послання “До дохувенства” (більш відоме як праця “Як будувати рідну хату?”) [277,46с] у якому висловився за перевагу демократичного типу правління. Наступним кроком у засудженні гітлерівської політики стало Пастирське послання “Не убий”.[30,С.259-268]

У світлі звернень Митрополита до вірних листів до папи, мусимо ствердити, що мало правдоподібним є те, що Митрополит свідомо дав згоду на утворення дивізії “СС Галичина”. Швидше, як зазначає Р.Тожецький, він був поставлений перед доконаним фактом і змушений був погодитись лише на військових посланців.[245,С.200]

Гуманізм позиції Шептицького проявлявся і у його ставленні до єврейського народу. Не поділяючи ставлення до євреїв націоналістів, так і фашистів, Митрополит неодноразово виступав на захист єврейського населення. По-суті, більшість виступів А.Шептицького на захист життя людини у 1942 р. головним чином стосувалися євреїв. Врешті, після зіткнення з гітлерівскими злочинами, у яких активно використовувались українські антисиміти, та після рішучих виступів Митрополита вдалося викорінити офіційні антиєврейські гасла, однак, це не означало , на жаль, що антисимізм зник з суспільного життя українців.[291,С.104] А.Шептицький став одним із перших, хто висловив сучасну думку Церкви щодо іудаїзму, яка торувала собі дорогу перед ІІ Ватиканським Собором та була остаточно сформульована у період понтифікату Івана-Павла ІІ.[291,С.104]

Хочемо зауважити, що проаналізовоні нами праці Митрополита А.Шептицького дають нам змогу зробити певні висновки, а саме, А.Шептицький розробив концепцію ненасильства у політиці, в основі якої було покладено примат християнських вартостей над вузько національними інтересами чи будь-якою ідеологією. Таким чином, ми можемо твердити, що позиція Митрополита справляла значний вплив на розвиток суспільно-політичних реалій в Україні у першій половині ХХ ст. На нашу думку, концепція А.Шептицького мгла б бути прийнятою і сучасною політичною владою української держави, оскільки вона дає певні концептуальні принципи, які мали б бути визначальними у подальшому державотворчому процесі.

Саме тому, псевдонауковими видаються нам наміри певних авторів дискредитувати постать А.Шептицького, яка викликала у цих авторів, м'яко кажучи, нетирпимість і несприйняття, а радше гнів та обурення. Свою зневагу вони проявляли у пасківлях. Скажімо, Е.Прус писав: ”Втікаючи від окупаційної дійсності, митрополит зайшов у світ містики. Замкнений у бібліотеці, “накреслював для нащадків” нереальні плани на грані фантастики. Це вже не був реалізм, але звичайна втеча змученої життям людини, у казковий світ дитинства. Вмер, не дочекавшись найбільшої поразки ліквідації галицького греко-католизму”.[288,С.328] Нам видається, що така думка не тільки не втримує ніякої критики, а й є вкрай абсурдною.

22 грудня 1939 р. Митрополит А.Шептицький таємно висвятив сам в єпископа Йосифа Сліпого, [191,С.176; 262,С.22] який став його наступником, очоливши УГКЦ у найважчий період її історії. Як було зазначено вище, після псевдособору 1946 р. УГКЦ змушена була перейти на нелегальне становище, що унеможливило виконання Церквою суспільних функцій. В радянський період діяльність УГКЦ була зведена лише до задоволення релігійних потреб вірних. УГКЦ, вигнана насильницьким шляхом у катакомби, не згинула лише тому, що мала відданого пастиря в особі Патріарха Йосифа Сліпого. Навіть тривале заслання не ізолювало його впливу на духовне життя України. Його благородні наміри та вчинки на церковно-релігійному поприщі, що тісно переплітались зі свіцькими справами, стали певним внеском у розвал тоталітарної системи, водночас, справляючи неабиякий позитивний вплив на розвиток Української церкви.

Йосиф Сліпий, отримавши високу освіту в Інебруці та Римі мріяв бути не лише священником, а й науковцем. У 1922 р. він став професором богословії у Львівськії Духовній Семінарії, а згодом ректором цієї Семінарії та Богословської Академії. Й.Сліпий був головою Богословського наукового товариства, членом Наукового Товариства ім. Шевченка та інших академічних об'єднань. [207,С.6-7] Під редакцією Й.Сліпого виходив науковий тримісячник “Богословія”.[93,С.8]

Нагадаємо, що значний вплив на переконання Й.Сліпого мав Митрополит А.Шептицький, який вважав найпотужнішим засобом, який може використати Церква у досягненні своєї кінцевої мети освіту. [289,С.269] Саме тому, прагнення перетворити Богословську Академію у Католицький Університет стало турботою Й.Сліпого. У своєму “заповіті” він писав: “Рефлектуючи ... над значенням і цінністю науки, в обличчі вічності, яке свідомо зближується до мене, заповідаю вам:

Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею і своїм знанням, будьте її служителями! Здвигайте храми науки, вогнище духовної сили Церкви і Народу, пам'ятайте, що немислиме нове життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука - це їхнє дихання жизні!” [116,С.5]

Однак, в умовах радянської дійсності прагнення Й.Сліпого не могло бути зреалізоване. Лише після відбуття 17-річного покарання здійснилися плани Й.Сліпого, проте, поза межами України, у Римі. Саме тут, Патріарх започаткував релігійні і культурні справи, достойні традицій України, до яких він сам спричинився у великій мірі в міжвоєнний період. Невтомний динамізм Й.Сліпого дозволив 8 грудня 1963 р. проголосити Український Католицький університет формально заснованим. [262,С.148]

Цікавим є факт наявності вже в першому офіційному рішенні про заснування УГКЦ пункту про намір організувати при Університеті Музей церковного мистецтва, оскільки навчання семінаристів немислиме без викладачів мистецької культури. Нагадаємо, що у Львові при Богословській Академії існував Національний Музей, директором якого був д-р Михайло Драган. [145,С.62] Однак, відчутним при формуванні педагогічних кадрів, виявився дефіцит мистецтвознавців відповідного рівня. Єдиним “культурознавчим інтелектуалом” [139,С.40] був сам Йосиф Сліпий.

У Римі здійснилась мрія Йосифа Сліпого, яка не могла бути зреалізована у 30-х роках у Львові, а саме, створення синтетичного художньо-архітектурного комплексу українського греко-католицького храму, що включав Український Католицький Університет та собор св.Софії. [139,С.40] Для задоволення релігійних та культурних потреб українців в еміграції були відкриті філії УКЦ в Лондоні, Льєжі, Вашингтоні, Філадельфії та Чікаго. [207,С.8] У важких умовах розпорошення української діаспори з підпера Й.Сліпого вийшло понад 200 томів наукових праць. Зауважимо, що автор застеріг за собою право залишити кілька примірників для майбутніх потреб України.[207,С.7]

Не маючи змоги жити і працювати в Україні, Йосиф Сліпий вибирає окрему форму оборони Церкви, яка зазнавала руйнівних впливів у двох аспектах: по-перше, заборона в УРСР та, по-друге, загроза асиміляції в еміграції. Таким чином, головним завданням стає необхідність засвідчити існування УГКЦ перед світовим співтовариством, щоб появитись на світовій арені, збудити Ватикан з летаргічного сну передсоборового традиціоналізму чи консерватизму чи, навіть, пасивізму.[173,С.22] Переконливим свідченням такої оборони Церкви і народу були виступи Й.Сліпого на ІІ Ватиканському Соборі на захист прав Української Греко-Католицької Церкви. Діяльність Й.Сліпого у цьому руслі, як зазначає І.Музика: “принесла болючі для декого операції, викликала гіркі реакції своїми і чужими, вона потрясла в першу чергу нами самими на чужині серед солодкого сну самовдоволення і себелюбства,.. вона потрясла і тих, що були відповідальні за діло нашої Церкви, вона вдарила і по противниках, які теж у великому задоволенні і певності вважали нашу Церкву мертвою в Україні і готовою до смерті в діаспорі”.[173,С.22] Ми погоджуємось з думкою Ю.Рудавського, що Йосиф Сліпий, як і його попередник Андрей Шептицький є взірцем духовних провідників народу, які вміли поєднуваьти величезну організаційну роботу для відродження і розбудови Церкви із плідною науковою та культурною діяльністю для добра українського народу.[220,С.9] Значення постатей Митрополита А.Шептицького та Патріарха Й.Сліпого важко переоцінити. Яскравим свідченням цього є розпочатий Українською Греко-Католицькою Церквою процес беатифікації Митрополита Андрея Шептицького.

Після розвалу тоталітарно-імперського СРСР Україна стала незалежною, самостійною державою, на території якої проживають громадяни різних національностей. Переважну більшість їх об'єднало навколо себе християнство, яке завжди у своїй історії закликало до єдності, милосердя, вселяло в серця вірних мир і спокій. У нинішній період глибокої економічної кризи, матеріальних нестатків, росту злочинності християнська релігія вустами своїх достойних служителів закликала всі нації і народності України до терпіння, толерантності , доброзичливості, утверджувала норми християнської поведінки. Така позиція Церкви в суспільстві є відображенням її суспільного покликання, яке вона здійснює відповідно до притаманних їх функцій, серед яких: соціально-стабілізуюча, інтеграційна, консолідуюча, соціополітична, просвітницька, соціокультурна.[133,С.197-199]

Той факт, що місія Церкви є духовною за свєю природою, насправді не протиставляє Церкву світові. Більше того, УГКЦ вбачає підстави своєї суспільної участі у соціальному сприянні людині. Людський та соціальний аспекти діяльності Церкви є прямим наслідком її суто релігійної місії.

