Еколого-біологічні особливості облігатних та факультативних паразитів надцарства Protozoa

Для запобігання загибелі хазяїна у результаті надмірного, збільшення чи-сельності паразитів, у дроцесі. еволюції з'явився феномен зміни хазяїнів у жит-тєвих циклах паразитів. Так, сисун ча-стину життєвого циклу проводить у тілі молюсків, де інтенсивно розмножує-ться партеногенетично. Велика кіль-кість паразитів може загрожувати життю хазяїна. Наступні стадії роз-витку сисуни проходять у хазяїнів ін-ших типів тваринного світу, Це сприяє збереженню і сисунів, і молюсків.

Як відзначалось вище, на рівні осо-бини паразит звичайно наносить шко-ду хазяїну. Але у популяції хазяїнів він може відігравати позитивну роль, регулюючи чисельність хазяїнів. Інтен-сивне збільшення чисельності популяції хазяїнів може призвести до висна-ження її харчових ресурсів і виклика-ти загибель усієї популяції. У таких випадках звичайно виникають епізоотії (масове захворювання тварин) пара-зитарних хвороб. Це призводить до загибелі частини тварин, і оптимальна чисельність популяції відновлюється. Виживає і популяція паразитів. У цьо-му проявляється позитивна роль пара-зитів (як і хижаків) у біогеоценозах. Але якщо можна говорити про певну позитивну роль паразитизму у природ-них біогеоценозах, то це ніяк не сто-сується людського суспільства. Пара-зитарні хвороби у людей обов'язково слід виявляти і лікувати, а в колекти-вах людей необхідно здійснювати про-філактичні заходи [1].

Розподіл паразитів у популяції ха-зяїнів має певну закономірність. У популяції не всі особини рівною мі-рою вражені паразитами. Звичайно вражена тільки частина популяції, але у вражених особинах нагромаджується велика кількість паразитів. Це. пояс-нюється рядом причин: дещо різними умовами середовища, у які потрапляють окремі особини популяції хазяїнів і паразитів; зниженням резистентності уже вражених особин; розмноженням паразитів у тілі хазяїна (дизентерійна амеба, малярійний плазмодій у люди-ни, личинкові стадії сисунів у молю-сків).

1.4 Шляхи розселення паразитів та по-шук хазяїна

Розселення тварин -- важлива умова збереження виду.

Особливо важливо розселення для па-разитів, оскільки суперінвазія призво-дить до смерті хазяїна і загибелі паразита. Тому паразити мають здат-ність залишати на певній стадії роз-витку одного хазяїна та знаходити інших.

Перехід від одного хазяїна до іншо-го, забезпечуючи розселення паразита, супроводжується високою його смерт-ністю, оскільки ймовірність знахо-дження нового хазяїна, як правило, дуже невелика. Загибель більшої ча-стини особин на різних стадіях циклу розвитку паразита компенсується ве-ликою плодючістю паразитичних форм. Перехід від одного хазяїна до іншого здійснюється двома шляхами; 1) за допомогою вільноживучої активно рух-ливої личинки, 2) за допомогою не-активної (в стані спокою: яйце, циста, спора) стадії. Остання має захисні пристосування, (оболонка), які забез-печують перечікування несприятливих умов.

Активна рухлива стадія (церкарій, рабдитна, філярієвидна личинка) сприяє розселенню паразита у просто-рі, звичайно не живиться і живе не довго. Крім функції розселення вона винокує функцію пошуку хазяїна.

Включення в цикл розвитку проміжного хазяїна дає можливість паразитові уникнути несприятливих впливів середовища і продовжувати строк свого існування.

Розселенню паразита сприяє також переміщення хазяїнів. Особливо ефек-тивне переміщення остаточного хазяї-на, який е носієм статевозрілих форм паразита і розсіює його яйця на тери-торії свого житла.

Якщо цикл розвитку включає пере-носника, то функцію пошуку нового хазяїна виконує переносник. При наяв-ності в циклі проміжного хазяїна, як правило, паразит не бере участі в по-шуку остаточного хазяїна, а потрап-ляє до нього завдяки наявним харчо-вим зв'язкам [8].

Паразити можуть змінювати пове-дінку проміжних хазяїнів таким чином, що шанси потрапити до остаточного хазяїна будуть підвищуватися. На-приклад, мурашки, які вражені метацеркаріями трематоди, вилазять на кінчик травинки і тут ціпеніють, що забезпечує ковтання їх травоїдними тваринами. Риби, які вражені деякими видами цестод, плавають значно по-вільніше, тому частіше стають здобич-чю хижаків.

