Права і обов'язки сторін, що беруть участь в цивільному процесі

зване заперечення факту, обов’язок доказування яких лежить на позивачу. Всі

ж, як правило, заперечення, звичайно обгрунтовуються відомими висновками,

які наводяться відповідачем аналізом і спростуванням доказів, які

наводились позивачем. Якщо наприклад, позивач в позові про розірвання

договору купівлі- продажу будинку посилається на виявленні їм в цій

будівлі недоліки (несправність водопроводу, обігрівання), то відповідач

заперечуючи проти позову, може доказувати , що представлені позивачем акти,

ніби-то свідчать про неліки будівлі, складені неправильно.

Заперечення фактів основи позову може підтверджуватись приведеними

відповідачем доказаними фактами, не сумісними з фактами основи позову.

Наприклад, факт батьківства відповідача, що стверджується позивачем, може

заперечуватись фактом походженя дитини від іншої особи; факт спричинення

відповідачем шкоди – фактом присутності відповідача в момент причинення

шкоди в іншому місці (алібі) і т.д.

Роз’яснення відповідача можуть відноситись і до правильного

обгрунтування позивачем своїх вимог, мати посилки на закони та інші

постанови, їх змісту, значення їх застосування в даному випадку. Від

заперечення фактів і правових доводів слід відрізняти ті роз’яснення, які

самі обгрунтовуються на юридичних фактах, що приводяться відповідачем. Такі

роз’яснення називаються запереченнями у власному, чи тісному змісті (ст.180

ЦПК).

Отже, заперечення у власному змісті називаються направлені на

повалення позовних вимог роз’яснень відповідача, основані на юридичних

фактах, наведених відповідачем.

Заперечення у власному змісті можуть мати подвійний зміст та

значення:

1.Вони можуть заперечувати факти основи позову. Так, наприклад, проти

позову про відшкодування шкоди, Причиненого майну, відповідач може

заперечувати, вказуючи на те, що він був уповноважений на причинену шкоду

чи що шкода в дійсності виникла після вини самого позовача..

3. Відповідач може, не заперечуючи фактів основи позову, з якими позивач

пов’язує свої позовні вимоги, навести інші факти, анульовуючі значення

фактів основи позову. Він може привести факти, які перешкоджають

виникнення позовних вимог (так звані правоперешкоджаючі факти),

наприклад, заперечуючи проти дії договора, зробити посилку на

недієздатність одної із сторін при відсутності участі законного

представника. З такою ж ціллю відповідач може привести факти, які тягнуть

за собою припинення раніш виникнутого права позивача (так звані

правопоглинаючі факти). Так, відповідач, заперечуючи проти позову про

стягнення з нього грошових коштів може зробити посилку на сплату їм

боргу чи на погашені строку позовної давності.

Процесуальні заперечення можуть полягати у вказівці суду на

неправомірність виникнення і розвитку процесу, на порушення позивачем

порядку пред'явлення позову, відповідач може вимагати у суду реалізацій

його гарантій по захисту проти позову. Процесуальні заперечення

відповідача звичайно стосуються порушення судом цивільних процесуальних

норм, порушення, які мають бути усунені самим судом. Однак, ініціатива

відповідача по усуненню порушень процесуальних норм служитиме гарантією

реалізації ним своїх прав[24].

Матеріально-правові заперечення—заперечення відповідача проти

задоволення позову. Матеріально-правові заперечення—це підтверджувані

аргументами докази відповідача проти матеріально-правової вимоги

позивача. Заперечення відповідача можуть стосуватися і посилань позивача

на певні правові норми, на правильність їх тлумачення. Деякі відступи від

традиційної класифікації заперечень на процесуальні і матеріально- правові

припускає А. О. Добровольський. До матеріально-правових заперечень він

відносить: заперечення і зустрічний позов. А. О. Добровольський не згадує

про процесуальні заперечення, а називає їх процесуальними відводами[25],

хоча говорить саме про процесуальні заперечення. Своєрідна позиція А. О.

Добровольського пояснюється його структурою права на позов. По суті тут

має місце вживання різної термінології. Суть залишається та сама.

Процесуальні заперечення відповідача утворюють певну систему. Це,

передусім, заперечення, які стосуються правомірності виникнення процесу, а

також заперечення з приводу окремих процесуальних дій позивача або суду.

