Права і обов'язки сторін, що беруть участь в цивільному процесі

помер. Рішення не було виконане. Через два роки такий же позов пред'явила

дружина померлого Фесенка Н. В. За запереченнями відповідача суд закрив

провадження справи в суді, посилаючись на те, що тотожній позов був уже

розглянутий судом, отже, процес по другій справі виник незаконно. За

скаргою позивачки касаційна інстанція скасувала ухвалу суду і вказала, що

другий позов не є тотожнім першому. Хоча позивачка як спадкоємець померлого

по суті заявила такий же позов, стороною у справі є інша особа, а тому суд

був зобов'язаний розглянути справу по суті. Заперечення відповідача тут

були безпідставними[42].

Тотожній позов за суб'єктивним складом передбачає, що такими є позови,

у яких той самий позивач і той самий відповідач. Якщо у новій справі

сторони міняють процесуальне положення, такі позови тотожніми визнавати не

можна. Тому слід погодитись з думкою авторів Науково-практичного

коментаря ЦПК, які вважають, що позов особи про анулювання запису батьком

дитини не повинен розглядатися як тотожній, якщо вже відбулося рішення

суду про стягнення з цієї особи аліментів [43]. Передусім, сторони тут

займають процесуальне становище (відповідач за первісним позовом став

позивачем). Більше того—діюче сімейне законодавство позв'язує можливість

звернення до суду з позовом про анулювання запису батьком дитини лише із

закінченням певного строку. Та й природа цього строку матеріально-

правова, не впливає на можливість виникнення процесу по справі.

Звичайно у судовій практиці суди чітко визначають тотожність підстав

позову — повний збіг юридичних фактів, з яких позивач висуває свої вимоги.

Однак і тут в практиці судів зустрічаються помилки, коли суди при

визначенні тотожності підстав позову не враховують строку, який істотно

змінює підставу позову. Наприклад, суд виносить рішення про відмову у

позові про розірвання шлюбу. Через деякий час позивач знову звертається з

цим же позовом до суду про розлучення. Суди відмовляють іноді у прийнятті

заяви, посилаючись на тотожній позов. З такою практикою погодитися не

можна, бо закінчення певною строку (за інших однакових підстав позову) по

суті змінює цю підставу (із закінченням строку поглиблюється або стирається

розлад в сім'ї)[44].

Нарешті, заперечуючи проти виникнення процесу за тотожнім позовом,

відповідач повинен довести тотожність предмету позову, тобто матеріально-

правова вимогу, пред'явлену до нього позивачем. Це питання не створюватиме

труднощів для судової практики, якщо під предметом позову ми розумітимемо

матеріально-правову вимогу позивача до відповідача[45]. Якщо ж під

предметом позову розуміють іноді спірні матеріально-правові відношення

[46], це багато в чому ускладнює питання відмежування одного позову від

іншого.

З питанням неможливості нового розгляду тотожніх позовів пов'язана

проблема співвідношення компетенції народних і товариських судів,

преюдіційна сила актів товариського і народного суду. Ст. 136 ЦПК дає

передумову для заперечення відповідача проти виникнення процесу, вказуючи

на неприпустимість одночасного знаходження у судочинстві тотожніх позовів.

Практично навіть важко собі уявити, щоб в одному й тому ж суді

знаходилися два тотожніх позови. Однак, практика ставить життєво-важливе

питання: чи може відповідач заперечити проти пред‘явленого до нього позову

у народному суді, якщо подібна вимога знаходиться вже у судочинстві

товариського суду. Відповідь на це питання має бути лише позитивною. У

даному випадку маються на увазі вимоги, які можуть розглядатися за

правилами альтернативної підвідомчості. І якщо вже позивач (заявник)

скористався правом вибору і звернувся або в суд, або в товариський суд, він

не порушуючи цієї альтернативи, не може з даною вимогою звернутися в суд

(якщо до цього пред'явив вимогу товариському суду). Дальша демократизація

нашого судочинства, посилення ролі громадськості у розгляді і розв'язанні

цивільних справ надають особливого значення рішенням товариських судів з

точки зору їх винятковості. На підставі ст. 136 ЦПК відповідач може

заявляти процесуальне заперечення проти процесу, якщо вимога позивача

розглянута товариським судом і товариський суд у межах своєї компетенції

виніс по ній рішення.

