Коллективная форма организации труда

з трудовими і існують до тих пір поки існують трудові. Саме тісний зв’язок

з трудовими відносинами і дозволяє односити їх до предмета трудового права.

Демократизація управління виробництвом, що здійснюється зараз

означає, що трудові колективи все більше стають самостійними суб’єктами в

суспільній організації праці, вони мають в ній свої колективні інтереси, а

затвердженний законодавством статус трудового колективу дозволяє йому

самостійним суб’єктом права у сфері колективної праці. В свою чергу,

визнання за трудовим колективом статуса самостійногосуб’єкта в галузі

суспільної організації праці вимагає визання його й суб’єктом виникаючих

тут суспільних відносин, які можуть характеризуватися тільки як колективні.

Відуваючи на собі регулюючий вплив правових норм, ці відносини набувають

форму правовідносін, а там де вони регулюються нормами трудового права, їх

можна називати колективно-трудовими правовідносинами.

Термін “олективно-трудові правовідносини” в цьому випадку має сенс з

точки зору визанчення характеру правовідносин (“колективні”) та галузевої

приналежності (“трудові”), хоч больш точним можна вважати їх визначення

А.С.Пашковим, як колективних відносин, змістом яких є організація й

управління працею , включаючи встановлення та вживання його умов(11). Таким

чином, йменування колективних правовідносин в галузі організації та

управління працею “трудовими” можливо лише для характеристики їх галузевої

приналежності, а саме це найменування може використовуватися не лише як

умовне, оскільки фактично воно об’єднує доволі різноманітні за своїм

змістом суспільні відносини.

Такий висновок достатньо підтверджується самим набором конкретних

відносин, що додаються автором згаданої концепції до складу колективно-

трудових. Так, наприклад, Р.З.Лівшиць до колективно-трудових відносить

відносини :

по участі робітників та службовців в управлінні виробництвом ;

по укладанню колективного договору та встановлення умов праці в межах

локального регулювання ;

по використанню умов праці та трудового законодавства ;

по житлово-побутовому та культурному обслуговуванню робітників та

службовців ;

по нагляду та контролю за дотриманням законодавства про працю (12).

Неважко помітити, що ні в одному з перелічених відносин трудова

діяльність у своюму змісті не виступає саме матеріальним змістом.

Слід зауважити, що вчені, що критикували включення до предмету

трудового права суспільних відносин під назвою “колективно-трудових”, зараз

визначають їх терміном “колективні”. При тому їх характеристика

супроводжується наведенням переліку відносин, багато в чому подібних до

того, який наводився стосовно колективно-трудових відносин. Так, наприклад,

А.С.Пашков до числа суспільних відносин. Що виникають в сфері виробничої

діяльності людей та врегульованих трудовим правом відносить :

відносини трудових колективів та проіспілок з господарськими органами з

приводу організації праці, встановлення й застосування його умов ;

відносини по участі в управлінні підприємствами ;

відносини по працевлаштуванню ;

відносини по професійній підготовці та підвищенню кваліфікаціїї на

виробництві ;

відносини по нагляду (контролю) за охороною праці та додержанням трудового

законодавства ;

процесуально-трудові відносини (13).

Отже ми бачимо, що набір конкретних суспільних відносин, що складають

предмет трудового права під назвою колективно-трудових чи інших, тісно

зв’язаних з трудовими чи колективних, багато в чому співпадають зі не мають

принципових відмін. Це наводить на думку, що дискусія про предмет трудового

права багато в чому мала термінологічну природуі зараз виявилося очевидне

наближення позицій обох сторін.

Разом з тим це зовсім не означая, що використання терміну “колективно-

трудові відносини” правомірне при характеристиці предмету трудового права,

а сама ця крнцепція є бессумнівним досягненням науки трудового права (14).

Дійсно управління колективною працею та сама праця в колективі тісно

пов’язані,вірно й те що виконання внутрішнього розпорядку і пов’язані з цим

відносини по керівництву та підляганню не вимагають для своєї дії будь-яких

додаткових юридичних фактів крім трудового договору. Але й це, як

уявляється не означає, що породжувані управлінською діяльністю відносини

зливаються в єдине трудове відношення, що не піддається розчленуванню.

