Диплом по гражданскому праву

різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення

полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем

повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-

політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

З розширенням демократії і зростанням рівня політичної культури

посилюється тенденція до урізноманітнення громадських об'єднань у соціально-

політичному житті, їх впливовості в конкретно-історичних ситуаціях,

зрештою, до їх чіткої диференціації на громадські організації і громадські

рухи. Причому особлива активність названих об'єднань, а також динаміка

їхнього розростання та впливу спостерігаються у суспільствах перехідного

тину, де одночасно виникає безліч складних суспільно-політичних проблем.

Загальноприйняте у сучасній політології поняття "громадські організації

і рухи" виникло на основі ширшого поняття "суспільні об'єднання" як більш

наближеного до сучасних суспільно-політичних реалій. Виходячи із специфіки

діяльності громадських організацій і рухів, слід розглядати їх

диференційовано Громадські організації — це масові об'єднання громадян, що

виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, мають свій

статут і характеризуються чіткою структурою[2].

Громадські організації створюються і діють у формі спілок (адвокатів,

музикантів та ін.), товариств (наприклад, наукове товариство ім. Т.

Шевченка), комітетів (наприклад, національний олімпійський комітет

України), асоціації (наприклад, українська уфологічна асоціація) тощо.

Спілка-обєднання людей, пов’язаних спільними умовами життя, спільною

метою.

Товариство-організація, об’єднання людей, які ставлять перед собою

спільні завдання, мету, програму дій і відповідно діють для їх виконання,

здійснення.

Комітет-колегіальний орган, що керує будь-якою галуззю державної, або

громадської організації.

Найбільш поширеними різновидами громадських організацій у сучасному

світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні,

дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі,

фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки;

різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною

їх ознакою є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-

структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.

Громадські рухи теж мають масовий характер і створюються з певною

метою. Однак на відміну від громадських організацій це структурно

неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-

політичних орієнтацій, діяльність котрих, як правило, має тимчасовий

характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань,

після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні

партії чи громадські організації.[3]

Основними різновидами громадських рухів нині є:

політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові

демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав

і свобод людини, антифашистські й антидиктаторські, проти расової та

національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані

"нові соціальні рухи", що набули поширення в останні десятиліття

(антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів

висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують

питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі

рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з

державою.

У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою

добровільні формування, що виникають у результаті цільного волевиявлення

громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненність

від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не

втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного

законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від

державних інститутів не наділені владними повноваженнями. Відрізняються

вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння

державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань

пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу,

фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників

незалежно від мети та характеру об'єднання, нетрадиційність) та принципами

діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів,

самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю

природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є

політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного

характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують

людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національне

орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства та ін.), по-друге,

є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.

Щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які

виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не

вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології.

Щодо цього існують різні критерії:

1) за родом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні,

опозиційні, аматорські, національні та ін.;

2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні,

політизовані й не політизовані;

3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та

ін.;

4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;

5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський

рухи;

6) за рівнем масовості й ступенем пилину — профспілки, антивоєнний і

феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у СІІІЛ чи рух

англійських докерів — з іншого;

7) за спонукальними мотивами виникнення — соціальне усвідомлені (спілки

ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісне-орієнтовані

(рух "зелених", спілка "Чорнобиль"); традиціоналістськи зумовлені

(релігійні, національні об'єднання);

8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;

9) за ставленням до існуючого ладу — консервативні, реформістські,

революційні, контрреволюційні;

10) за ступенем і формою організації — стихійні й організовані, слабко- й

високоорганізовані.[4]

При розбудові демократичного суспільства в нашій державі виникла

безліч суспільних об'єднань. Цей процес відбувається спонтанно і

безсистемне, що характерно для перехідного періоду. За підрахунками

фахівців, зараз в Україні створено приблизно 5 тис. асоціацій, спілок,

фондів і т. ін. Майже 700 суспільних об'єднань заявляють, що вони є

загальноукраїнськими. 126 з них зареєстрували свої статути в Мінюсті

України.

В Україні з усієї сукупності суспільних об'єднань 21% становлять

доброчинні фонди, 7,2% — культурологічні. 2% — молодіжні.

Близько 100 об'єднань і товариств утворені на етнічній основі.

