Місце та роль української греко-католицької церкви в процесі національно-духовного відродження України

Професор кафедри загальної історії релігії та релігієзнавства Вюрцбурського університету Н. Клес виділяє наступні чотири види такого діалогу: міжрелігійний діалог про життя; діалог теологічного обміну; діалог релігійного досвіду та діалог суспільної дії. [124, С. 83] Необхідно вказати, що єрархія УГКЦ неодноразово заявляла про свою готовність вести конструктивний діалог з усіма православними церквами, проте, власне міжправославні суперечності деактуалізують цю готовність.

Релігійна ситуація в Україні, яка, зауважимо, протягом кількох останніх років дещо стабілізувалася, вся не потребує певних коректив, які можуть бути прийняті лише за умови екуменічної співпраці усіх українських церков. Лише екуменічний діалог здатний забезпечити реалізацію ідеї утворення Помісної Української Церкви, яка б стала одним з впливових чинників виховання національної свідомості українців, що, в свою чергу, забезпечить подальший розвиток демократії та державотворчого процесу в Україні.

Працю над християнською єдністю вважали метою і найважливішим завданням свого життя митрополит УГКЦ Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий. Вони усвідомлювали, що “прагнення до єдності всіх християнських церков під одним пастирем - це євангельська вимога, це основний постулат християнської віри”. [130, С. 80] У першій половині ХХ ст. провідним учасником екуменічного руху був Митрополит Андрей Шептицький. За його підтримкою, а інколи й особистою участю, відбувалися не лише неформальні зустрічі, а й численні конгреси, на яких піднімалось питання християнської єдності. У лютому 1907 р. Андрей Шептицький представив папі Пієві Х свій уніцйно-екуменічний план, що мав охопити Україну, Білорусію та Росію. Розширення діапазону унійної праці вимагало особливих повноважень, які були надані митрополиту А. Шептицькому Папою Пієм Х та знайшли втілення у словах Папи “uture jure tuo” (“Користайся своїми правами”). [263, С.76] Правове становище і повновладдя митрополита в Росії визначені в 13 документах, апробованих папою Пієм Х. Однак, всі вони були таємними, а на одному з них стояла помітка, зроблена власноручно Пієм Х: “При збереженні тайни, під карою виключення-екскомуніки, зарезервованою Папі”. [263, С. 84] Така таємничість була викликана об'єктивними чинниками, а саме - погіршенням відносин між Ватиканом та царським урядом, внаслідок реакційної політики Сталіна. Таким чином, Митрополит А. Шептицький став таємним ординарієм всіх українських єпархій на території Російської імперії з правом надзвичайних повноважень, якими користувалися панські нунції. Зауважимо, що 24 лютого 1921 р. всі акти, що стосувалися повноважень митрополита були офіційно санкціоновані та підтверджені папою БенедиктомXV. [263, С. 96]

У 1907 р. митрополит Шептицький таємно виїхав до Російської імперії з метою встановити контакти з Єрархами Православної Церкви. Митрополит зустрівся з єпископом Церкви Старовіруючих Інокентієм Усовим, який відверто виявив свою прихильність до унії. Однак, Шептицькому не вдалося зустрітися з архиєпископом Смоленським Петром. Обидва єрархи зустрілися через десять років, та, незважаючи на те, що архиєпископ Петро був переконаним католиком, однак, побоявся визнати це відкрито. [225, С. 128] Варто зауважити, що у своїй унійно-екуменічній діяльності на теренах Росії велику надію митрополит Шептицький покладав на царський указ про свободу віросповідання 1905 року. [225, С. 129]

Проблема християнської єдності знайшла відображення у низці творів А.Шептицького. Так, у пастирському посланні “Зближаються часи” (26 листопада 1907 р.) митрополит писав: “Зближаються часи, в котрих без сумніву будемо покликані до тривожної, але і трудної праці над соєдиненієм восточних церквей. Праця та є для нас правдивим ідеалом, она відповідає найгорячішим нашим бажанням ... Злучені з западом вірою, а обрядом з востоком, більше чим хто-небудь інший - можемо колись працювати над великим ділом возстановлення церковної єдности”. [28, С. 29]