По-перше, на відміну від трудових відносин, що опосереднюють

використання праці робітників та службовців, організаційно-управлінські

відносини націлені на організацію та упрвавління колективною працею. Це

одна з найпринциповіших відносин, що дає підставу для розгляду їх відносно

самостійних у системі правовідносин, що примикають до предмету трудового

права (15).

По-друге, відносини мііж людьми по їх участі в суспільній праці на

підприємстві не зводяться до одного суб’єктивного зв’язку “підприємство-

робітник”. Це комплекс, як справедливо зауважив А.Р.Мацюк, різноваріантних

відносин між усіма суб’єктами трудового права : підприємством,

адміністрацією, робітником, трудовим колективом, комітетом профспілки. Саме

тому суб’єктів трудового права більше ніж учасників трудових правовідносин.

Відносини “підприємство-робітник” - це найголовніший визначаючий

зв’язок серед усіх відносин, що належать до предмету трудового права. Але

він є головним й для інших варіантів суб’єктивних зв’язків (16). Так, якщо

суб’єктами трудових відносин загальновизнанно є підприємство й робітник, то

в відносинах по підтримці внутрішнього трудового розпорядку на підприємстві

суб’єкти інші : адміністрація й робітник. Дійсно, на стадії укладання

трудового договору робітник також має справу з адміністрацією, але вона в

цьому випадку діє від імені підприємства. Виконує його інтереси і тому має

розгядатися як орган підприємства. В процесі управління колективною працею,

що використовується для засобів виробництва, що знаходяться у державній

власності, адміністрація має виконувати головним чином інтереси їх

власника.

Об’єктивна несхожість відносин, що виникають в процесі колективної

праці на підприємстві, лише до одного зв’язку “робітник-підприємство”

передмачається змога виникнення відносин між колективними суб’єктами, які

піддаючись правовій регламентації, набувають форми колективно-правових

відносин. Основою для їх виникнення звичайно є індівідуальні трудові

відносини, оскільки відсутність на підприємствах робітників та службовців,

що пов’язані з ним індівідуальними трудовими відносинами, передбачає

відсутність трудового колективу, профспілкової організації, та й самого

виробничого процесу. В цьому розумінні колективно-правові відносини на

підприємстві похідні від трудових. Одночасно з тим суб’єкти колективних

відносин, виключаючи трудовий колектив підприємства, ні за яких умов не

можуть бути сторонами індівідуальних трудових відносин. В багатьох випадках

колективно-трудові відносини мають за підставу виникнення самостійні

юридичні фікти. Наприклад, дії адміністрації й профспілки по розробці

спільних актів (як нормативного так й правозастосовного характеру), їх

узгодженню й прийняттю, породжують колективні правотворчі або

правозастосочі відносини. Тому колективно-правові відносини створюють, хоч

й похідну, але самостійну групу правових відносин в галузі суспільної

організації праці на підприємствах.

Незважаючи на різноманітність організаційно-управлінських відносин,

що виникають на підприємствах, усі вони мають загальну мету - організувати

взаємодію трудящих з виробничим середовищем, а саме забезпечити

використання праці, а також створити загальне нормативне виробниче

становище. Досягненню цієї мети має допомагати розкриття специфіки

адміністративної правосуб’єктності підприємства.

1.3 Основні ознаки підприємства та його його адміністративна

правосуб’єктність

Поняття підприємства є поняттям о якостях об’єктивних, про такі, без

яких воно не може бути собою. Вони повинні розкрити специфіку підприємства

як деалектично суперечливої єдиної системи “суб’єктно-об’єктних відносин”

(17). На цей бік питання звертається увага тоді, коли підприємство

відносять “до класу великих систем змішаного типу, оскільки воно має в собі

й людські (люди, об’єднанні в колективи дільниць, бригад, цехов, і також

підприємства вцілому) та речові (машини, ін.механізми, матеріали, будівлі,

засобі транспорту й зв’язку та ін.) частини, компоненти” (18).