4. ЗАПЕРЕЧЕННЯ ПРОТИ ВИНИКНЕННЯ ПРОЦЕСУ

Практично дуже важливим засобом захисту відповідача проти позову є

його заперечення проти самого виникнення процесу, проти порушення проти

нього цивільно-правового спору. Не торкаючись ще питань обгрунтованості

переконливості матеріально-правової вимоги, заявленої йому позивачем,

відповідач прагне довести суду незаконність звернення позивачем з позовом

у суд, неможливість розгляду цієї вимоги судом.

Відомо, що за діючим цивільним процесуальним законодавством (ст. 4 ЦПК

УРСР) будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому

законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права

або охоронюваного законом інтересу. Метою такого звернення є вимога про

розгляд у судовому порядку конкретної цивільної справи і одержання по ній

сприятливого для себе судового рішення. Цій меті позивача протистоїть

протилежна кінцева мета відповідача — спростувати вимоги позивача. Це

спростування переслідує передусім досягнення найближчої мети—доказ

незаконності (неправомірності) виникнення самої цивільної справи у

суді[26].

Широка можливість у зверненні з позовом до суду (ст. 4 ЦПК ) однак не

означає, що будь-яка адресована до суду вимога автоматично приводить до

виникнення процес). Існує ряд обставин (передумов права на пред'явлення

позову і умов прийняття позовної заяви судом), які у кожному конкретному

випадку дозволяють точно визначити правомірність виникнення цивільної

справи у суді, правильність прийняття судом позовної заяви до свого судо

чинства[27]

Саме на ці обставини і може посилатися-відповідач, оспорюючи

законність (правомірність) виникнувшої у суді справи. Наука цивільного

процесуального права розрізняє два види передумов права по пред'явленню

позову: позитивні і негативні.

Позитивні передумови — це такі обставини, наявністю яких визначається

правомірність виникнення процесу. Негативні передумови — це обставини,

відсутністю яких визначається правомірність виникнення процесу. Природно,

що обидва види передумов мають велике практичне значення як для позивача,

так і для відповідача. Однак питання про розподіл обов'язку доказу цих

передумов для сторін розв'язуватиметься по-різному. Це визначається однією

з найважливіших ознак сторін — протилежністю їх інтересів.

Для того, щоб суд прийняв до свого провадження позовну заяву, позивач

повинен довести наявність позитивних передумов (підвідомчість справи суду

та інше - відсутність негативних передумов (відсутність судового рішення по

тотожньому позову та ін.). Зовсім протилежний обов'язок доказу у

відповідача. Для підтвердження незаконності виникнення процесу відповідач ж

повинен довести відсутність позитивних передумов (наприклад

непідвідомчість справи суду та ін.) і наявність негативних передумов

(наявність судового рішення за тотожнім позовом та ін.).

Одним з достоїнств цивільного процесуального законодавства є те, що в

законі точно визначено перелік підстав, по яких суддя може відмовити у

прийнятті позовної заяви (ст. 136 ЦПК). Дуже важливо, що цей перелік є

вичерпним [28] і надто широкому тлумаченню не підлягає.

Чітке визначення в законі підстав до відмови у прийнятті позовної

заяви має велике практичне значення для суду, позивача, відповідача. Суддя

може відмовити у прийнятті позовної заяви лише у випадках, вказаних у

законі (ст. 136 ЦПК ). З врахуванням тих же підстав позивач має право

наполягати на прийнятті його заяви с\доч. У випадку відмови судді у

прийнятті заяви позивач має право вимагати з цього питання мотивованої

ухвали. Ці ж підстави є найважливішою процесуальною гарантією прав

відповідача Посилаючись на них і доводячи їх наявність або відсутність,

відповідач здійснює своє право на заперечення проти виникнувшої проти нього

цивільної справи. Відзначаючи ці дуже істотні права відповідача, ми

звертаємо особливу увагу на те. що тут мова йде саме про процесуальні

заперечення. Матеріально-правові стадії прийняття позовної заяви

розв'язуватися не можуть, бо обгрунтованість позовних вимог підлягає

розв'язанню у судовому засіданні при розгляді справи по суті, а не

одноосібне суддею[29].