Проблема єдності Христової Церкви в Україні знайшла своє логічне завершення в ідеї створення Патріархату в Києві. Питання Патріархату піднімалось протягом всієї християнської історії нашого народу. Воно знайшло своє відображення у діяльності Ярослава Мудрого, Йосифа Всеямина Рутського, Петра могили, які в періоди церковного занепаду і роз'єднання здійснювали всі можливі заходи, спрямовані на досягнення єдності церкви. [176, С.1-88] Важливість проголошення патріархату розуміли і керівники відродженої в 1917- 1920 роках української держави. Першого патріарха Києво-Галицького та всієї Русі вони вбачали в особі митрополита Андрея Шептицького. Про ці плани дізнаємося зі споминів Логина Цегельського про розмову з Головою Директорії Володимиром Винниченком: “А що Ви сказали би на те, якби ми Вам забрали Шептицького до Києва на Митрополита всієї України ?.. Очевидно, що на уніятського. Православ'я скасуємо. Це воно нас завело під царя восточного, православного, то воно проводило обмосковлення України. Православ'я завжди буде гравітувати до Москви. Ваша унія добра для відрізнення і від Польщі і від Москви. Уніят із природи стає українцем. Скличемо Синод єпископів, архимандритів та представників мирян з України і порадимо їм прийняти унію, а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємось з Римом, щоб його зробив патріархом України... Ми говорили про це поміж собою. Це серйозний план”. [22, С. 139] Нам видається, що думка В.Винниченка щодо необхідності патріархату та, особливо, щодо ролі УПЦ МП в Україні не втратила своєї актуальності і сьогодні. Саме тому, не зовсім коректнам вважаємо вислів З.Антонюка, що: “конфесійна єдність зовсім не гарантує ні національної, ні державної єдності. Тому так і дивують намагання... злити всі струмки в єдиному морі, нехай і українському морі”. [50, С. 26] Однак, нам імпонує наступна теза дослідника про можливість реалізації ідеї українського патріархату лише у зв'язку з Римом. [50, С. 25-26]

Чималу увагу екуменічному покликанню УГКЦ приділяв патріарх Йосиф Сліпий. “Київські метрополити, - писав Й.Сліпий, - хоч не носили патріаршого титулу, управляли церквою наче патріархи, користуючись патріаршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріархат Церкви - це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті. [116, С. 11]

Ідея Патріархату Української Церкви вперше прозвучала публічно на II Ватиканському Соборі. 11 жовтня 1963 р. патріарх Йосиф у своєму Слові до Отців Собору висловив прохання-пропозицію - піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Русі до гідності Патріархату. “Доводив я бл. п. Папі Павлові VI, - писав Йосиф Сліпий, - завершення тих Церков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді... в свідомости духівництва і пастирів, при свідомість мирян... зігравала неабияку ролю. Бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювати тверду основу для патріархату! Церква Києво-Галицької Митрополії... дала подостатьо законів цієї свідомости впродовж цілої своєї історії. Чому ж не признати патріаршої гідности Києву, Колисці Християнства на цілому Європейському Сході?” [116, С. 12-13]

На жаль, задекларована патріархом Йосифом Сліпим ідея проголошення Патріархату Української Церкви до сьогодні не знайшла практичного втілення. Її не поділяє УПЦ МП - одна з найпоширеніших в Україні церков. Скептичне ставлення проблеми висловлюють і вірні усіх конфесій. За соціологічними даними лише 25,5 опитуваних підтримуюють ідею створення єдиної національної церкви, а 41,1 респондентів висловлюються проти такого об'єднання. [60, С. 122]

Зрозуміло, що позитивний результат не може бути досягнутий штучним підштовхуванням до об'єднання з боку державних структур чи громадськості при відсутності прагнення до нього всіх зацікавлених церков. На нашу думку, ідея Патріархату може бути практично реалізована лише за певних умов, а саме:

1 - усвідомлення українською нацією необхідності консолідуватись навколо державотворчої ідеї, основаної на засадах християнської моралі, проповідником якої стане національна Церква;

2 - відмови від ідеологізації церковно-релігійних проблем;

3 - тісної співпраці в екуменічному руслі не тільки єрархії і духовенства всіх українських церков, а й залучення до цього процесу широкого кола науковців та вірних усіх конфесій.