Підприємство являє собою перш за все об’єднання соціальної та техніко-

економічної підсистем в одному варіанті, та систем у співвідношенні

суб’єкта та об’єкта управління в іншому : у своєму співвідношенні соціальна

підсистема з техніко-економічною складають основу підприємства як

виробничої системи.

Тому підприємство розглядається перед усім як складна комбінація

технічних, матеріальних та любдських ресурсів і на цій підставі відноситься

“до класу великих систем змішаного типу”.

Різноманітні проявлення компонентів внутрішньої структури

підприємства не визначають їх механічного об’єднання за принципом : з

одного боку, підприємство - це сукупність технічних засобів, що

використовуються людьми, а з іншої - її “антологічний” статус”, - група

суспільних відносин, чи з одного боку суб’єкт, а з іншої - об’єкт

управління (20). Ознаки внутрішньої структури підприємства мають загальний

характер, та хоч окремі з них немов виключають один одного, разом з тим

втрачають зміст одне без одного. Це в повній мірі відповідає підприємству

як складній організації. Підприємство - така організація, яка утворює собою

окрему в стуктурному відношенні одиницю, з єдиним закритим виробничо-

технологичним циклом виробництва однієї продукції, що є основною ланкою

народного господарства України.

Підприємство - основна організаційна ланка народного господарства

України. Підприємство - самостійних господарюючий статутний суб’єкт, що має

права юридичної осби і виконує виробничу, науково-дослідницьку, комерційну

діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий та інший рахунки в

установах банків, печатку зі своїм найменуванням, а промислове підприємство

- також товарний знак.

Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.

Підприємство виконує будь-яку господарську діяльність, якщо вона не

заборонена законодавством України і відповідає меті, передбаченій статутом

підприємства.

При встановленні ознак підприємства як одного з видів державної

організаціїї головним є врахування особливостей, що закладені до суті його

діяльності.

Одна з важливих ознак підприємства в тому, що воно реалізує свою

продукцію. Як відомі зробити продукція. Що готова для використанна у

народному господарстві, можливо в межех цеху, виробничої одниці, але тільки

підприємство виступає суб’єктор товарно-грошових відносинах по її

реалізації. Точніше, у товарному обігу продукція фігурує під маркою

підприємства як його проодукція.

Суб’єктами багатьог галузей права можуть бути й цехи та інші

підроздили підприємства, що однак беруть участь саме як його структурні

частини, а у зовнішніх правовідносинах такі частини діють від імені одного

підприємства. Діяти від свого імені й означає бути визнанним єдиним

самостійним суб’єктом права, отже ознака підприємства складається не лише у

володінні правами юридичної осби а й у визнанні його самостійним суб’єктом

права.

Права юридичної осби є важливим засобом майнового та організаційного

уособлення підприємства, з ними нерозривно пов’язані. Підкреслюючи значення

юридичної особи для організаційного закріплення відносної господарської

автономії підприємства, одночасно необхідно брати до уваги, що було б

невірно намагатися визначити поняття підприємства через цю категорію.

Визнання підприємства юридичною осбою лише одна з характеристик

підприємства бо являє з себе тільки різновид юридичних осіб.

Виробничо-технічна поєднанність, якою підприємство характеризується з

точки зору його техніко-економічних системних ознак. Воно виступає в першу

чергу як система техніки, а саме совокупність знарядь та засобів

аиробництва, поєднаний через той чи інший технологічного процесу

виробництва матеріальних благ, що відповідають спеціалізації підприємства.

Виробничо-технічна єдність підприємства визначається наявністю матеріально-

технічної бази, цілісністю технологічних процесіввиробництва продукції. Але

воно може виявлятися також в єдності призначення продукції, що

виготовляється на основі технологічно неоднорідних процесів.

