Права і обов'язки сторін, що беруть участь в цивільному процесі

доручення заслухати пояснення відповідача, який проживає в іншому

населеному пункті, замість того, щоб розглянути справу за місцем

проживання, тобто відповідно до закону, надавши таким чином відповідачу

реальну можливість захисту своїх інтересів.

Іноді при судових дорученнях інтереси відповідача зачіпаються ще й

тим, що суди розглядають справи, не повідомляючи про це відповідача.

Кадирова С.С. звернулася до суду з позовом до Гініатуліна про встановлення

батьківства і стягнення алимектів на сина. Позов був задоволений.

При розгляді справи вищестоячими судами було встановлено, що справа

була розглянута у відсутності відповідача, пояснення у якого були одержані

у порядку судового доручення судом за його місцем проживання, причому у

справі немає відомостей про те, чи направлена йому судова повістка.

Однак одержані в порядку судового доручення пояснення не звільняють суд,

який розглядає справу по суті, від обов'язку повідомити відповідача про

час і місце судового засідання. Не повідомивши відповідача про розгляд

справи, суд істотно порушує його права1.

Як відомо, закон (ст. 144 ЦПК ) припускає об'єднання в одному

судочинстві кількох позовних вимог з метою найшвидшого і найправильнішого

їх розгляду та розв'язання. Однак не завжди суд може об'єднати позови. Не

припускається об'єднання позовів; якщо це суперечить інтересам відповідача,

істотно зачіпає його права.

Типовим прикладом об'єднання позовів є можливість- у справах про

розірвання шлюбу розгляду так званих супутніх питань — при кому з батьків

залишаються діти, їх матеріальне забезпечення, розділ майна між подружжям,

про дошлюбне прізвище одного з подружжя (ст. 137, ЦПК).

Зустрічаються у судовій практиці випадки, коли суди не додержуються

умов об'єднання позовів, припускаючи при цьому порушення прав

відповідача. Так, наприклад, при розірванні шлюбу не може бути розв'язаним

питання про розділ майна (вкладу), якщо на це майно претендують треті

особи. Порушенням прав відповідача будуть також випадки, коли суд об'єднує

позови, що випливають з різних правовідносин, при цьому спільний їх

розгляд не може бути допущений.

Назарова звернулася до суду з позовами до Назарова про розірвання

шлюбу і про виселення, обгрунтувавши позовну вимогу тим, що відповідач

систематично приходить додому нетверезим, виражається нецензурними словами.

Народний суд, об'єднавши позовні заяви в одне судочинство,

розірвав шлюб між Назаровими і виселив Назарова з будинку, який належав

позивачці на праві особистої власності. Вищестояча інстанція, скасовуючи

рішення по справі, вказала, що, виносяче рішення про розірвання шлюбу, суд

повинен визначити долю дітей, у необхідних випадках розділити майно між

подружжям, вирішити питання про дошлюбове прізвище (ст. ст. 34, 36 Кодексу

про шлюб і сім'ю ). Оскільки в одне судочинство можуть бути об'єднані лише

вказані вимоги, суд не вправі був об'єднати вимогу Назарової про розірвання

шлюбу і виселення відповідача.

Відомо, що в певних випадках закон припускає альтернативну

підвідомчість, тобто можливість звернення за захистом свого права в один з

кількох органів. Для захисту інтересів відповідача йому небайдуже, у який

саме орган звернувся з вимогою позивач, і де вона розглядатиметься. У

судовій практиці виникли принципово важливі питання захисту інтересів

відповідача у зв'язку з правом суду передавати цивільні справи на розгляд,

товариських судів. Право народного суду на передачу справи товариському

суду сумнівів не викликає. Виникає лише складне питання про згоду сторін

на цю передачу.

У процесуальній літературі була висловлена думка, що народний суд може

передати справу на розгляд товариського суду лише за взаємною згодою

сторін або на прохання про це позивача. Це залежить від категорії справ.

Однак Є. Філіпов висловлює тут надто сумнівні рекомендації. Він пише, що

позиція відповідача (згода або незгода розглянути спір у товариському суді

) правового значення не має, якщо згоду на передачу справи у товариський

суд висловлює лише позивач. З подібною думкою погодитися не можна.