Які ж обставини входять у предмет доказування відповідача, який

заперечує проти виникнення процесу, проти порушення проти нього цивільної

справи.

А. У своїх запереченнях відповідач може доводити неправомірність

виникнення процесу у зв'язку з тим, що дана справа не підлягає розглядові у

судових органах. Деякий час у нашій процесуальній літературі поняття

«вимога не підлягає розглядові у судових органах» розглядалося обмежено.

Під ним розумілася лише непідвідомчість справи судовим органам[30].

Однак нині це поняття тлумачиться значно ширше, хоча і тут немає

єдиної думки з цього питання. Ні у кого не викликає сумніву твердження про

те, що не підлягають розглядові у судових органах справи суду непідвідомчі.

До цих справ відносяться такі справи, вимоги по яких підлягають правовому

захисту, але не судовим, а якимось іншим шляхом (громадськими

організаціями, арбітражем і т. д.). Загальні правила підвідомчості, як

відомо, закріплені нормами цивільних процесуальних кодексів та іншими

нормативними актами (Цивільним кодексом, кодексом про шлюб і сім'ю і т.

д.).

Заперечення відповідача з питань підвідомчості можуть стосуватися як

суб'єктивного складу спірного правовідношення, так і його змісту (ст. 24

ЦПК). Чітке знання судом найважливіших правил підвідомчості і активна

допомога відповідачу в цьому питанні, створить реальну можливість

останньому оспорювати правомірність виникнення процесу. Стосовно до

заперечення відповідача з питань підвідомчості, важливо звернути увагу на

правила альтернативної підвідомчості, коли за діючим законодавством окремі

вимоги можуть бути предметом судового розгляду або вирішуватися іншим

шляхом.

Як і за будь-якої альтернативи, право вибору підвідомчості належить

позивачу. Відповідач може оспорювати тут лише доцільність зробленого

позивачем вибору (розірвання шлюбу в суді, якщо у сторін є можливість

розірвати шлюб в органах РАГСу).[31]

Однак в інших випадках альтернативної підвідомчості, коли порядок

розгляду спору визначається згодою сторін (співвідношення компетенції і

товариського суду з деяких майнових спорів) у відповідача вже, природно,

відсутнє право цього процесуального заперечення. Поняття “справа не

підлягає розглядові у судових органах “ включає у себе також спори з

неправовою вимогою. На відміну від непідвідомчості справи суду, коли

вимога все ж підлягає правовому захисту (але не судовому), тут мова йде

про вимоги, які взагалі нашим правом не захищаються. Не мають правового

захисту вимоги, позбавлені такого прямою вказівкою у законі. Сюди

відноситься, наприклад, справа про встановлення батьківства по відношенню

до дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 р.[32] Крім того, до неправових

вимог відносяться такі, які за очевидним своїм змістом не захищаються ні в

судовому, ні якомусь іншому порядку[33].

З приводу цього процесуального заперечення в літературі висловлені

різні думки. Так, проф. О. П. Клейнман вважає, що на цих же підставах

(неправова вимога за змістом) відповідач може заперечувати проти виниклого

проти нього процесу3. Іншу точку зору висловлює професор М. Гурвич. Він

вважає, що суддя повинен відмовляти у прийнятті позовної заяви лише тоді,

коли прямою вказівкою закону вимога вважається неправовою. Розповсюдження

цієї рекомендації на інші випадки означало б, на його думку, обхід

принципу колегіальності судового розгляду справи і порушення ст. 129 ЦПК

[34].

Позиція Л. А. Гурвича глибоко не переконує, бо при очевидності

неправового характеру заявленої вимоги немає ніякого смислу приймати

справу до судочинства. Про це свідчать і матеріали судової практики. Так,

наприклад, за змістом ст. 309 ЦК не підлягають судовому розгляду Спори

про обмін жилих приміщень у будинках, які належать громадянам на правах

особистої власності, вимоги житлових органів до громадян про переселення з

метою вилучення внутрікімнатних надлишків жилої площі5, позови

повнолітніх працездатних братів, сестер, про стягнення алиментів, позови до

правозаступників після закінчення роботи комісії по припиненню діяльності

організації, що ліквідується [35].