У багатьох паразитів ймовірність зустрічі з хазяїном полегшується , за рахунок синхронізації їх циклу роз-витку з біоритмамн і поведінкою ха-зяїна. Наприклад, яйця Schistosoma hаеmatobium виділяються з організму людини із сечею, причому найбільша їх кількість надходить у порожнину сечового міхура в другу половину дня, коли ймовірність купання досить ве-лика (проміжний хазяїн -- водний мо-люск).

Прикладом синхронізації циклів па-разита і переносника можуть бути філярії Wuchereria bankrofti, личинки якої переходять в периферичні судини людини вночі, тобто в той час, коли переносник -- комар роду Mansonia нападає на людину для смоктання кро-ві. Вдень личинки концентруються .в судинах внутрішніх

Шляхи проникання паразита в тіло людини можутъ бути різними Напри-клад через рот -- перорально: цисти дизентерійної амеби, яйця аскариди, гострики, фіни ціп'яків, личинкові стадії сисунів. У деяких паразитів (анкілостома, шистосома) личинка вбуравлюється в шкіру (перкутантне проник-нення) . Можливе зараження статевим шляхом, (трихомонади)

К. І.,Скрябін і Р.С. Шульц (1931) серед , паразитичних червів , виділили дві групи у залежноеті від характеру роз ви тку : гео- і біогельмінтів, найсприятливішим середовищем є грунт, що й дало підставу називати їх геогельмінтами. Враження, людини геогельмінта ми відбувається через немиті овочі ї фрукти на яких можуть знаходитися яйця геогельмінтів (на-приклад, аскариди, волосоголовця), або при безпосередньому контакті з грунтом, в якому є личинки (наприк-лад, кривоголовки).

Біогельмінти проходять життєві цикли із зміною хазяїнів. Між хазяїнами біогельмінтів існують трофічн (харчові) зв'язки, завдяки чому здійснюється передавания паразитів. Наприклад, людина вражається неозброєним ціп'я-ком, поїдаючи яловичину. Життєві цикли паразитів включають личинкові стадії і статевозрілі форми. Частину життєвого циклу з певними стадіями паразит проходить у тілі одних хазяїнів, частину -- в інших. Організм, у тілі якого паразит знахо-диться у статевозрілій стадії і роз-множується статевим шляхом, називається остаточним, або дефінітивним, хазяїном (лат. dеfinitivus -- остаточ-ний). Організм, у тілі якого паразит проходить личинкову стадію чи стадії або розмножується безстатевим шля-хом, називається проміжним хазяїном. У життєвому циклі деяких паразитів личинкові стадії послідовно перехо-дять від одного до іншого хазяїна. У такому випадку першого з них на-зивають першим проміжним, а друго-го-- другим проміжним, або додатко-вим, хазяїном [3].

У деяких паразитів може існувати резервуарний хазяїн. Вони не обов'яз-кові у життєвому циклі паразитів, але, потрапивши в організм такого хазяї-на, паразит не гине, хоч і не розвиває-ться далі. Кількість таких паразитів у тілі резервуарного хазяїна може збільшуватися. При поїданні резер-вуарного хазяїна остаточним хазяїном паразит завершує розвиток. Резервуар-ний паразитизм полегшує паразиту проникати в організм остаточного ха-зяїна.

У кишках людини може паразиту-вати стьожковий черв'як -- лентець широкий. Людина для нього є остаточ-ним хазяїном. Першим проміжним хазяїном є рачок-циклоп, другим -- бага-то видів риб, у тому числі щука. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи рибу. Але рибу може з'їсти інша риба, наприклад щука. Личинки лентеця широкого -- плероцеркоїди -- при цьому не гинуть, а переселяються у м'язи щуки. Тут плероцеркоїди можуть нагромаджуватися. Остаточний хазяїн вражається, поїдаючи сире м'ясо й ікру щуки. Отже, для лентеця широкого щука може бути як лопатковим, так і резервуарним хазяїном.

Способи проникання паразита в ор-ганізм хазяїна залежать від біологіч-них особливостей паразита. Переда-вання біогельмінтів найчастіше здійс-нюється при поїданні одного хазяїна іншим. Інколи живі організми можуть бути механічними переносниками збуд-ників захворювань. Наприклад, мухи і таргани можуть переносити на по-верхні тіла і в кишках хвороботворні бактерії, цисти найпростіших і яйця гельмінтів. Але участь цих переносни-ків не обов'язкова, значно частіше вра-ження здійснюється без них. Такі не-обов'язкові і неспецифічні переносники називаються факультативними.