Документом, який обгрунтовує принципи порузуміння між Католицькою та Православною церквами в умовах сучасних суспільно-політичних реалій в Україні став пасторальний лист Глави УГКЦ кардинала Мирослава Івана Любачівського “Про єдність Святих Церков” у якому акцептується готовність до екуменічного діалогу. “Відновлення релігійної свободи, - вказується в посланні, - вихід нашої церкви з катакомб у Східній Європі, й поворот її Первоієрарха на рідну землю, відкривають нові перспективи для праці над християнським з'єднанням... осягнення наших довгожданних національних прагнень - вільна, незалежна й демократична Українська Держава, підсилили очікування українського народу до своїх Церков, щоб і вони, перемігши релігійні роздори, стали осередком єдности. Це гаряче бажання і очікування віруючого Божого Люду є певно “знаком часу” і вказує нам до чого сам Господь нас кличе. [25, С. 3] Кардинал Любачівський пропонує реальні заходи, що можуть позитивно вплинути на міжконфесійні взаємини, серед яких: молитва і спільна праця над подоланням моральних і соціальних проблем посткомуністичної доби; екуменічний діалог та участь у ньому єрархів, духовенства, черниць та вірних усіх церков; використання кращих надбань світового екуменічного руху. [25, С. 3-5]

Під впливом реалій зовнішнього світу радикально змінилося ставлення Католицької Церкви до екуменічного руху. Ухвали II Ватиканського Собору (962-1965 р. р.) внесли кардинальні зміни в католицьке розуміння екуменізму, зруйнувавши стереотипи, що до цього часу визначали характер стосунків Апостольської Столиці з християнською куменою та залучивши її до загальнохристиянського річища богословського діяння. Дух однозначно присутній уже у вступі до соборського декрету “Про екуменізм”. В документі зазначається, що: “Старання про відновлення єдності між усіма християнами є одним з найважливіших намірів Другого Священного Собору у Ватикані”. [40, С. 341] Однак, тут ми погоджуємося з думкою Н.Коган, і після II Ватиканського Собору негативним у розвитку Католицької Церкви залишався факт ігнорування власного духовного набутку в ділянці екуменізму, а саме - підхід Східних Католицьких Церков, зокрема УГКЦ, який багато в чому випереджав проблематику та головні напрямки розпочатого згодом діалогу між Католицькою Церквою та Православ'ям Сходу. [134, С. 8] Цю точку зору підтримує Ф.Еве, який у своїй праці “Экуменика” пише: “Не можна забувати, що Західна Церква багато отримала зі Сходу в сфері богослужіння, духовного передання... і канонічного права. Вселенські Собори, які визначили основні догмати, відбувались на Сході, і екуменічна праця, звичайно, повинна взяти до уваги специфіку Східної традиції... дуже важливо знати, шанувати, зберігати і розвивати багатющу літургічну і духовну спадщину Сходу для вірного збереження повноти християнського передання і для здійснення примирення східних і західних християн”. [278, С. 20]

Зауважимо, що стосовно проблеми екуменічного руху, його мети та засобів досягнення існують різні думки, підходи та трактування. Однак, на нашу думку, деякі з них заслуговують особливу увагу. Серед них концепція Кардинала Й.Ратцінгера, яка виражається формулою “єдність через багатоманітність”. [213, С. 172] З цієї формули випливає два напрямки діяльності на ниві екуменізму. Перша течія полягає у пошуку моделі повної єдності через розв'язання протиріч під кутом єдності. Інша ділянка діянь пов'язана зі зміною свого відношення до “інших”, сприйнятті відмінності з пошаною, усвідомленні права кожного зберігати свою індивідуальність. Ця теза знаходить логічне продовження в працях українських авторів. Скажімо, З.Антонюк зазначає, що: “як протистанти, так і греко-католики зробили туди вагоміший внесок, ніж їхня чисельність, у розвиток єдиної української культури, соціального та духовного поступу українства, чудово вже реалізувавши національну єдність у конфесійному плюралізмові”. [50, С. 26]