Отже, рішення товариської суду має ознаку винятковості лише за

певних умов[47].

На відміну від актів судових органів, які завжди мають ознаку

винятковості, рішення товариських судів мають таку ж ознаку, якщо вони

винесені судом у межах його компетенції. Якщо ж товариський суд перевищує

свою компетенцію, рішення його вважається юридичне недійсним і не

перешкоджає розглядові даної справи народним судом.

Важливою особливістю винятковості рішення товариського суду є і те,

що народні суди можуть розглядати цивільні справи, не чекаючи перегляду, в

установленому законом порядку рішень товариського суду[48].

Цим правилом дещо ускладнюється заперечення відповідача, бо він мусить

довести, що товариський суд при розгляді справи вийшов за межі своєї

компетенції. Змінюється предмет доказу відповідача тоді, коли товариський

суд розглянув і розв'язав підвідомчу йому справу, але розв'язав її

неправильно. У цьому випадку у позивача з'явиться, право звернутися в суд

лише після перегляду рішення товариського суду. Відповідач і повинен

довести незаконність або необґрунтованість рішення товариського суду.

Своєрідністю заперечення відповідача з даних питань є і те, що він не може

заперечувати проти виникнення справи в народному суді із посиланням на те,

що дана справа підлягає розгляду в товариському суді. Свого часу в судовій

практиці було багато помилок в цьому питанні, усуненню яких сприяло керівне

роз'яснення Пленуму Верховного Суду СРСР Пленум вказав, що цивільно-правові

спори підвідомчі товариським судам, підвідомчі і судам[49].

Компетенція товариських судів чітко визначена Положенням про

товариські суди. Тому при процесуальних запереченнях проти процесу

відповідач і повинен посилатися на порушення товариським судом правил про

його компетенцію[50].

Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній літературі іноді без

достатніх до того підстав ототожнюють поняття “компетенції“ товариських

судів з поняттям їх «підсудності». Помилковість такого ототожнення

пояснюється тим, шо до діяльності товариських судів поняття «підсудність»

застосовуватися не може. Підсудність — категорія, яка відноситься до

певної судової системи. Товариські суди, як відомо, є громадськими

організаціями і до складу судової системи не входять[51].

Важливо звернути увагу на те, що відповідач, заперечуючи проти

виникнення процесу, повинен довести, що товариським судом розглянуто у

межах його компетенції дана вимога, на тих же підставах, між тими ж

сторонами. Тому, якщо позивач пред'являє в суд позов на інших підставах

(не на тих, які були в товариському суді), таке пред'явлення позову

вважається правомірним, і відповідач не вправі заявляти по ньому

заперечення.

Кірілова і Герасенкова пред'явили позов до Інсарова про визначення

порядку користування земельною ділянкою. Суд відмовив у прийнятті заяви,

вказавши, що даний спір вже був розв'язаний товариським судом. У

вищестоячій судовій інстанції було встановлено, що справді свого часу

товариський суд розділив присадибну ділянку. Однак нині змінилося

співвідношення часток у жилому домі. Тому позов пред'явлено на новій

підставі і має бути розглянуто народним судом у загальному порядку. Інший

приклад, Сокара пред'явив позов до Сунгуру про встановлення меж

користування присадибною земельною ділянкою. Суд позов задовольнив.

Вищестоячими судовими інстанціями (за скаргою відповідача) було

встановлено, що свого часу земельна ділянка була розділена між тими ж

сторонами на тих же підставах рішенням товариського суду, тому суддя не

вправі був приймати цей позов до свого судочинства. Отже, в цьому випадку

заперечення відповідача проти виникнутого процесу були обгрунтовані.

Діючий процесуальний закон (ст. 136 ЦПК) ознакою винятковості наділяє

лише рішення товариських судів, а не інших громадських організацій.

Ленінський районний народний суд м. Львова закрив судочинство за позовом

Лопушанського до Шалейського про стягнення 130 крб. у відшкодування

збитків, завданих знищенням посаджених позивачем городніх культур

(порушення права землекористування на колективних городах) на тих

підставах, що цей спір розв'язаний вже місцевим профспілковим комітетом.