Наприклад, у Харкові в січні 1996 р. зареєстровано дагестанське і циганське

об'єднання, а всього їх у місті — 20.[5]

Громадські організації і рухи на сучасному етапі суспільно-

політичного розвитку нашої держави є своєрідною сполучною ланкою між

політичним і громадянським суспільством, між "низами" й "верхами". І саме в

цьому полягає їх стабілізуюча, інтегративна роль у суспільстві.

Політична структура сучасного цивільного суспільства надзвичайно

складна, вона містить у собі безліч взаємодіючих з державою суспільних

об'єднань. Політичні партії -лише один з їхніх видів. Отже, основне

значення для їхнього правового регулювання має формулювання такого

юридичного визначення самого поняття "політична партія", що дозволило б

відмежувати партії як специфічний суб'єкт права від всіх інших видів

суспільних об'єднанні. Тільки в залежності від чи наявності відсутності в

якого-небудь об'єднання визнаного законом якості політичної партії можуть

бути визначені нею правовий статус, права й обов'язки, місце і роль у

політичній системі.

Вітчизняні й зарубіжні політологи по-різному тлумачать суть, зміст

діяльності, призначення та функції партії. Тому з’ясуємо насамперед зміст

вихідних понять вчення про партію.

Слово “партія” – латинського походження (partio – ділю, розділяю, тобто

це група людей, об’єднаних спільністю ідей, інтересів для виконання певної

роботи).[6]

Уявлення про ту чи ту партію дають такі ознаки:

1) мета партії – завоювання й здійснення влади окремо або в коаліції;

2) характер організації партії;

3) зміст ідеології партії;

4) діяльність партії щодо забезпечення соціальної опори, підтримки з боку

населення.

До ХІХ сторіччя партіями називали групи, які суперничали між собою у

складі уряду або відповідним чином впливали на політику уряду.

За визначенням німецького соціолога М.Вебера, партії у своєму розвитку

пройшли три стадії:

- аристократичне угрупування;

- політичний клуб;

- масова партія.

Проте ці стадії розвитку пройшли лише дві англійські партії –

лібералів і консерваторів. Більшість же політичних партій формувалися як

масові.

Відомий серед політологів спеціаліст у галузі партій та партійних

систем Д. Сартрі визначає політичну партію як “політичну групу, яка бере

активну участь у проведенні виборів і яка має завдяки цьому можливість

проводити своїх кандидатів у державні заклади”.

Р. Хакцюрн, який присвятив спеціальне дослідження з’ясуванню місця і

ролі політичних партій у США, визначає політичну партію як “автономну групу

людей, які ставлять за мету висунення своїх кандидатів і боротьбу на

виборах у надії добитися контролю над урядовою владою шляхом завоювання

посад у державних структурах та організації уряду”.

У філософському енциклопедичному словнику (1989 року видання) дається

таке визначення партії: “Політична партія – це політична організація, яка

виражає інтереси суспільного класу або прошарку, що об’єднує їх

найактивнішу частину представників і керує ними для досягнення певної мети

та ідеалів”[7].

Аналіз сучасного законодавства дозволяє виділити три основних

кваліфікаційних ознаки, що притаманні політичній партії як правовому

інституту. Про відсутності хоча б одного з них суспільне об'єднання втрачає

якість партії.

Політична партія — це суспільне об'єднання, головною метою участі якого

в політичному процесі є завоювання і здійснення (чи участь у здійсненні)

державної влади в рамках і на основі конституції і діючого

законодавства.[8]

Це головна кваліфікаційна ознака політичної партії, що виражає саму її

сутність і відрізняє її від всіх інших видів суспільних об'єднань

неполітичного характеру (різного роду союзів, асоціацій, клубів, фондів і

т.д.). Останні являють собою створювані соціальними і професійними групами

організації, головна мета яких - задоволення і захист інтересів своїх

членів. Звичайно, для досягнення цих цілей такі організації нерідко

прагнуть впливати і на політику, але політична діяльність для них не є

вирішальна, а носить допоміжний характер і здійснюється головним чином

через партії. У цьому їхня принципова відмінність від політичних партій,

яка усе більш послідовно проводиться сучасним законодавством.