Слід відзначити, що в цих питаннях у судовій практиці іноді

зустрічаються помилки. Управління робітничого постачання пред'явило позов

до Успенської про відшкодування витрат у зв'язку з навчанням відповідачки

на торгово -кулінарних курсах. Після закінчення навчання Успенська до

роботи не приступила, в зв'язку з чим і виникла справа у суді.

Суд позов задовольнив. Касаційна інстанція рішення суду скасувала і

вказала, що діючий закон не передбачає обов'язку робітників і службовців

відшкодовувати витрати, пов'язані з їх навчанням на професійних курсах.

Однак замість припинення справи, бо дана вимога неправова, касаційна

інстанція винесла нове рішення по справі, відмовивши позивачу у

позові[36]. Посилання відповідача на неправомірність виникнення процесу

може мати місце і тоді, коли закон на певний час створює перешкоди

позивачу на звернення до суду.

Так, згідно з ст. 14 Кодексу законів про шлюб і сім'ю чоловік не

вправі без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час

вагітності дружини і протягом одного року після народження дитини.

Як ми бачимо у цьому випадку, справа не підлягає розгляду судом до

закінчення певного часу. З цією обставиною і зв'язана можливість

заперечення відповідача проти виникнення процесу2.

У літературі і судовій практиці виникло питання про те, чи може

відповідач заперечувати проти виникнення процесу, якщо він по суті вимогу

позивача не оспорює, (відсутній спір про право), але своїми пасивними

діями перешкоджає позивачу у здійсненні його права.

Під час шлюбу подружжям В. І. та Н. Л.І. Самощенків було споруджено

будинок і зареєстровано на ім'я чоловіка — Самощенка В. І. Через деякий час

подружжя припинило шлюб, майно (в тому числі і домоволодіння) розділено не

було. Самощенко вирішив подарувати свою половину племіннику. Однак

нотаріус відмовив у посвідченні договору на дарування половини будинку, бо

у правоустановчом) документі власником всього будинку було вказано

Самощенка В. І., який і не приховував, що фактично він є власником лише

половини. Його колишня дружина не згодна була провести розділ позасудовим

шляхом. Самощенко В. І. звернувся з позовом до суд. Представник Н.

М.Самощенка під час підготовки справи до судового розгляду посилався на

незаконність виниклого процесу, бо між сторонами був відсутній спір про

право. Суд на цій підставі припинив судочичство, вказавши, що справа не

підлягає розгляду в судових органах в зв'язку з відсутністю спору про

право.[37]

Я вважаю, що в даному випадку суд діяв неправильно. Пасивне

ставлення відповідача в даному випадку служило перешкодою для позивача у

здіиснелні його пава, і суд повинен був по суті вирішити дане питання.

Слід відзначити, що у подібних випадках Верховний Суд СРСР займав інколи

протилежну позицію.

Б. Процесуальні заперечення відповідача проти виникнення процесу

можуть стосуватися випадків недодержання позивачем установленого для даної

категорії справ попереднього позасудового розв'язання спору.

Ці заперечення відповідача мають певні межі. Передусім з приводу цих

підстав відповідач може заперечувати проти виникнення процесу, якщо для

даної категорії справ законом встановлено цей позасудовий порядок. Всі ці

випадки передбачені спеціальними нормативними актами і довільно

вирішуватися це питання не може. Так, у практиці відомі випадки, коли

відповідач вказує на необхідність позасудового урегулювання спору, вимагає

визнання процес неправомірним, хоча закон для цієї категорії справ

позасудового порядку урегулювання спору не встановлює Так, наприклад, в

практиці відомі випадки закриття справи за клопотанням відповідача з

посиланням на неправомірність вининення процесу.

До Шевченківського районного народного суду надійшла заява від

громадянки Зембицької до подружжя Будник про виселення їх через

неможливість спільного проживання. Суд закрив судочинство, вказавши, що

дана справа виникла в суді неправомірно, бо позивачка до звернення з

позовом у суд не зверталася з подібними вимогами до товариського

суду[38].

Для правильної конструкції заперечення на цій підставі відповідач у

своїх доказах повинен вказувати, що хоча позивач, можливо, і виконав вимогу

закону про позасудовий порядок урегулювання спор), але звертався до того

органу, у який слід було б.