У інших випадках необхідна участь специфічних переносників. Так, пере-давання кров'яних паразитів пов'язане з харчуванням специфічних перенос-ників із типу членистоногих на тепло-кровних тваринах. Звичайно у тілі та-ких переносників паразит проходить певні стадії розвитку або розмножує-ться (наприклад, малярійний плазмо-дій у тілі комара). Специфічні обов'яз-кові переносники називаються облігатними.

Отже, у розповсюдженні деяких па-разитів беруть участь облігатні пере-носники. Наприклад, збудник маля-рії -- малярійний плазмодій -- передає-ться людині малярійним комаром Ano-pheles. Такий шлях передачі збудника хвороби називається трансмісивним (лат. transmissio -- передавання), а хвороби, які передаються таким шля-хом, називаються трансмісивними.

Є. Н. Павловський виділив особливу групу хво-роб, яка характеризується природною локалізацією, Природно-осередковими називаються хвороби, які пов'язані з комплексом природних умов. Вони іс-нують у певних біогеоценоз ах неза-лежно від людини, але коли люди по-трапляють у ці біогеоценози, то мо-жуть бути враженими [9].

Існування осередків таких хвороб зу-мовлене наявністю трьох груп орга-нізмів: І) організмів, які є збудника-ми хвороби; 2) організмів, які є хазяї-нами збудника (природний резервуар збудника хвороби); 3) організмів -- переносників збудника хвороби, якщо ця хвороба поширюється трансмісивне. Збудник лейшманіозу -- один з видів найпрості-ших-- лейшманія (Leischmania ma-jor). Природним резервуаром для лейшманій є дрібні гризуни, які жи-вуть у пустині,-- піщанки. Облігатними переносниками є комахи із ряду двокрилих -- москіти.

Багато паразитичних хвороб є при-родно-осередковими. При розробці заходів боротьби з природно-осередкови-ми хворобами необхідно враховувати особливості збудника, переносника і тварин, які функціонують як резервуа-ри збудника. Переважна більшість природно-осе-редкових хвороб передається трансмі-сійним шляхом, але існують природно-осередкові хвороби і з іншими шляха-ми передавання (опісторхоз, дифілоботріоз, трихінельоз).

Із майже півтора мільйонів видів тварин близь-ко 60 тис. ведуть паразитичний спосіб життя, у тому числі близько 500 видів можуть паразитувати в людини і лока-лізуватися в багатьох її органах (рисунок 1.1).

Рисунок 1.1 - Локалізація паразитів у тілі людини

У зв'язку з цим одним з розділів науки про паразити -- парази-тології -- є медична паразитологія.

Характерна риса паразитів -- їхня патогенність (гр. pathos -- страждан-ня, genos -- народження), тобто здат-ність викликати захворювання. Назви хвороб, які спричинюють паразити, утворюються з кореня родової назви паразита, до якого додається суфікс -оз, іноді -ез або -аз. Звідси захворю-вання, яке викликається одноклітин-ним паразитом, лейшманією, називає-ться лейшманіозом, дизентерійною амебою -- амебіазом, печінковим сису-ном, або фасцілою,-- фасціольозом тощо.

Хвороби, збудники яких вражають тільки людину, називаються антропо-позами. Біологічним хазяїном і джере-лом збудників цих хвороб ? вражена людина. Хвороби, збудники яких вра-жають організм тварин і людини, на-зиваються зоонозами. При цьому дже-релом збудників хвороби е свійські й дикі тварини.Багатьом із зоонозів властива при родна локалізація. Захворювання, які викликаються вірусами і збудниками рослинної природи, наприклад спірохе-тами, бактеріями, рикетсіями, назива-ються інфекційними. Хвороби, які по-в'язані зі збудниками тваринної при-роди -- найпростішими, гельмінтами, членистоногими, називаються інвазій-ними [7].

Стадії розвитку паразита, в яких він здатний проникати у тіло хазяїна і після цього продовжувати свій розви-ток, носять загальну назву інвазійних. Так, малярійний плазмодій у організ-мі людини проходить ряд стадій, але тільки стадія гаметоцита, потрапивши у тіло комара, буде продовжувати по-дальший розвиток. Отже, для комара інвазійною стадією є гаметоцит. У тілі комара плазмодій також проходить ряд стадій, але з них тільки стадія спорозоїта є інвазійною для лю-дини.