У ряді новітніх законодавчих актів політична партія визначається,

насамперед, як організація, створювана для завоювання і здійснення

державної влади (Буркина-Фасо, Конго, Ефіопія, Польща й ін.). Польський

закон визначає політичну партію як громадську організацію, що ставить своєю

метою "участь у політичному житті, особливо шляхом надання впливу на

формування державної політики і здійснення влади".

Наприклад, закон про політичні партії Буркина-Фасо визнає метою партії

"завоювання" здійснення "державної влади", та закон про асоціації 1991 р.

визначає асоціацію як групу фізичних і юридичних осіб "які мають своєю

метою здійснення загальних задач у культурній, соціальній, духовній,

релігійній, економічній і професійній областях...". Більш того, у ряді

країн всім іншим видам суспільних об'єднань прямо заборонено здійснювати

політичну діяльність, що принципово відрізняє їхній правовий статус від

статусу політичних партій.

В умовах нерозвиненості партійної системи однієї з важливих форм

політичної організації стають політичні рухи, що, багато в чому

відрізняються від партій, мають з ними одну загальну ознаку – вони

створюються для участі в політичному житті з метою боротьби за оволодіння

державною владою. Це свого роду протопартії, що, як свідчить досвід ряду

країн, у майбутньому трансформуються в політичні партії, або розпадаються.

У ряді держав законодавство не проводить розходження між політичними

партіями й іншими суспільно-політичними організаціями, але в той же час

відмежовує їх від інших суспільних об'єднань.

Ще більш складна в розглянутих країнах проблема розмежування

політичних партій і громадських організацій неполітичного характеру.

У постсоціалістичних державах намітилося два підходи до даної

проблеми. Прихильники першого з них вважають, що в умовах незавершеності

процесу формування стабільних політичних партій не можна позбавляти

громадські організації права брати участь у виборах. Так, на думку В.

Соколевича, при існуючій сьогодні в Польщі політичної організації

суспільства "занадто рано обмежувати коло суб'єктів, що володіють правом

висування кандидатів тільки політичними партіями". Прихильники другого

підходу, навпроти, вважають неприпустимим здійснення громадськими

організаціями політичної діяльності, властивим тільки політичним партіям.

"Громадські організації, пише болгарський політолог Г. Карасимеонов, -

можуть впливати на політичне життя через партії, але самі не мають правових

основ брати участь у політичному процесі (у виборах, парламентській

діяльності, державному керуванні)".[9] Такий підхід, як ми бачили на

прикладі Болгарії, знаходить своє відображення і законодавстві, що

забороняє громадським організаціям ставити політичні цілі і відповідно

займатися політичною діяльністю.

Російське законодавство дотримує першого підходу. З одного боку,

політичні партії і політичні рухи виділяються як самостійні види суспільних

об'єднань (ст. 4 і 9 Закони "Про суспільні об'єднання"). Більш того,

політичні партії розглядаються як суспільні об'єднання, метою яких є

"участь у політичному житті суспільства, в організації і здійсненні

державної влади за допомогою впливу на формування волі громадян, участь у

виборах і діяльності органів державної влади, органів місцевого

самоврядування" (проект закону про політичні партії 1996р.). З іншого боку

- закон про суспільні об'єднання (ст. 27) надає всім їх видам (громадським

організаціям, суспільним рухам, суспільним фондам, суспільним об’єднанням,

органам суспільної самодіяльності) прямо брати участь у виборчих кампаніях

"при наявності в статуті даного суспільного об'єднання положення про участь

його у виборах" (але це застереження не має практичного значення, тому що,

як ми бачили, будь-яке об'єднання може включити таке положення у свій

статут).

Таким чином, що міститься в проекті закону про політичні партії

формулювання головної кваліфікаційної ознаки партії утрачає своє практичне

значення, тому що не служить відокремленню її від інших видів суспільних

об'єднань.[10]

Політична партія — це організація, що о6’єднює індивідів на основі

спільності політичних поглядів, визнання визначеної системи цінностей, що

знаходять своє втілення в програмі, яка намічає основні напрямки політики

держави.[11]

Ще Г. Еллинек розглядав програму як кваліфікаційну ознаку політичних

партій. При відсутності в угруповань "визначеної широкої програми державної

політики", відзначав він, вони являють собою "несправжні" партії, тому що

їхні члени не об'єднані загальними поглядами на всю державну політику.[12]

На це ж вказує і відомий російський філософ М. Рац: "Без програми немає і

не може бути політичної партії".[13]