Необхідно виходити з того, що відповідач може заперечувати проти передачі

справи товариському суду, посилаючись на переконливі підстави

(некомпетентність членів товариського суду, їх заінтересованість у

результаті справи та ін.)

Тому слід вважати припустимою передачу справи в товариський суд лише

за згодою обох сторін. Цим самим будуть гарантовані права та інтереси

заінтересованих у результаті справи осіб (сторін). Переконливі аргументи

висловлені з цього питання стосовно до передачі товариським судам справ

про дрібні правопорушення[57]. Істотним порушенням права на захист

відповідача є розгляд і розв'язання цивільної справи у його відсутність

без належного повідомлення часу і місця розгляду справи. Токарський

звернувся до суду з позовом до Токарської про визнання заповіту і договору

дарування недійсними. Народний суд у порушення вимог процесуального закону

розглянув справу без відповідачки, позбавивши її тим самим права захищати

в суді свої інтереси.

Наглядова інстанція на цих підставах скасувала рішення, вказавши, що

рішення належить скасуванню, якщо справа розглянута судом у відсутність

когось з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце

судового засідання. Процесуальні заперечення відповідача можуть виявлятися

також у заяві клопотання про відводи.

Інститут відводу, як відомо, покликаний забезпечити об'єктивний

розгляд і розв'язання справи шляхом усунення з процесу тих його суб'єктів,

неупереджена діяльність яких викликає сумнів у осіб, які беруть участь у

справі. Захищаючись проти пред'явленого до нього позову, відповідач може

заявляти клопотання про відвід складу суду, прокурору, секретарю судового

засідання, експерту, перекладачу. Правильне розв'язання цих клопотань

судом гарантуватиме захист процесуальних прав відповідача[58].

Своєрідні риси мають процесуальні заперечення за обставин, які

ускладнюють нормальний розвиток і рух процесу з конкретної цивільної

справи. Звичайний рух цивільної справи передбачає розгляд і розв'язання її

в одному судовому- засіданні з винесенням рішення по суті спору. Однак

наше процесуальне законодавство з урахуванням потреб судової практики

припускає відхилення від звичайного руху справи—справа може бути

відкладена, судочинство у справі може бути зупинено, закрито, позов може

бути залишений судом без розгляду.

Ці ускладнення процесу можуть істотно зачіпати інтереси відповідача

і тут також можуть проявитися його процесуальні заперечення. При

відкладенні слухання справи, якщо у судовому засіданні були присутні всі

особи, які беруть участь у справі, суд може допросити свідків і на наступні

судові засідання їх не викликати (ст. 176 ЦПК ).

Відсутність у наступному судовому засіданні допрошених свідків може

вплинути на реалізацію відповідачем його права заперечення проти позову.

Відповідач може наполягати на повторному виклику цих свідків до суду. З

приводу умов застосування ст. 176 ЦПК УРСР в нашій літературі були

висловлені різні точки зору.

Так, О. Селезнєв вказував, що ст. 176 ЦПК не забороняє суду допитувати

свідків і в тому випадку, коли в судове засідання не з'явився хтось з осіб,

які беруть участь у справі. Інше розуміння правил ст. 176 ЦПК О. Селезнєв

вважав формальним[59].

З позицій захисту інтересів відповідача з такою думкою погодитися не

можна. Допит свідків у відсутність відповідача істотним чином

торкатиметься його прав на захист проти позову. Більше того, в даному

випадку будуть порушені основні вимоги принципів безпосередності та

змагальності. Допит свідків, природно, можливий тоді, коли справа не

відкладається, а слухається судом без участі відповідача, що не з'явився.

Однак це може мати місце лише тоді, коли у суду немає даних про причину

неявки відповідача або причини неявки визнані судом неповноважними, у

справі є досить матеріалів про права і взаємовідносини сторін у випадках

повторної неявки відповідача у судове засідання[60].

У судовій практиці виникло питання — чи можна використати показання

свідків, допитаних при відкладенні справи, якщо при новому розгляді

зміюється склад суду[61], На це запитання повинна бути дана позитивна

відповідь, бо закон (ст. 185 ЦПК УРСР) цим показанням надає доказового

значення.