Для запобігання враженню парази-тарними хворобами проводять профілактичні заходи. Розрізняють особисті і громадські профілактичні заходи. До особистих відносять ті заходи, які має виконувати кожний. Громадські профі-лактичні заходи проводять у великих колективах, у масштабах населеного пункту, певного адміністративного або географічного районів або навіть усієї країни. В організації та контролі за виконанням їх велика роль належить медичним працівникам. Морфологія, біологічні особливості, географічне по-ширення паразитів людини, як і хво-роби (паразитози), які вони виклика-ють, заходи профілактики, лікування і шляхи ліквідації паразитів людини становлять предмет вивчення медичної паразитології.

Роль вітчизняних учених у розвитку паразитології. Вітчизняні вчені зробили немалий внесок у паразитологію, зокрема медичну. О. П. Федченко розшифрував життєвий цикл ришти. Ф. О. Леш відкрив амебу -- збудника амебіазу, П. Ф. Веронський -- збудни-ка одного з видів лейшманіозу, Д. Ф. Лямбль -- паразитів органів травлення-- лямблій. В. Я. Данилев-ський виявив плазмодіїв -- збудників алярії птахів, що сприяло виявленню збудників малярії людини Важливі дослідження малярії виконали В. В. Фавр і Д. Л. Романовськнй. 1. І. Меч-ников першим висловив припущення, що кліщі є переносниками збудників спірохетозів. М. О. Холодковський про-водив дослідження паразитичних чер-вів і надрукував перший атлас гельмін-тів людини.

Успішним розвиток паразитології привів до формування паразитологічиих шкіл, творцями яких стали видат-ні вчені.

В. О. Догель (1882--1955) першим у світовій науці обгрунтував екологічий напрямок у паразитології і ство-рив найбільшу паразнтологічну школу. В. М. Беклемішев (1890--1962) ав-тор вчень про малярійні ландшафти і життєві цикли кровосисних членисто-ногих. Ці вчення лягли в основу захо-дів по ліквідації малярії, сприяли і сприяють боротьбі не тільки з маля-рією, а й іншими хворобами, які передаються членистоногими. Створений В. М. Беклемішевим науковий напря-мок успішно розвивається його числен-ними учнями і послідовниками.

Є. Н. Павловський (1884--1965) ввів у науку вчення про трансмісивні хвороби і природну локалізацію деяких хвороб, яке відіграє важливу роль в оздоровленні територій, з якими пов'я-зане існування цих хвороб. Учні й послідовники Є. Н. Павловського успіш-но продовжують розвивати створений ним напрямок у науці [5].

К. І. Скрябін (1878--1972)--орга-нізатор найбільшої у світі школи гельмінтологів, а також численних експе-дицій, які вивчали поширення гельмінтозів у людини, свійських і диких тва-рин на величезній території нашої країни. Він відкрив і описав більше 200 нових видів гельмінтів. Велику роль у дослідженнях К. І. Скрябіна відіграла розробка заходів у боротьбі з гельмінтозами, методів їх діагности-ки, терапії і профілактики. Численні учні й послідовники К. І. Скрябіна працюють сьогодні у багатьох парази-тологічних установах нашої країни і за кордоном.

О. П. Маркевич створив найбільшу школу паразитологів на Україні. Організоване за його ініціативою Україн-ське республіканське наукове товариство паразитологів об'єднало науково-дослідницьку І практичну діяльність паразитологів усіх профілів. Розробив методику комплексного вивчення паразитологічної ситуації, створив і розви-нув учення про паразитоценози [3].

2 ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ОБЛІГАТНИХ ТА ФАКУЛЬТАТИВНИХ ПАРАЗИТІВ НАДЦАРСТВА PROTOZOA

2.1 Тип Найпростіші (Protozoa)

До цього типу відносять приблизно 20 -- 25 тис. видів. Найпростіші дуже по-ширені на нашій планеті і живуть у найрізноманітніших середовищах: у морях і океанах, прісних водоймах, а деякі види -- у грунті. Багато най-простіших пристосувались до життя у тілі інших організмів -- рослин, тва-рин, людини.

У зв'язку з великим поширенням і практичним значенням найпростіших виділилась спеціальна наука про них -- протозоологія і як її розділ -- медична протозоологія.

До типу найпростіших організмів відносять організми, тіло яких скла-дається з цитоплазми і одного або кількох ядер. Це дає підстави вважа-ти, що найпростіші зберігають риси клітинного рівня організації. Прото-плазма тіла найпростіших утворює одну клітину, тому їх називають одно-клітинними (Monocytozoa). У цьому відношенні їх протиставляють усім іншим типам тварин, які включають багатоклітинні організми (Metazoa).