Як відомо, суспільний устрій є результатом взаємодії двох сил влади і суспільства. Безсумнівно, що суспільна активність є пріорітетною щодо дій влади, не залежно демократична вона, чи антидемократична.[241,С.106] Таким чином, суспільство повинно діяти впевнено і відважно, звертаючись до Церкви щодо рекомендацій суспільного характеру. Водночас, УКГЦ вважає, що сьогодні християни як ніколи повинні заангажуватися у творення активної та глибоко пережитої солідарності переважно в плюралістичному світі. Бо, як відомо, після II Ватиканського Собору, співіснування різних думок, навіть всередині самої Церкви, визначається нормою (1). Однак, ми переконані, що вся палітра точок зору на майбутнє України повинна бути пронизана християнським гуманізмом, моральністю та реальним, інтегральним сприйняттям світу. На нашу думку, пошук шляхів виходу України з кризи має бути продовжений і церковною ієрархією УКГЦ від якої ми чекаємо більш активної духовної і соціальної діяльності, енергійного заклику до духовного і соціального поступу України, дієвої програми міжконфесійної і душпастирської мирянської соціальної співпраці.

3.3. ЕКУМЕНІЧНІ МОДЕЛІ ТА ПРОБЛЕМА РЕАЛІЗАЦІЇ ІДЕЇ ЄДИНОЇ ПОМІСНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ .

Від моменту легалізації УГКЦ продемонструвала рекордні темпи свого відродження в умовах незалежності України. Церква вийшла з підпілля структурно достатньо збереженою, відчуваючи потужну підтримку мирян. У травні 1992 р. Синодом єпископів УГКЦ було прийняте рішення, затверджене Апостольською Столицею у липні 1993 р., про створення чотирьох нових єпархій.[239, С.37-38] Таким чином, на 1999 р. в структурі УГКЦ в Україні є наступні єпархії: Львівська архиєпархія, Івано-Франківська, Самбірсько-Дрогобицька, Зборівська, Коломийсько-Чернівецька, Тернопільська, Мукачівська єпархії та Києво-Вишгородський екзархат. На сьогоднішній день УГКЦ має 3243 громади (що перевищує довоєнний рівень, який становив 3237 громад), 85 монастирів, [238, С.54] 10 навчальних закладів, 2160 священників, [79, С.10], 625 недільних шкіл, 23 періодичних видань.[111, С.20] В остенні роки помітне поширення УГКЦ на терени східної України. Станом на 1 січня 1997 р. лише в Полтавській, Запорізькій та Кіровоградській областях не було зареєстровано жодної греко-католицької громади. Однак, зауважимо, що 98 від загального числа громад УГКЦ зосереджені в західному регіоні. [111, С.20]

Проте, у Галичині, поряд з традиційною для західноукраїнських земель УГКЦ, існує досить значна кількість громад, що зараховують себе до вірних православної церкви, поділеної між трьома патріархатами. Так, станом на 1.07.94 р. на теренах західної України налічувалось 558 громад Української Автокефальної Православної Церкви, 113 громад Української Православної Церкви Київського Патріархату та 83 громади Української Православної Церкви Московського Патріархату. [127, С.53]

Існування на теренах України, і, зокрема, в Галичині, чотирьох церков східного обряду призвело, поряд з проблемою подолання неактивної тоталітарної спадщини, і до загострення міжконфесійних суперечок, які іноді набирали ознак гострого конфлікту. Оскільки східний обряд є традиційним для українського народу, то, таким чином, кожна з чотирьох церков вважає себе історично традиційною для України, вбачаючи в інших церквах свого конкурента.

Абстрактно серцевиною конфлікту виступали майнові суперечності. Закон України про “Про свободу совісті та релігійні організації”, прийнятий в квітні 1991 р. гарантував судовий захист майнових прав релігійних громад, визнавши їх суб'єктами права. [15, С.656-666]

23.12.1993 р. було прийнято Закон Верховної Ради України “Про внесення доповнень і змін до Закону УРСР, про свободу совісті та релігійні організації”.[16,12 січня] Перелічені законодавчі акти регламентували порядок повернення у власність чи передачі у безоплатне користування культових будівель і майна. При цьому, обласна держадміністрація повинна враховувати права релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно до часу їх переходу у державну власність, одночасно, визнаючи права релігійних громад, які протягом тривалого часу користувались цим майном, вкладали кошти у переобладнання та ремонт культових споруд.