Варто вказати, що модель “єдності через багатоманітність”, як одного з підходів до розуміння єдності християн, як мети екуменічного руху, поділяє і Апостольська Столиця. У своєму Апостольському листі “З нагоди 400-річчя Берестейської Унії” папа Іван II наголосив: “У різних документах зусилля до того, щоб поглибити взаєморозуміння між православними та католицькими східними Церквами, що дало вже свої позитивні результати... Сьогодні ми розуміємо, що єдність можна осягнути за допомогою Божої любові тільки в тому випадку, коли Церкви спільно будуть цього бажати, в повній пошані окремішніх традицій та необхідної автономії”. [4, С. 13]

Ідея “єдиного через багатоманітність” сьогодні переживає свій ренесанс. Особливо значення набувають її релігійні аспекти, оскільки акцентують увагу на пріорітеті загальнолюдських та національних цінностей, пошані гідності особи та кожного народу. На думку П.Сергієнка, певні ідеї соборності потребують подальшого осмислення громадянством України, серед них: ідеї гармонії індивідуальних і загальнолюдських вартостей; проголошення пріорітету духовного над матеріальним, виховання патріотизму, засудження релігійної ворожнечі, міжцерковної боротьби; боротьби за моральну чистоту душі людини і народу. [231, С. 77]

Відновлення братерських стосунків між греко-католиками та православними є необхідним в історичному процесі примирення церков в Україні. Беручи за основу богословську модель “Церков-сестер” єпископ УГКЦ Василь Лостен, ординарій Стендфорської єпархії у США, висунув сміливу і неординарну пропозицію - обміркувати спроби сопричастя одночасно зі Старим і Новим Римом. Таким чином, В.Лостен запропонував модель “подвійного сопричастя”. [90, С.153] Варто зауважити, що подібну ідею популяризував і православний єпископ Всеволод (Майданський), який очолює Українську Православну Церкву США. [90, С.153] Таким чином, американський грунт дає сьогодні паростки сміливих екуменічних ініціатив і задумів, спільною рисою є те, що вони походять з традиції Київського християнства.

На нашу думку, обидві запропоновані моделі, чи принаймні одна з них, можуть бути прийняті українськими церквами в сенсі засадничих. Зрозуміло, що Православні Церкви та Східні Католицькі Церкви мають ту ж саму історію та культуру, одну спільну богословську, літургійну, духовну та кононічну спадщину, яка належить універсальній церкві, характеризує їх спільну ідентичність. Таким чином, щоб виконати екуменічну місію УГКЦ повинна зберігати це “спільне насліддя шанованої старовини”. [195, С.113] Маємо на увазі відновлення, після періоду латинізації, древніх літургійних, богословських, духовних та канонічних традицій, дійсних у часи Єдності Заходу та Сходу, при умові їх відповідності до сучасних умов та виключенні можливості поглинання чи злиття.

В умовах інтенсивної екуменічної діяльності сьогодення унія, в такій формі як вона була прийнята у 1596 р. в Бресті, вважається анахронізмом. Однак, зважаючи на всі “за” і “проти”, беззаперечним є факт утворення в результаті унії феномену УГКЦ, що стала прецендентом церковного об'єднання. Вірні греко-католицької церкви - це “живе заперечення, що східний мусить бути православним”. [103, С.129] УГКЦ поєднала у своєму обряді духовність та культуру Заходу і Сходу. Ця синтеза визначає вірних УГКЦ як католиків східної візантійсько-слов'янської традиції. Як вказує Єпископ-Помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар: “Культура, яка певна себе, яка знає на чому стоїть, яка свідома своєї ідентичності, може спокійно запозичити від інших культур, не боячись за свою власну субстанцію”. [103, С.130]

Зрозуміло, що сучасний екуменізм повинен сприйматися як такий, що взаємно збагачує і як нагода, і як форма вияву пошани та любові. Однак, пошана чи любов до з'єднаних Церков не вимагає обов'язкового повторення тієї ж самої форми зв'язку. [165, С.133] Остання може і повинна бути більш еластичною, притягаючою та відкритою.