Проте необхідно відзначити, що при морфологічній подібності клітин най-простіших з клітинами багатоклітин-них вони суттєво відрізняються одна від одної. Клітина найпростішого -- са-мостійна особина, яка виконує усі функції цілісного організму, тоді як клітини багатоклітинного організму тварини становлять тільки частини ці-лого, повністю від нього залежать і ви-конують спеціалізовані функції.

Переважна більшість найпростіших має мікроскопічні розміри, які коли-ваються у межах від 3 до 150 мкм. Тільки найбільші представники цього типу, наприклад раковинні корененіж-ки, які живуть у північних морях, та викопні нумуліти, досягають у діаметрі 2--3 см.

Частини тіла найпростіших, які ви-конують різні функції, називають ор-ганелами, або органоїдами. Є органої-ди двох типів: загального призначення, які характерні для будь-яких клітин (мітохондрії, центросоми, рибосоми то-що), і спеціального призначення, які виконують життєві функції одноклітин-них як самостійних організмів.

Органоїдами руху у різних представ-ників типу можуть бути несправжні ніжки (псевдоподії), джгутики, війки. Органоїди травлення складаються з травних вакуолей. У тілі деяких най-простіших є скоротливі (пульсуючі) вакуолі, які відіграють роль органої-дів саморегуляції, виділення і дихан-ня. Багато найпростіших, які живуть вільно, мають зовнішній скелет у ви-гляді раковини.

У протоплазмі найпростіших можна розрізнити два шари -- екто- і ендо-плазму. Ектоплазма розташована зов-ні; вона однорідна (гомогенна) і більш щільна, ніж внутрішній шар, тобто ендоплазма. Поверхня ектоплазми найбільш ущільнена. Із неї утворює-ться периферична плівка -- пелікула, яка є частиною живої цитоплазми. На поверхні пеликули іноді утворюється кутикула. Кутикула не має властиво-стей живої цитоплазми.

Багато найпростіших у несприятли-вих умовах утворюють цисти, тобто стають нерухомими, набувають круг-лої форми, перестають живитися, про-цеси обміну речовин у них уповільню-ються, зовні вони вкриваються щіль-ною оболонкою, яка захищає від виси-хання, несприятливої температури, впливу шкідливих речовин. У інцистованому стані найпростіші легко розсе-ляються. Зараження протозойними хворобами, тобто такими, збудники яких належать до типу найпростіших, відбувається при попаданні цист у ор-ганізм людини із забрудненою їжею і водою.

Явище подразливості у найпрості-ших проявляється у вигляді таксисів. Захоплення їжі нерідко відбувається шляхом фагоцитозу. Інколи органічні речовини всмоктуються осмотичне, у деяких із вільноживучих найпростіших є хлорофіл, і вони здатні певною мі-рою до аутотрофного типу живлення шляхом фотосинтезу.

Тип Найпростіші поділяється на чоти-ри класи: саркодові (Sarcodina), джгутикові (Flagellata), споровики (Sporozoa) та інфузорії (Infusoria) [10].

Клас Саркодові (Sarcodina)

Клас Саркодові налічує близько 10 тис. видів. Більше 80% сучасних саркодових -- мешканці мо-ря, деякі живуть у прісних водоймах і грунті. Ряд видів перейшов до парази-тичного способу життя. Основна влас-тивість саркодових -- здатність утво-рювати псеидоподії, або несправжні ніжки, які служать для руху і захоп-лення їжі.

Амеба дизентерійна ( Еntаmoeba hislolytica) --збудник амебної дизентерії (амебіозу). Відкрита петер-бурзьким ученим Ф. О. Лешем у 1875 р.

Локалізується у товстих кишках людиини та зустрічається у трьох формах: великої вегетативної тканинної, патогенної (forma magna)дрібної вегетативної, яка живе у порожнині кишок (formammuta); цисти (Рисунок 2.1).

Рисунок 2.1 - Схема життєвого циклу амеби дизентерійної (Entamoeba histolytica)

Умови, які необхідні для перетворен-ня одних форм амеби дизентерійної у інші, вивчені російським протистологом В. Гнєзділовим. Виявилось, що різ-ні несприятливі фактори -- переохо-лодження, перегрівання, недоїдання, перевтома тощо сприяють переходу forma minuta у forma magna. Необхід-ною умовою є також присутність пев-них видів кишкових бактерій.