Тут очевидна судова помилка, бо місцевий комітет профспілки не може

розглядати такі спори, а тому і заперечення відповідача проти виниклого

процесу є предметним[52].

Г. Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися також у

зв'язку з порушенням позивачем правил про підсудність. Ці заперечення

відповідача не зустрічаються у питаннях родової підсудності, Со згідно з

сі. 123 ЦПК всі справи, які підлягають розгляду в порядку цивільного

судочинства, розглядаються районними (міськими) народними судами2.

Отже, процесуальні заперечення відповідача мають практичне значення

для територіальної підсудності. Однак і тут ці заперечення не завжди можуть

мати місце. Виключаються заперечення відповідача при договірній

підсудності (ст. 129 ЦПК), бо цей вид територіальної підсудності

визначається згодою сторін. І якщо відповідач дав свою згоду на розгляд

пред'явленого до нього позову в певному суді, то, природно, і заперечувати

проти цього відповідач не може. Не можуть бути припушені процесуальні

заперечення відповідача і у справах з винятковою підсудністю (ст. 130 ЦПК),

бо в цих випадках місце розгляду і розв'язання справи заздалегідь

визначається законом. Такі ж висновки з'являються і при аналізі підсудності

кількох зв'язаних між собою справ (ст. 131 ЦПК ).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача з питань

підсудності можуть мати місце передусім у справах з альтернативною

підсудністю. Відомо, що в зазначених у законі випадках, позивач може

пред'явити позов за місцем знаходження майна відповідача, за місцем його

тимчасового проживання або за останнім відомим постійним місцем проживання

відповідача (ст. 126 ЦПК ).

І ось у таких випадках відповідач з врахуванням наданих йому законом

прав (ст. 133 ЦПК) може заперечувати проти обраного позивачем місця

розгляду цивільно-правового спору.

Тут, як відомо, відповідач повинен довести у своїх запереченнях, що

справа може бути розв'язана в іншому суді, де є більше можливостей для

повного і всебічного дослідження матеріалів справи. Відповідач, місце

проживання якого не було відоме в –момент подання позову, може також

просити суд про розгляд справи за його справжнім місцем проживання.

Природно, що ці заперечення відповідача повинні бути достатньою мірою

обгрунтовані.

Д. Відповідач має право на процесуальні заперечення проти виниклого

процесу, якщо позов пред'явлено недієздатною особою. Цивільна процесуальна

дієздатність позивача по-різному визначається з урахуванням суб'єктивного

складу і підстав. За суб'єктивним складом спірних правовідносин

розрізняють цивільну процесуальну дієздатність соціалістичних організацій

і окремих громадян. Цивільну процесуальну дієздатність мають лише ті

організації, які мають ознаки юридичної особи.

Тому в своїх запереченнях відповідач повинен доводити неправомірність

виникнення процесу в зв'язку з тим, що позов пред'явлено організацією, яка

не є юридичною особою. Цивільна процесуальна дієздатність громадян

визначається або віком, або станом здоров'я. За віковою ознакою доказ

недієздатності позивача особливих труднощів не являє. Щодо недієздатності

осіб за станом здоров'я (слабоумкість або важке психічне захворювання), то

тут вже відповідач обмежений у засобах доказу цього стану позивача.

Відомо, що особа може бути визнана недієздатною лише за рішенням суду.

Тому єдиним засобом доказу недієздатності позивача може бути лише судове

рішення, яке вступило в законну силу. Відсутність дієздатності у позивача

може спричинитися до різних наслідків (ст. 136 ЦПК ), припинення

судочинства (ст. 221 ЦПК ), залишення позову без розгляду (ст. 229 ЦПК ).

Однак, незалежно від можливих наслідків при відсутності у позивача

процесуальної дієздатності, заперечення відповідача спрямовані на

досягнення загальної (для нього головної) мети — доказу неправомірності

виниклого процесу нині з даної конкретної справи.

Е. Процесуальні заперечення відповідача проти виниклої цивільної

справи можуть стосуватися випадків пред'явлення позову особою, яка не має

повноважень на ведення справи.