Організаційна єдність підприємства виражається вже в тім, що воно є

єдиним суб’єктом права. Найбільш ярко ця ознака проявляється у наявності

единого органу управління підприємством - адміністрації, що виконує

беспосереднє управління підприємством і що репрезентує його у зовнішніх

відносинах, а також свого статуту (положення). При тому адміністрація являє

собою самостійну ланку в системі органов управління народним господарством.

З точки зору суспільства підприємство виступає як первинний об’єкт

управління виробництвом в середині суспільства. По відношенню до виробничих

підрозділів останнє (керівництво підприємством) виступає як єдиний центр

(суб’єкт) управління. Підприємство - це єдина організація, яка відповідає

цілосній управлінськії системі, що включає суб’єкт та об’єкт управління, що

займає відносно автономне положення.

Разом х тим системною характерискою підприємства необхідно відповідне

структурне управління та його реальність. Воно включає виробничу

діяльність, що спрямована на виготовлення продукції; господарську

діяльність, що забеспечує реалізацію продукції, її зберігання, раціональне

використання, комерційні інтереси підприємства; аміністративну діяльність,

що підлягає організації колективів трудящих на виконання виробничих та

господарських завдань.

Наявність свого органу зі статусом, що дозволяє справляти

управлінський вплив на всі процеси, що проходять у межах підприємства, як

единої організації з різними за своєю сутністю структурами та

функціональними складовими, його самостійностю у зовнішніх відносинах,

встановлена правом, - це все дає змога характеризувати підприємство як

самоврядуючу одиницю в усій системі управління народним господарством. Де

його організаційна єдність забеспечується відносною організаційно-правовою

відмежованістю.

Під велике поняття оперативної самостійності можна підвести

організаційну, господарську та адміністративну самостійніть, а саме

самостійність в вирішенні управлінських питань. За своїм змістом ці питання

відносяться до організації виробництва, управління майном, стимулювання

виробничості праці, вдосконалення організаційних форм та методів

управлінської діяльності та до інших галузей.

Економічне відмежування - поняття, що використовується для визначення

характерних рис підприємства та положення в економічному механізмі

суспільства, воно є варіантом характеристики господарської самостійності

підприємства, його неможна зводити до поняття обособлення власністю.

Поняття оперативної самостійності не виключає її видових

характеристик, охоплюючи при цьому різні боки статуса підприємства.

Адміністративно-правове положення підприємства взагалі

характеризується :

адміністративною правосуб’єктністю, що складається з правоспроможності та

компетенції ;

правочинністю органів управління на заснування, реогранізацію та

ліквідуівання підприємства ;

формами адміністративної підлеглості ;

гарантіями прав підприємств ;

Ці його елементи фіксуються у нормативних актах. Тут буде розглянуто

питання про адміністративну правочинність підприємства, що дозволяє скласти

загальне уявлення про основи його адміністративно-правового положення.

Складність, що виникая при розгляданні цього питання в тому, що у

спорі про правову організацію підприємства не досягнуто одностайності про

застосованість до нього категорій адміністративної правоспособності та

компетенції. Не має єдності думок в питанні про саму сутність підприємства.

Це надає можливість різноманітних трактування понять “компетенція” та

“правоспроможність “. Поняття компетенції та правоспроможності є

самостійними, що виражають соціальні явища різного правового характеру.

Вони не можуть бути механічно поєднані чи взаємопоглинені.

На наш погляд підприємство вцілому має адміністративну

правосуб’єктність, її елементами є компетенція та адміністративна

правоздатність. Але ці елементи по різному характеризують адміністративно-

правовий статус підприємства.

Компетенцію має не підприємство, як таке, а його адміністрація. Але

оскільки підприємство є єдиною організацією то можна говорити про його

компетенцію у вигляді адміністрації, а у загальній формі й про компетенцію

підприємства.