У цьому зв'язку інтерес представляють розуміння М. Раца про програми

багатьох російських політичних партій: «Якби наші "партії" всерйоз і чесно

зайнялися розробкою своїх програм, а Президент як гарант Конституції

утримував би при цьому за допомогою Мін'юсту рамку права, та не тільки

число партій могло б скоротитися, але і вся політична карта Росії

переконструювалася.»[14] Маються на увазі, зрозуміло, не беззмістовні

декларації і гасла, а дійсно програма, в якої докладно визначені цілі і

задачі партії, засоби і методи їхнього досягнення і рішення. І навряд чи

прав С. А. Авак’ян, що хоча і визнає "доцільним'' (що, до речі, не означає

"обов'язковим") для партій і суспільно-політичних рухів мати свої

програмні документи, але вважає що до їх числа "можна віднести не тільки

об'ємні програми, але і відносно короткі політичні декларації, заяви й інші

документи, що суспільні об'єднання рахують для себе більш придатними".[15]

Власне кажучи, така позиція означає відмовлення від визнання програми

обов'язковою ознакою політичної партії.

Політична партія — це об'єднання, що діє на постійній основі, що має

формалізовану організаційну структуру.

Ця ознака включається законодавством ряду країн у визначення

політичної партії.

Ця ознака відрізняє політичні партії від тимчасових і вузьких по

своєму складі об'єднань, що також можуть брати участь у політичному житті.

До них відносяться, насамперед, об'єднання виборців (союзи, комітети,

групи), що створюються на період виборів і звичайно припиняють своє

існування з їх закінченням.

Поняття "постійна організація", використовуване законодавством, не

зводиться тільки до тимчасового фактора (тривалість, тривалість існування

організації). Воно припускає також наявність визначеного числа членів

організації, без чого остання не може діяти на постійній основі і

виконувати функції, властивим партіям. Чисельність партії розглядається

законодавством деяких країн як один з її кваліфікаційних ознак.

Розглянуті ознаки політичної партії, що знаходять своє закріплення в

законодавстві різних країн, дозволяють сформулювати її загальне юридичне

визначення: політична партія - це суспільне об'єднання, що створене для

участі в політичному процесі з метою завоювання і здійснення державної

влади конституційними засобами, діє на постійній основі і має політичну

програму.[16]

Проблеми типології виникають у всіх випадках, коли аналізуються

різнорідного складу об'єкти. Типологія пояснює принципи дискретності,

уможливлює системний опис групи об'єктів, дає підстави вияснити тенденції

подальшого їхнього розвитку. У політології запропоновано немало підходів до

типологізації політичних партій (М. Дюверже, М. Вебер, С. Коен, В. Ленін,

3. Ньюмен та ін.). Усі підходи виступають не альтернативними варіантами. а

як взаємодоповнювальні. Маємо можливість узагальнити попередній досвід і,

використавши метод конструювання типів, де тип (партія) — це об'єкт, який

виділяється за рядом ознак із безлічі даного роду явищ, запропонувати таке

групування сучасних партій[17]:

|Критерії |Види партій |

|Класифікації | |

|1 |2 |

|Організаційна |централізовані – з суворою внутріпартійною |

|Структура |субординацією, єдиним керівним центром; |

| |децентралізовані – з широкою автономією структурних |

| |підрозділів; |

| |кадрові (нечисленні), у яких відсутній механізм |

| |організованого прийняття у партію і статутною |

| |регулювання внутріпартійних відносин; |

| |масові – з фіксованим членством, із широкою мережею |

| |місцевих партійних організацій; |

|Характер |колективне, але з явно вираженою роллю лідера; |

|партійного |вождистського типу; |

|керівництва |харизматичне, за якого владу зосереджено в руках |

| |лідера в силу його авторитету в партії чи в |

| |суспільстві взагалі; |

| |консенсусне; |

|Спосіб |демократичні, |

|функціонування |авторитарні; |

|Соціальні |загальнонаціональні, |

|інтереси |класові: пролетарські, буржуазні, дрібнобуржуазні, |

| |селянські; |

| |міжкласові, |

| |партії соціальних груп; |

|Ідеологічний |ліберальні, |

|генотип |консервативні, |

| |соціал-демократичні, |

| |лівосоціалістичні, |

| |комуністичні, |

| |фашистські; |

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9