Вказане у законі поняття, “відсутність повноважень на порушення

справи” слід розуміти у двох значеннях. Передусім, маються на увазі

випадки, коли цивільна справа порушується представником сторони, який

повноважень на ведення

справи не має. Під час прийняття позовної заяви від представника позивача

суддя зобов'язаний перевірити у нього наявність повноважень. Якщо таких

повноважень немає, суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви. Процесуальні

заперечення відповідача проти пред'явленого до нього позову представником

позивача без повноважень і спрямовані на те, щоб довести неправомірність

виниклої цивільної справи.

Громадянин Дідик О.О звернувся до суду з позовом до Мариняк А.О. в

інтересах своєї сестри Кос О.А. про відібрання майна, яке їй нале жить. У

судовому засіданні з'ясувалося, що у позивача не було повноважень на

ведення справи своєї сестри. За запереченням відповідача суд цілком

правильно визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов без

розгляду.

Важливо звернути увагу на те, що відсутність повноважень на ведення

справи закон зв'язку з моментом пред'явлення позову. Отже, якщо позивач сам

пред'явив позов, але представник, що з'явився у судове засідання, не

матиме належних повноважень, він просто не буде допущеним судом до участі

в справі. На прохання позивача суд може відкласти слухання справи,

запропонувавшії представнику оформити свої повноваження.

Порушення цього правила спричиняється іноді до порушення державних

інтересів. Київський районний відділ соціального забезпечення пред'явив

позов до громадянина Ш. про стягнення незаконно одержаної пенсії." У

судовому засіданні з'ясувалося, що представник відділу соціального

забезпечення не має повноважень на ведення справи.

Суд залишив позов без розгляду [53]. З формальної точки зору

заперечення відповідача досягли своєї мети. Однак суду необхідно було з

урахуванням інтересів держави відкласти слухання справи, запропонувавши

представнику позивача належним чином оформити свої повноваження.

Поняття “пред'явлення позову особою, яка не має повноважень”

застосовується тоді, коли особа (організація або окремий громадянин)

пред'являють позов на захист інтересів інших осіб з порушенням вимог закону

(ст. 5 ЦПК ).

Відомо, що організації і окремі громадяни можуть пред'являти позови в

інтересах інших осіб лише у випадках прямо вказаних у законі (ст. 121

ЦПК). Цивільне процесуальне законодавство ці питання не регулює. Відповідь

на них ми знаходимо у нормах матеріального права. Так, наприклад, державні

і громадські організації можуть в інтересах дітей порушувати справу про

позбавлення батьківських прав (ст. 71 Кодекс про шлюб і сім'ю), окремі

громадяни можуть бути ініціаторами справ про визнання усиновлення

недійсними (ст. 121 Кодекс про шлюб і сім'ю) державні, громадські

організації, окремі громадяни можуть порушувати справи про скасування

усиновлення (ст. 125 Кодекс про шлюб і сім'ю ).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача зводяться до чого,

щоб в одному випадку зіслатися на відсутність повноважень судового

представника (або їхнє неналежне оформлення), а в другому випадку —

вказати на відсутність правової норми, яка припускає пред'явлення позову

особою в чужих інтересах.

Природно, що в питаннях судового представництва ми маємо на увазі

лише добровільне (статутне) представництво. Ці питання не виникають при

законному представництві, бо для законного представництва ніяких

повноважень не потрібно[54].

5. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІДПОВІДАЧА З ОКРЕМИХ ПИТАНЬ.

Процесуальні заперечення відповідача визначаються тими широкими

гарантіями, якими закон забезпечує його для захисту проти пред'явленого до

нього позову.

Не заперечуючи вже проти виниклого процесу (як це було раніше)

відповідач може користуватись окремими процесуальними правами,

забезпечувати собі реальну можливість захисту проти позову. Встановлені

законом процесуальні права захисту проти позову, їх реалізація повинні

поєднуватися з активністю суду, який має вживати всіх заходів до того, щоб

у відповідності з принципом рівності відповідач не був поставлений у гірше

становище, ніж позивач.

Цивільне процесуальне законодавство (ст. 143 ЦПК) покладає на суддю

обов'язок викликати відповідача на бесіду лише в необхідних випадках Таким

чином, суддя сам повинен визначити так необхідність, виходячи з

актуальності і складності справи.

