Осуществление и защита гражданских прав

зобов’язання, або шляхом видачі кредитору документу про прийняття поруки

(лист, телеграма, факс-повідомлення і т.ін.). Порука повинна завжди мати

чітку вказівку, якого боргу конкретного боржника вона стосується. Не можна

визнати порукою просту рекомендацію або довідку про платоспроможність

божника без точного вираження наміру виступити в якості поручителя.

Слід зазначити, що порука – це не вступ в чужий борг. Поручитель –

сторона з іншого, окремого зобов’язання, яке не змінює перше, головне

зобов’язання, а є лише доповненням до нього. Його зміст відмінний від

змісту головного зобов’язання.

Згідно ч. 3 ст. 191 ЦК України договір поруки укладається у письмовій

формі. Невиконання цієї вимоги тягне недійсність договору.

Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу, а не вимогу, яка,

можливо, з’явиться в майбутньому. Це означає, що якщо основне (головне)

зобов’язання визнається недійсним, то і договір поруки (який носить

додатковий (акцесорний) характер) вважається недійсним.

При поруці виникає два види зобов’язальних правовідносин: головне між

кредитором і боржником і доповнення до нього – між кредитором та

поручителем. Саме тому зобов’язання поручителя не може бути більшим за

обсягом, ніж зобов’язання головного боржника, однак, воно може бути меншим,

стосуючись лише частини боргу. Навіть, якщо поручитель в силу будь-яких

причин поручився в обсязі, більшому за основний борг, він буде відповідати

перед кредитором головного боржника тільки у розмірі основного боргу.

Наряду з цим, поручитель має право на всі заперечення проти вимог

кредитора, які випливають із самого зобов’язання головного боржника[19].

Згідно ст. 192 ЦК України у випадку невиконання або неналежного

виконання зобов’язання головний боржник та поручитель відповідають перед

кредитором як солідарні боржники, якщо інше не передбачене договором

поруки.

Поручитель повинен відповідати перед кредитором головного боржника

лише тоді, коли кредитор не може стягнути суму боргу безпосередньо з

боржника, або ж не може стягнути її в повному обсязі. У тих випадках, коли

поручитель несе з боржником відповідальність солідарно, кредитор має право

стягнути всю суму боргу безпосередньо з поручителя без попереднього

стягнення з боржника.

Поручителю, який виконав зобов’язання, переходять усі права кредитора

за цим зобов’язанням, він має право регресу (зворотньої вимоги) до боржника

в розмірі виплаченої ним суми.

Порука припиняється з припиненням забезпечуваного нею зобов’язання.

Порука також припиняється, якщо кредитор протягом трьох місяців з дня

настання строку зобов’язання не пред’явить позову до поручителя (при

несплаті боргу боржником). Якщо строк виконання основного зобов’язання не

зазначений або визначений моментом вимоги кредитором боргу, то за

відсутності іншої домовленості відповідальність поручителя при несплаті

боргу боржником припиняється після закінчення одного року з дня укладення

договору поруки (ст. 194 ЦК України).

Строки, передбачені ст. 194 ЦК України, погашають саме право на

стягнення боргу і не можуть подовжуватися судом.

Поручитель, якщо він заперечує проти висунутого до нього позову, має

право посилатися на обставини, які вплинули на виконання боржником

зобов’язань, що виникли вже після прийняття ним поруки. Він має право також

висунути проти позову ті ж заперечення, які міг би пред’явити боржник,

включаючи і ті, від яких боржник відмовився.

Боржник, який знає від поручителя про висунутий до нього позов

кредитора, повинен приймати участь у справі на стороні поручителя-

відповідача.

Якщо боржник від цього зобов’язання ухиляється, то він не має права

висунути проти наступного регресного позову до нього поручителя (який став

кредитором) ті заперечення, які він мав проти первісного кредитора.

Якщо боржник, виконав основне зобов’язання, але не повідомив про це

поручителя (що він повинен зробити), а той, в свою чергу, також виконав це

зобов’язання перед кредитором, то поручитель має право вимагати від

боржника повернення виконаного ним (поручителем) зобов’язання. Якщо

поручитель такої вимоги не висунув, боржник може відповідно до ст. 469 ЦК

України вимагати від кредитора необгрунтовано придбану ним суму боргу з

наступним поверненням її поручителю.