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися зупиненням

судочинства по справі На перший погляд створюється враження, що відповідач

завжди заінтересований у зупиненні судочинства, бо при цьому відкладається

на майбутнє винесення судом можливого несприятливого для нього рішення по

справі. Однак це не так, у судовій практиці зустрічаються випадки, коли

відповідач заперечує проти зупинення судочинства по справі, однак суд його

думку не враховує.

Смирнов В. завідував майстернею на одному з підприємств. За

розпорядженням військкомату він був призваний на збір командного складу.

Підчас інвентаризації майстерні була виявлена нестача на суму 156 крб. У

своїх письмових поясненнях за позовом відповідач визнавав позовні вимоги і

просив суд розглянути справу у його відсутність. Однак суд на підставі ст.

222 ЦПК УРСР зупинив судочинство у справі[62].

У даному випадку у суду не було достатніх підстав для зупинення

судочинства.

Іноді в судовій практиці суди нібито стають на захист інтересів

відповідача, однак при зупиненні судочинства у справі припускають

порушення закону.

Овчинникова звернулася до суду з позовом про розторгнення шлюбу з

Овчинниковим, посилаючись на те, що він був засуджений до одного року

позбавлення волі і нині відбуває покарання.

Відповідач, повідомлений судом про день розгляду справи, про сив суд

зупинити судочинство до його повернення з місця позбавлення волі. Суд

зупинив судочинство у справі. Верховний Суд, скасовуючи ухвалу суду,

вказав, що знаходження відповідача у місцях позбавлення волі не є

підставою зупинення судочинства у справі.

Процесуальні заперечення відповідача можуть бути спрямовані на

закриття судочинства у справі.

Зарицький П звернувся з позовом у суд до Зарицької О. про надання

йому можливості бачитися з сином. У позовній заяві позивач вказував, що

після припинення спільного проживання з відповідачкою, остання позбавила

його можливості бачитися з сином. У зв'язку з цим він просить суд

зобов'язати відповідачку не перешкоджати йому зустрічатися з сином.

Відповідача проти позову не заперечувала. Рішенням Дзержинського районного

народного суду м. Харкова позовні вимоги були задоволені.

Судова колегія у цивільних справах Верховного Суду рішення суду

скасувала і судочинство по справі закрила. У своїй ухвалі колегія вказала,

що Зарицький П. можевпливати на процес виховання дитини лише через органи

опіки і піклування, а не шляхом звернення до суду з позовом про усунення

перешкод у побаченнях з сином та його вихованні . У позивача було б право

звернутися до суду, якщо б відповідач не виконував вказівок органів опіки

і піклування про умови спільного виховання дитини.

Своєрідними рисами характеризуються процесуальні заперечення,

спрямовані на залишення позову без розгляду. Як відомо, ст. 229 ЦПК

встановлює дві групи підстав залишення позову без розгляду. Такими

підставами, передусім, будуть обставини, які свідчать про неправомірність

виникнення процесу (п. 1, 2,3, 5ст. 229 ЦПК). Стосовно до цих обставин

процесуальні заперечення відповідача зводитимуться до того, щоб довести

відсутність у позивача передумов права на пред'явлення позову або умов

здійснення цього права. Другу групу підстав становлять обставини, які

підтверджують недоцільність розгляду і розв'язання справи у випадках

дворазової, неявки у судове засідання позивача або обох сторін (п. 4 ст.

229 ЦПК ).

За певних обставин (ст. ст. 172, 173 ЦПК ) неявка сторін у судове

засідання не є перешкодою для розгляду справи. Однак, якщо відповідач

доведе, що позивач вдруге не з'являється до суду без поважних причин, позов

має бути залишеним без розгляду[63]. Природно, інтереси відповідача будуть

гарантовані лише в тому випадку, якщо при залишенні позову без розгляду

суд суворо керуватиметься приписанням закону з цього питання[64].

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися про розв'язанні

судом питань, зв'язаних з судовими витратами. Лученков звернувся до суду з

позовом до Лазька про визнання договору купівлі-продажу автомашини «Волга»

недійсним. У судовому засіданні позивач подав заяву про відмову від позову,

бо відповідач виконав своє зобов'язання (передав йому автомашину). Суд,

прийнявши відмову від позове, судочинство закрив. Питання про повернення

йому сум державної пошлини позивач не ставив. Після цього позивач звернувся

до суду із заявою про повернення державної пошліни, яку він сплатив при

поданні позовної заяви. Суд виніс ухвалу, якою у поверненні пошліни і

розподілу судових витрат відмовив. Вищестояча судова інстанція скасувала

цю ухвалу суду і запропонувала розглянути питання по суті. Вважаєю , що

вищестояча інстанція зробила неправильно.