Під час бесіди з відповідачем суддя повинен роз'яснити його

процесуальні права, допомогти йому виробити заперечення проти

пред'явленого позову. Суддя зобов'язаний також проявити активність у

захисту прав та інтересів відповідача, сприяти правильному поєднанню тих

прав з інтересами суспільства в цілому[55]. У судовій практиці провадиться

чіткий напрямок в тому, що виклик відповідача слід визнати необхідним у

тих випадках, коли із змісту позовної заяви вже видно можливі заперечення

відповідача з істотних питань позову. Виклик відповідача на бесіду може за

певних умов привести до ліквідації між сторонами цивільно-правового спору

шляхом укладання мирової угоди. У процесуальній літературі висловлювалися

практично важливі рекомендації з приводу викликуа відповідача у найбільш

складних цивільних справах. Вказувалося, що, наприклад, у справах про

встановлення батьківства виклик відповідача на бесіду є обов'язковим.

Оскільки відповідач не подав добровільної заяви у РАГС про те, що він є

батьком дитини, то, мабуть, він заперечує проти позову, і з'ясування його

заперечень дасть можливість суду правильно побудувати і забезпечити

доказову діяльність у справі[56].

Отже, правильно організована і проведена бесіда з відповідачем

створить останньому реальну можливість захисту проти пред’явленого позову.

Важливе значення для процесуальних заперечень відповідача проти позову

має питання про процесуальну співучасть на відповідній стороні. Іноді для

відповідача не байдуже залучення на його бік співвідповідачів, про що він

має право заявити клопотання перед судом. У необхідних випадках суд

зобов'язаний ці клопотання задовольнити.

Леушкін А. Д. пред'явив позов до свого сина і невістки про стягнення

2760 крб., мотивуючи тим, що він виконував для відповідачів роботу по

спорудженню будинку. У судовому засіданні позивач підтримував позовну

вимогу лише до сина. Леушкін В. А. (син) позов визнав повністю.

Наглядова інстанція, скасовуючи судову постанову, вказала, що суд

зобов'язаний був з'ясувати причину відмови позивача від залучення як

відповідачки Леушкіної і перевірити, чи не порушує ця відмова позивача її

права і інтересу, який охороняється законом. Як згодом з'ясувалося, згода

Леушкіна А. Д. із своїм сином була фіктивною, а позов був пред'явлений з

метою зменшення частки відповідачки у спільному майні3.

На цьому прикладі видно, що незалучення до справи особи як

співвідповідача, може істотно порушити його інтереси. На захист свого

права відповідач і заявляє заперечення. Заперечення відповідача за позовом

можуть полягати також у тому, що він наполягає на залученні на його боці

співвідповідачів, заінтересованих в результаті справи.

Так, велике значення для відповідача має це правило за позовами про

виселення в порядку ст. 62 ЦК України. Якщо відповідач підлягає виселенню з

наданням іншого жилого приміщення, право на нову житлову площу мають всі

члени його сім'ї . Тому вони повинні бути для захисту своїх справ залучені

у справі як співвідповідачі.

Процесуальні заперечення відповідача можуть проявлятися у вимогах про

залучення на його стороні третьої особи, що не заявляє самостійної вимоги.

Так, згідно з ст. 238 ЦК при пред'явленні до покупця позову про відібрання

купленої ним речі, покупець (відповідач у справі) для захисту в майбутньому

від позову в порядку зворотньої вимоги може просити суд про залучення на

його боці продавця як третьої особи, що не заявляє самостійних позовних

вимог (ст. 108 ЦПК). Незалучення продавця третьою особою у справі може

мати невигідні наслідки для покупця (відповідача). Істотніми слід визнати

заперечення відповідача за позовом при судових дорученнях по збиранню

доказів (ст. 33 ЦПК). Порушення прав відповідача зводяться тут до того, що

при порушенні правил територіальної підсудності позивачем, суди замість

виправлення цієї помилки опитують відповідача шляхом судових доручень,

істотно зачіпаючи при цьому його права.

На ці помилки судів неодноразово зверталася увага при узагальненні

судової практики. Так, в Постанові Пленуму Верховного Суду від 28 лютого

1968 р. вказувалося, що у справах, прийнятих до судочинства за місцем

проживання позивача з порушенням правил про підсудність, судам даються

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11