Помилкове визначення органів, до яких позивач має звернутися для

досудового врегулювання спору, виникає іноді в позовах за участю

транспортних організацій. Симферопольський міжколгоспбуд звернувся до суду

з позовом до Ільвенського рейду тресту «Камлісосплав» і Західно-

уральському управлінню по постачанню та збуту лісоматеріалів про стягнення

1989 крб. за нестачу лісу. Пред'явлені міжколгоспбудом претензії були

залишені Ільвенським рейдом і Західно-ураліспостачзбутої незадоволеними.

В судовому засіданні представник відповідача вказав, що позивач повинен був

пред'явити претензію і до транспортних організацій. Погоджуючись з доказами

відповідача, суд визнав виникнення процесу неправомірним і залишив позов

без розгляду[39].

Недодержання попереднього, досудового порядку рішення окремих питань

зустрічається іноді і у справах про потраву посівів. Городоцький районний

народний суд Хмельницької області вирішив по суті позов радгоспу їм.

Жданова про стягнення 648 крб. збитків, у зв'язку з потравою птицею

посівів ячменю. Неправомірність виникнення процесу полягає тут в тому, що

питання про відшкодування збитків у зв'язку з потравою посівів повинно було

спочатку бути розв'язаним виконкомом місцевої Ради. Тому суди мають право

приймати такі позови лише у випадку відмови від виконання рішення

виконкому[40].

Послідовно провадиться у життя судовою практикою і вимога закону про

необхідність додержання попереднього позасудового порядку, вирішення

спорів, які випливають з трудових правовідносин.

Галай та інші працівники позавідомчої охорони звернулися до суду з

заявою про стягнення з підприємства процентної надбавки за вислугу років.

Суддя відмовив у прийнятті позовної заяви, оскільки дане питання не

розглядалося комісією по трудових спорах. Судова колегія у цивільних

справах Верховогого Суду РРФСР за скаргою позивачів у своїй ухвалі

вказала, що обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів,

крім спорів про відновлення на роботі, є комісії по трудових спорах. Таким

чином, законом встановлено для даної категорії справ обов'язковий

позасудовий порядок їх розгляду.

Отже, процесуальні заперечення відповідача про правомірність

виникнення процесу визначаються, передусім, тим, що такий порядок має бути

додержаний і що позивач звертався саме до потрібного органу. У

процесуальній літературі досить детально розглядалося питання про вплив

строку на додержання позасудового порядку урегулювання спору. Це питання

має велике практичне значення для розв'язання питань позасудовим порядком.

Однак для заперечення відповідача проти правомірності виникнення

даного процесу він значення не має[41].

В. Певне місце у судовій практиці займають процесуальні заперечення

відповідача проти виникнення процесу у зв'язку з поданням позивачем

тотожнього позову.

Цивільний процесуальний закон (ст. 136 ЦПК) припускає це процесуальне

заперечення відповідача, якщо вже є рішення суду по цьому позову або

ухвала суду про відмову від позову, а також мирова угода по ньому.

Необхідно передусім звернути увагу на деяку неточність п. З ст. 136 ЦПК .

Згідно з п.З 136 ЦПК відповідач може заперечувати проти пред'явленого

позову лише тоді, коли за цим позовом рішення або ухвала суду вступила у

законну силу.

Вступ рішення або ухвали у законну силу не може тут мати

вирішального значення, бо вже той факт, що дана справа розглянута і

вирішена судом, є підставою для відповідача заперечувати проти повторного

пред'явленого позову. Предметом доказу у відповідача по цих запереченнях

має бути тотожність позову. Теорія цивільного процесуального права чітко

визначає ознаки тотожнього позову: одні й ті ж сторони, та ж сама підстава

і той же предмет позову. Перша ознака (тотожність сторін) звичайно в

практиці особливих труднощів не викликає. Відповідачу легко довести у

своїх запереченнях те, що позов до нього був пред'явлений саме цим

позивачем. Однак в практиці і тут іноді зустрічаються спірні питання.

Громадянин Фесенко Б. П. пред'явив позов про виселення наймача

Зарубіна Н. І. у зв'язку з неможливістю з ним спільного проживання.

Народний суд позов задовольнив. До виконання рішення позивач Фесенко Б. Н.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11