Питання про судові витрати повинно бути розглянуте під час розгляду

справи тією судовою інстанцією, яка закрила судочинство у справі. Виходячи

з закону (ст. 78 ЦПК), суд повинен був розв'язати питання про витрати при

наявності спеціального про це прохання позивача. Під час відмови від позову

позивач такого прохання не висловлював. Закон не передбачає можливості

стягнення з відповідача судових витрат “за заявою” позивача, а говорить

лише про можливість такого прохання у момент закриття судочинства

у справі. Незрозумілий і характер судочинства, на яке орієнтує вищестоячий

суд по викладеній справі.

6. МАТЕРІАЛЬНО-ПРАВОВІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА.

Як вже відзначалося вище, матеріально-правові заперечення відповідача

— це заперечення його проти пред'явленого позову по суті.

Переконливість цих заперечень відповідача вирішальне вплине на зміст

судового рішення у справі — буде позов задоволений чи в позові буде

відмовлено. Матеріально-правові заперечення відповідача стосуються галузі

матеріального права. Фактичні відносини сторін, які регулюються нормами

матеріального права, зумовлюють виникнення і розвиток матеріальних і

правових відносин, результатом які і є виникнення цивільно-правового

спору в суді .

Наука цивільного процесуального права не займається питаннями

матеріально-правових заперечень. Однак, враховуючи нерозривний зв'язок між

матеріальним і процесуальним. Правом, процесуалістів цікавлять окремі

аспекти матеріально-правових заперечень з питань, де тісно стикаються

матеріально-правові і процесуальні інтереси. Це передусім стосується

питань належної та неналежної сторони в процесі.

Матеріально-правова сторона питання полягає в тому, що належні сторони

— це справжні учасники спірних правовідносин. Процесуальна сторона питання

— чи справді позивачем і відповідачем по виниклій в суді справі виступають

суб'єкти спірних матеріально-правових відносин. Заперечення відповідача

зводяться тут до того, що відповідач може довести, що позов до нього

пред'явлений неналежним позивачем або те, що він е неналежним відповідачем

у справі.

Громадянин Максимов, який управляв автомашиною «Побєдой», зіткнувся з

автомашиною, яка належала фабриці. У результаті зіткнення машина “Побєда”

була пошкоджена і за ремонт Максимов сплатив 175 карбованців; після

ремонту Максимов пред'явив позов до фабрики про відшкодування збитків. За

заявою представника відповідача у суді було встановлено, що автомашина

належить не Максимову, а його родичу Кириллову, який і може бути належним

позивачем у справі1.

Заперечення відповідача проти неналежної позивача, природно, мають

тимчасовий характер Якщо відповідач є зобов'язаною особою по спірним

правовідносинам, він всерівно принципі повинен нести матеріально-правову

відповідальність.Однак вже саме усунення неналежного позивача з процесу

може створювати для відповідача певні вигоди.

Так, наприклад, належного позивача взагалі може не виявитися, або

належний позивач пропустить строк позовної давності, або зустрічатиме

певні утруднення у своїй доказовій діяльності. Відповідач у справі може

доводити, що він є неналежним, не він повинен нести відповідальність перед

позивачем. Тимофєєв —водій таксі порушив правила вуличного руху, в

результаті чого збив велосипедиста Юр'єва, пошкодивши при цьому велосипед.

За позовом Юр'єва суд стягнув з Тимофєєва 35 крб. на відшкодування

матеріальна збитків. Однак належним відповідачем у справі повинен був

виступити не Тимофєєв, а таксомоторний парк, якому належить машина.

Заперечення відповідача можуть полягати також і в тому, що він повинен

нести відповідальність, але не перед позивачем, а перед іншою особою, яка є

належним позивачем у справі. В цих випадках відповідач не вибуває з,

процесу, а суд змінює його процесуальне становище. -

У наведеному вище прикладі водій Тимофєєв не вибуває з процесу, а

повинен бути притягнений як третя особа, що не заявляє самостійних

позовних вимог, на боці відповідача.