По іншому має бути вирішене питання про адміністративну

правоздатність підприємства. Без сумніву адміністрація підприємства має і

компетенцію, і адміністративну правоздатність. Але чи можливо

адміністративну правоздатність звести лише до правоздатності адміністрації

підприємства? Щоб дати відповідь на це питання слід перш за все визначити

поняття адміністративної правоздатності, яке в літературі розкривається по-

різному. Можливо, його не можуть розкрити такі, називаємі у літературі

ознаки як : самостійність мети та завдань цього органу в межах зального

завдання вищего органу ; наявність визначеного кола обов’язків та прав, що

надані цьому органу для виконання покладеного на нього завдання ; наявність

більш менш обмеженого складу людського складу органу ; та чи інша якість

закріплення за конкретним органом державного майна (24). Більшість цих

ознак не мають юридичного характеру та вказують не на адміністративну

правоздатність, а на її соціальні, майнові, організаційні передумови.

Виняток складає тільки наявність визначеного кола обов’язків та прав. Але

він орієнтує на ототожнювання адміністративної правоздатностіз компетенцією

й тому не може бути прийнятий.

Адміністративна правоздатність - вид правоздатності, загальна

адміністративно-правова категорія. Її поняття є родовим, що має загальні

ознаки, незалежно від видів носіїв цієї правоздатності : громадян,

державних суспільних організацій. Вона може бути визначена як встановлена

та охоронювана державою можливість суб’єкта вступати у адміністративні

правовідносиничерез які встановлюється міра можливої чи обов’язкової

поведінки сторін у сфері державного управління (25). Звістно, наведене вище

поняття адміністративної правоздатності не може вмістити всю

різноманітність цього правового явища. Тому, на базі загального поняття

необхідно розрізняти й види адміністративної правоздатності залежно від

видів учасників управлінських відносин. Це означає. Що самостійне значення

мають питання адміністративної правоздатності громадян, державних органів,

підприємств, установ, суспільних організацій. Характер правоздатності, її

зв’язок з дієздатністю (для фізичних осіб), с компетенцією (організацій) и

т.д. мають свою особливість перед усім залежно від того, хто є її носієм.

Треба особливо відмітити, що адміністративна правоздатність пов’язана з

владною діяльністю, однак її носіми далеко не завжди є суб’єкти, що мають

правочинність державного характеру. Тому загальнометодологічні засади

схиляють до того, щоб визнати придатність категорії адміністративної

правоздатності до підприємств. Саме до того призводить думка, що “ні

громадяни, ні суспільні організації, ні підприємства, що є юридичними

особами не мають повноважень на здійснення цієї (управлінської) діяльності,

хоч мають змогу брати участь у її здійсненні, в адміністративно-правових

відносинах” (26). Але для того щоб мати змогу брати участь у

адміністративних правовідносинах, необхідно мати для цього юридичну

передумову у вигляді адміністративної правоздатності (27).

Уявляється, що немає достатніх підстав, щоб звести значення

адміністративного права до регулювання діяльності адміністрації

підприємства в його системі та його зовнішніх відносинах. Діями

адміністрації набуваються адміністративні права та обов’язки не тільки

самою адміністрацією, але й підприємством.

Адміністративна правосуб’єктність підприємства закріплююється нормами

адміністративного права, які можливо розподілити на дві групи. До першої

групи можна віднести норми, що визначають місце підприємства у системі

управлінського механізму, його виробничо-господарську, організаційну

структуру та форми адміністративного підлягання, також структуру функцій

внутрішнього управління підприємством та їх взаємозв’язок. Основу правових

норм цієї групи складають норми, що встановлюють адміністративно-правовий

режим майна, що надано підприємству для виробничого використання;

виготовлюнної продукції; розподіл функцій та правомочностей посадових осіб

по беспосередньому управлінню майновими об’єктами підприємства. До цього

відносяться такі норми, що закріплюють режим адміністративно-правової

охорони підприємства та об’єктів що їм належать. За допомогою норм цієї

групи визначаються, якщо можна так мовити, ститистичні елементи

адміністративно-правового статуса підприємства.

Інша група складається з норм, що визначають дінамічний,

функціональний елемент цього статуса підприємства, що регулюють різні

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7