Священник УГКЦ О.Петрів запропонував план подальшого розвитку подій, що мали б завершитися остаточним об'єднанням церков, яке панувало в історії церкви до сумнозвісного розвитку 1054 року. Запропонований варіант включає 3 етапи:

І - метою якого є єдність семи Вселенських соборів передбачає:

– поєднання УПЦ КП та УАПЦ з подальшим визнанням цієї Церкви Вселенським Патріархом Варфоломеєм;

– надання Патріархом Московським автокефалії УПЦ;

– визнання Патріархату УГКЦ Апостольською Столицею;

– об'єднання УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ в єдиній Помісній Церкві.

ІІ - метою якого є єдність часів Апостольських.

Він передбачає діалог та досягнення єдності з церквами, які досі вважалися

єретичними.

ІІІ - через єдність у Слові (Логосі) до єдності у Творцеві (Отці). [196, С.134]

Зрозуміло, що окрім теоритичних викладів суспільство чекає від церкви і певних практичних кроків. Саме тому, УГКЦ активно включається в екуменічний діалог. На Другій Європейській Екуменічній Асамблеї, що відбулась у Граці в червні 1997 року серед 700 із країн та церков Європи була і делегація УГКЦ, яку очолював Єпископ-Помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар. Звичайно, до складу української делегації входили і представники православних церков України, зокрема УПЦ КП. Асамблея ухвалила низку документів, основною ідеєю яких стало примирення всіх християн. [208, С.12-122] Таким чином, по при всі труднощі, що виникають на шляху примирення, все ж долаються перешкоди і налагоджується співпраця, яка приведе до об'єднання всіх українських церков в єдиній Помісній Церкві. Циклічність розвитку передбачає, після тисячоліття роз'єднання та взаємних анатем, новий якісний етап, основною характеристикоюякого має стати єдність Христової Церкви.

З початком третього тисячоліття Католицька Церква свідомо бере на себе відповідальність за допущені помилки, що спричинили розкол. У “Догматичній Конституції про Церкву” сказано: “Церква... є рівночасно і свята, і потребуюча очищення, і тому постійно творить покаяння і обновлення”. [41, С.24] А серед “гріхів Церкви”, які вимагають особливого покаяння, на думку папи Івана Павла ІІ, є ті: “які стали на перешкоді до єдності, що її Бог прагнув для свого народу... На схилі цього тисячоріччя Церква повинна звернутися з ще ревнішою молитвою до Святого Духа, благаючи його про благодать об'єднання християн, що становить основне питання євангельського свідченняу світі”. [6, С.37] “Бо без єдности , - зазначає Д.Степовик, - справа євангелізації не може увінчатися повним успіхом...”. [35, С.ХХІІІ]

На нашу думку, об'єднання Церков в Україні, чи хоча б їхнє гармонійне співжиття мають органічно визріти в українському грунті. На жаль, мусимо зауважити, що домінування політичних чинників в сучасному екуменічному русі ставив під сумнів саме поняття екуменізму. В найближчий час екуменізм має якісно трансформуватися і позбутися при цьому рис релігійної розрядки. Для українських церков недопустимою є позиція очікування, пасивності, яка перетворює їх в об'єкт несприйнятних для нас екуменічних моделей. Тільки власні екуменічні ініціативи (нагадуємо, що такі розробки мають місце у практиці УГКЦ) можуть подолати несприятливі для українського християнства тенденції. Екуменізм повинен стати для нас не модною європейською “забавою”, а справою нашого національного виживання. Без порузуміння між українськими церквами неможливо побудувати цивілізовану, а значить і незалежну, демократичну, правову Україну. Отже, нам потрібен екуменізм не задля того, щоб “сподобатися” світові, а задля вирішення наших власних проблем, які, до речі, сприятимуть і світовому екуменічному рухові.