Неналежному відповідачу легше довести непричетність до даної справи,

якщо закон або керівні вказівки Пленуму Верховного Суду чітко визначають,

хто повинен бути' належним відповідачему справі.

Так, за позовом на захист честі і гідності (ст. 7 ЦК України) належними

відповідачами повинні бути як автор відомостей, які не відповідають

дійсності, що оспорює позивач, так і той друкований орган, який опублікував

ці відомості[65].

У справах про звільнення майна від арешту позови пред'являються до

боржника і стягувача. Якщо арешт проведено в зв'язку з конфіскацією майна,

як відповідач притягаються засуджений і відповідний фінансовий орган.

Якщо заарештоване майно вже реалізоване, відповідачем у справі суде також

особа, якій передано це майно2.

Недодержання цієї вимоги може істотним чином зачіпати права та

інтереси відповідача[66].

Отже, заперечення відповідача з посиланням на те, що у справі

виступає неналежний позивач або він (відповідач) є неналежним, поєднує в

собі ознаки як матеріально-правового, так і процесуального заперечення.

Велике практичне значення в процесуальній діяльності по захисту проти

позову є посилання відповідача на пропуск позивачем строків позовної

давності. Якщо б позовна давність була поняттям лише матеріально-правовим і

не мала прямого відношення до процесу, то пропуск строку позовної давності

погашав би саме суб'єктивне цивільне право, а відновлення строку означало

б відновлення суб'єктивного права. Відновлення строків давності в той же

час означає можливість процесуальної перевірки обгрунтованості позовних

вимог позивача.

Відомо, що одним з наслідків пропуску строку позовної давності є те,

що із закінченням строку ускладнюється процес доказу як підстави позову,

так і заперечень проти нього.

Тому відповідач прямо може посилатися на те, що через давність подій у

нього не збереглося доказів заперечень проти позову по суті. Для

відповідача небайдуже і питання про відновлення пропущеного позивачем

строку давності, бо він може вважати причини пропуску позивачем строку

неповажними [67].

Питання позовної давності цікавлять процесуалістів, бо з ними

пов'язане питання про право на позов. Про вплив строку позовної давності

на право на позов у юридичній літературі були висловлені різні точки зору.

Одні автори вважають, що пропуск строку позовної давності погашає право

позивача на розгляд справи по суті [68].

Друга група авторів вважає, що пропуск строку позовноїдавності

погашає і право на пред 'явлення позову і право на його задоволення.

Більшість вчених вважає, що закінчення строку позовної давності не погашає

права на пред'явлення позову, але погашає право на задоволення позову і

саме спірне матеріальне право[69].

І, нарешті, остання група авторів вважає, що закінчення строку

позовної давності не погашає права на звернення до суду, не пога шає саме

матеріальне право,.а лише право на задоволення позову[70].

Нібито підбиваючи підсумки висловленим точкам зору, А. А.

Добровольський пропонує своєрідну конструкцію цього питання. Він вважає,

що питання про відновлення пропущеного строку позовної давності повинно

розв'язуватися в самостійному процесі. Якщо позивач пропустив строк

позовної давності, суддя повинен відмовити йому у прийнятті позовної заяви

і запропонувати звернутися до суду з заявою про відновлення пропускного

строку. При відновленні пропущеного строку позовна заява повинна прийматися

до судочинства. При відмові у відновленні пропущеного строку позовна заява

не повинна прийматися.

Така конструкція хоча іноді значною мірою ускладнює процесу справі,

однак вона найбільш глибоко гарантує право відповідача. Йому заперечує О.

С. Іоффе, який показує, що давність не погашає права на звернення до суду.

“Суддя, — пише О. С. Іоффе,—зобов'язаний прийняти позовну заяву навіть у

тому випадку, якщо вже в момент її подання стає очевидним, що позов

пред'являється з пропуском давності строку. Така вимога закону не є

формальною. Перебіг строку позовної давності може зупинятися, перериватися,

а перевірити з повною достовірністю факт наявності або відсутності цих

обставин можна лише в результаті розгляду справи “[71].

Детально аналізуючи докази О. С. Іоффе, А. О. Добровольський, на мою

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11