Таким чином, отримують на чинне законодавство, міжконфесійні конфлікти можна було б врегулювати встановивши принцип почергового користування громади різних конфесій церковними спорудами у межах одного населенного пункту. Власне такий шлях вирішення проблеми обрали органи державної влади і управління Львівщини. За взаємною згодою між громадими греко-католиків і православних станом на 1 липня 1994 р. в області було укладено близько 100 договорів про почерговість Богослужінь в одному храмі.[127, С.54]

Здавалось, що з завершенням процесу перерозподілу церковних споруд та майна мав би вичерпати себе міжконфесійний конфлікт. Однак, його причини варто шукати на більш глибоких рівнях, а саме: ідейно-теоретичному, морально-правовому та ідеологічному, оскільки саме вони є визначальними в даному конфлікті. Ці причини носять богословсько-канонічний, історичний, культурно-духовний, політичний, соціальний та правовий характер. [251, С. 13]

На ідейно-теоретичному рівні, в першу чергу, варто виділити проблему канонічності церков: визнані світовими релігійними центрами УГКЦ та УПЦ МП протистоять неканонічним УАПЦ та УПЦ КП. Щодо морально-правового аспекту, то Українській Православній Церкві Київського Патріархату, яка в 1992-1994 роках користувались підтримкою влади та притендувала на роль “державної церкви” - протистоять три інші церкви, висуваючи звинувачення у порушенні норм церковно-державних стосунків. І нарешті, ідеологічні протиріччя, які виникають між трьома церквами, що проповідують національні цінності - УГКЦ, УАПЦ та УПЦ КП, з одного боку, та байдужою, а іноді й ворожою до національної ідеології УПЦ МП. [60, C.118-119] Усі ці протиріччя виступають не лише предметом полеміки між церквами, а й переносяться у суспільство. Як зазначає В.Єленський: “швидко з'ясувалося, що конфлікт набуває власної інерції і став константою релігійного життя України. Він забарвлюється тонами конфесійного і навіть політичного реваншу, інтегрується в процес політичної боротьби”. [110, C. 37]

Будучи деструктивним соціальним явищем, конфлікти не лише ігнорують правові норми, законність і правопорядок, а й віддаляють конституційну мету - побудову демократичної правової держави, провокують свідомі чи неусвідомленні протидії створенню громадянського суспільства; гальмують досягнення національної злагоди і миру; поширюють загрозу порушення балансу інтересів особи, суспільства та держави. Таким чином, особливо актуальним постає питання ліквідації дестабілізуючих впливів міжцерковних конфліктів на суспільство, усунення порушень принципу відокремлення Церкви від держави, пов'язаних з втягуванням релігійних структур у політичну боротьбу.

Припинення міжцерковних конфліктів є першочерговим завданням державно-церковної політики. Як зазначав у своїй доповіді з нагоди 1-ї річниці прийняття Конституції України Л. Кучма: “... міжконфесійні сутички часом небезпечні політичних та соціальних конфліктів, разом узятих. Як першу спробу їх подолання можна розглядати ініціативу Ради національної безпеки і оборони та найвпливовіших християнських церков - підписати меморандум

про незастосування сили у вирішенні міжконфесійних конфліктів”. [44, 3 липня]

Варто зазначити, що з метою подолання окремих деструктивних тенденцій та усунення напружності церковно-релігійної ситуації в Україні органами виконавчої влади проведено низку заходів, серед яких:

1) - ініційовано підписання меморандуму про несприйняття силових методів у розв'язанні міжконфесійних суперечностей (липень 1997);

2) - створено комісію Ради Національної безпеки та оборони з питань врегулювання спірних міжконфесійних питань;

3) - підготовлені засідання Ради регіонів при президентові України щодо дотримання місцевими органами влади чинного законодовства у сфері релігії;

4) - за дорученням Президента підготовано законопроект про внесення змін і доповнень до Закону України “Про свободу совісті і релігійні організації”, а також проект Конституції державної політики щодо церкви та релігійних організацій;

5) - проведено низку науково-практичних конференцій за участю представників всіх впливових конфесій. [267, 24 грудня]

Безумовно, заходи владних структур щодо врегулювання напруженості у міжцерковних стосунках мають неабияке значення, однак, на нашу думку, тут варто врахувати кілька моментів, а саме: по-перше, принцип відокремлення церкви від держави передбачає невтручання останньої у внутрішні справи церкви, а, відтак, держава може лише сприяти покращенню релігійної ситуації, а не вступати в ролі “останньої інстанції” у процесі міжцерковного порозуміння. По-друге, без участі всіх чотирьох церков, що існують на теренах України, спроба налагодити міжцерковні взаємини є марною. Саме тому, питання міжцерковного діалогу, спрямовано на пошук шляхів виходу з церковної кризи в сучасних умовах постає досить принципово.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14