ВИСНОВКИ

Проведений аналіз засвідчує, що як національно-духовне, так і релігійне відродження тісно повязані зі здобуттям українським народом політичної незалежності. Процес розбудови демократичної правової держави в Україні передбачає конституційну заборону конфесійної дискрімінації, яка неодмінно проявляється в умовах політичного домінування однієї нації над іншою, у періоди панування тоталітарного, антитеїстичного режиму і якої неодноразово зазнавала Українська Греко-Католицька Церква протягом більш ніж 400-літньої історії свого існування. Проголошення незалежності України та демократичний курс сучасної державної політики створили реальні умови для УГКЦ активно включитись у процес національного, культурного та духовного відродження. УГКЦ стала на позицію української державності та всіма засобами послідовно втілює її у своїй діяльності на теренах Українни. Залишаючись домінуючою у Західній Україні, УГКЦ поширює свій вплив на східні регіони, прагнучи зупинити процес руйнування національної та духовної єдності українського народу, стимулюючи відродження національно-культурної самоідентифікації українців. Саме тут зустрічається сутність релігії та дія Церкви з сутністю українського історичного процесу, зливаючись в одну цілість : релігія трактує поняття добра, а церква дбає про його повну реалізацію в житті одиниць і всієї української спільноти.

Проаналізувавши роль релігії та Ураїнської Греко-Католицької Церкви в етнополітичному розвитку, національно-культурних процесах, що відбувалися в умовах політичної самостійності чи залежності та в період сучасного національно-духовного відродження України,доходимо донаступних загальних висновків :

1. З часу прийняття християнства Володимиром Великим ( 988 р. ) Українська Церква стає обєднуючим, громадотворчим фактором соціальної співдії. Церковна організація зближує суспільні верстви, встановлбє гуманне, товаристське співвідношення, засноване на християнській моралі, виступає основним чинником стабілізації громадського і суспільного життя. Одність релігійного світобачення та культу,єдність моральних засад та вартостей витворюють свідомість спільноти етнічної, політичної, економічної. Тотожність зобовязань і прав, завдань, прямувань і цілей переростають у першорядні державотворчі елементи. Державна влада отримує свою вищу, привнішу санкцію та релігійне обгрунтування.

Християнство завдало рішучого удару всякій дискримінації, натомість, внесло в українське суспільство ідею християнського гуманізму ; сприяло започаткуванню та розвиткові культурного процесу, виконавцем та тисячолітнім носієм якого стала Українська Церква. З часом християнство перетворюється у рушійну силу певних соціально-політичних процесів у житті українського народу. Християнство, оформлене спочатку в рамках однієї Церкви, а від 1596р. після Берестейської унії з Римом репрезентоване Українською Православною та Українською Греко-Католицькою церквами було і залишається сьогодні джерелом духовності з якого черпає свою силу і наснагу український народ.

2. Берестейське міжцерковне порозуміння 1596 р. стало довершеням справи попередніх поколінь, органічним продуктом та закономірним насліком усього попереднього розвитку українського християнства, сутнісним виявом на всіх етапах його історичного розвитку була синтеза східних і західних церковних традицій.

Оцінки унії її прихильниками та опонентами завжди були діаметрально відмінними, такими вони залмшаються і сьогодні. На нашу думку, науковий підхід до оцінки унії повинен враховувати як певні негативні, так і позитивні її наслідки та опиратися на реальні факти історичного розвитку Української Греко-Католицької Церкви.

Акт проголошення унії на Берестейському соборі 1596 р. став початком церковного розколу серед українців, відкрив сторінку інтенсивної внутрішньої релігійної війни, спричинив до розламу української нації та тривалого ворогування її частин (православних та греко-католиків) між собою. Однак, стан релігійних міжусобиць містив у собі певні позитивні моментиефект яких полягав у неможливості повного злиття з римокатолицизмом, а, вівдтак, збереженні та плеканні традицій Київського християнства. Унійний акт 1596 р. виводився з джерел українського християнства і найбільш адекватно відповідав його внутрішньому змістові. Феномен Берестя, поєднавши у собі дві гілки європейської цивілізації - східну - Візантійську та західну - Римську, поклав початок творенню нового типу української культури, що розвивалась в руслі унійної культурно-історичної логіки. Таким чином, ми можемо потрактувати Берестейську унію 1596 р. як обєктивно-історичнурозвязку, продиктовану локальними потребами та обставинами, яку варто розуміти, як певний вид прийняття глобального розвязання очікуваного поєднання.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14