Амеби, занурюючись у стінки ки-шок, утворюють кровотечні виразки. Властиві також кров'яні випорожнен-ня, частота яких досягає 3--10 і біль-ше разів за добу. Хвороба може закін-читися смертю. Діагноз ставиться у випадку виявлення вегетативних форм і цист у фекаліях, проте необхідно па-м'ятати, що цисти можуть виділятися і практично здоровими людьми. Прак-тично здорові носії -- явище досить по-ширене. Профілактикою є собиста гігієна -- миття рук перед прийманням їжі і після від-відування туалету; термічна обробка їжі і питної води, ретельне миття ово чіві фруктів, які використовуються у їжу у сирому вигляді; оберігання про-дуктів і води від потрапляння пилу і від мух, які можуть механічно пере-нести різних збудників хвороб [11].

Амеба кишкова (Entamoeba coli). Непатогенна, морфологічно по-дібна до амеби дизентерійної. Вона також утворює вегетативні форми і ци-сти, але протеолітичного (тобто, який розщеплює білок) ферменту не виді-ляє і в стінку кишки не проникає. Циста мі-стить звичайно 8 ядер, але зустрічаю-ться цисти і з іншою кількістю ядер. Для цист Е. соїі властиві розміри 13-- 25 мкм (Рисунок 2.2).

Рисунок 2.2 - Цисти амеб кишок людни

Амеба ротова (Entamoeba gingivales). Перша паразитична амеба, яку знайшли у людини. Ця амеба час-то зустрічається у каріозних зубах і в білому налипанні, що вкриває зуби. Розміри тіла коливаються від б до 60 мкм. Живиться бактеріями і лейко-цитами. Патогенне діяння -- сумнівне.

Вільноживучі водяні амеби здатні давати мутантні форми, які поселяються в організмі людини і викликають тяжкі запальні процеси у центральній нервовій системі (менінгоенцефаліти) [10].

2.1.2 Клас Джгутикові (Flagellata)

Ві-домо приблизно 6--8 тис. видів джгу-тикових. Для усіх пластина плинність двох, а інколи і більшої кількості джгутиків, за допомогою яких вони ру-хаються. Розташовані джгутики на пе-редньому кінці тварин. Джгутик -- ниткоподібний виріст цитоплазми. Під електронним мікроскопом видно. Ідо він складається із гомогенної речови-ни, в якій є 9 подвійних (зониі) і 2 одинарні (в центрі) фібрили (нитко-подібні структури) завтовшки 25-- 60 им; тому фібрили й називають мікротрубочками. Прикріплюється джгу-тик до базального зернятка, яке зна-ходиться в ектоплазмі. Якщо джгути-ків кілька, один із них може бути спрямований назад. Інколи між ним і пеликулою утворюється хвилеподібна цитоплазматична перетинка, яку нази-вають ундулюючою мембраною. Фор-ма тіла звичайно стала.

Джгутикові -- гетеротрофи. Деякі вільноживучі здатні до аутотрофного живлення і є міксотрофами. Більшість живе у морських і прісних водах. Ба-гато перейшли до паразитичного спо-собу життя. Медичний інтерес станов-лять джгутикові, які паразитують у тілі людини.

Трипаносома (Trypanosoma brucei gambiense)--збудник трипаносомозу -- африканської сонної хво-роби. У тілі людини й інших хребетних живуть у плазмі крові, лім-фі, лімфатичних вузлах, спинномозко-вій рідині, тканинах спинного і голов-ного мозку. Зустрічає-ться у ряді екваторіальних районів За-хідної Африки.

Розміри від 13 до 39 мкм. Тіло зігнуте, сплю-щене у одній площині, звужене на обох кінцях, має один джгутик і ундулюючу мембрану. Живиться осмотично. Розмножується трипаносома безстатевим шляхом (поздовжній по-діл).

Трипаносома -- ти-пова трансмісивна хвороба з природ-ними осередками. Збудник розвивається із зміною хазяїнів. Перша части-на життєвого циклу трипаносоми про-ходить у травному каналі мухи цеце (їх є 20 видів, найбільш поширений вид Glossina palpalis), за межами аpeaлу цих мух трипаносомоз не зуст-річається. Друга частина життєвого циклу проходить у нового хазяїна, яким є людина та деякі ссавці (ве-лика і дрібна рогата худоба, спині, собаки, також дикі тварини). За остан-німи даними, саме людина -- основний резервуар збудника.

Страницы: 1, 2, 3, 4