За одного й того ж боржника може поручитися декілька осіб, уклавши

один договір з кредитором, або декілька автономних договорів. Їх

відповідальність згідно договору може носити незалежний один від одного

характер і кожен з них буде відповідати перед кредитором самостійно. Другий

і наступні поручителі при цьому можуть бути звільнені від відповідальності.

Якщо ж порука декількох осіб була нероздільною, то вони повинні відповідати

перед кредитором солідарно (ст. 192 ЦК України).

При передачі боргу, тобто при появі у головному зобов’язання нового

боржника, за якого поручитель не поручався, договір поруки може бути в

односторонньому порядку за ініціативою поручителя розірваний без

обов’язкового звернення до суду, якщо порука за нового боржника не буде ним

прийнята.

Після сплати поручителем боргу, кредитор зобов’язаний надати йому всі

документи, які підтверджують вимоги до боржника, передати право застави,

якщо нею було забезпечене зобов’язання, та інші права.

Поряд з договором поруки у законодавстві деяких держав знаходить

відображення так звана банківська гарантія. Вона полягає в зобов’язанні

банку нести майнову відповідальність за несприятливі наслідки, які можуть

настати для клієнта внаслідок якоїсь дії або події.

Банківську гарантію, яку діюче законодавство України не знає, але яка

достатньо повно регламентується, наприклад, у новому ЦК Росії (статті

368–379), треба відокремлювати від страхування поруки в звичайній страховій

компанії України, яка одержала відповіду ліцензію. Така можливість

передбачена Інструкцією про порядок видачі … ліцензій на здійснення

страхової діяльності …, затвердженої наказом №18/78 Ліцензійної палати при

Міністерстві економіки України та Укрстрахнадзору від 15 червня 1996

року[20].

Згідно з Уніфікованими міжнародними правилами по договірним гарантіям

(в редакції 1978р.), затверджених Міжнародною торговою палатою, банки

можуть видавати гарантії (а під гарантією у Правилах мається на увазі

гарантія, порука і т.ін.) таких видів:

. гарантія (порука) виконання – зобов’язання, яке видає банк на прохання

постачальника товарів, послуг, підрядчика, виплатити при невиконанні

контрагентом умов котракту суму, яка передбачена у гарантії (поруці);

. гарантія (порука) повернення платежів – зобов’язання, яке видає банк

на прохання постачальника товарів, послуг, підрядчика, виплатити

покупцеві, замовнику суми, авансовані виконавцю та повернуті ним у

зв’язку з невиконанням умов котракту;

. тендерна гарантія (порука) – виплата улаштовувачу торгів сум, які не

отримані ним від учасників торгів і т.ін.[21]

Гарантія як спосіб забезпечення зобов’язань застосовується у

відносинах між юридичними особами. В той же час, в ст. 196 ЦК України

міститься вказівка, що на гарантію поширюються правила статей, які

стосуються поруки.

Чинне цивільне законодавство України не містить визначення гарантії.

Сутність забезпечувальної дії гарантії полягає у тому, що при невиконанні

боржником забезпеченого гарантією зобов’язання, кредитор має право стягнути

суму непогашеної заборгованості з гаранта.

При цьому слід зауважити, що договір гарантії не передбачає наявність

іншого, основного зобов’язання, він має самостійний, а не додатковий

характер.

Гарантом може виступати лише юридична особа або держава. Зокрема,

прийнята Постанова Кабінету Міністрів України від 14 грудня 1995 року “Про

порядок відшкодування збитків державного бюджету, що виникли внаслідок

настання гарантійних випадків за іноземними кредиторами, одержаними

юридичними особами під гарантію уряду України” встановлює порядок

компенсації затрат за позиками, стосовно яких гарантом була держава[22].

Як правило, гарантія застосовується для забезпечення належного

виконання обов’язків в кредитних договорах. Практично договір гарантії

оформлюється видачею установі банку гарантом листа. Факт видачі свідчить

про те, що договір здійснено у письмовій формі.

Гарант, на відміну від поручителя, несе субсідіарну відповідальність.

Настає вона в разі, якщо боржник не має відповідних коштів для повернення

кредитору.

Гарантія як правовий засіб, який становить забезпечувальну функцію,

зараз набула особливого значення. Межі використання цієї форми значно

розширились, особливо тепер, у період масових неплатежів за договірними

зобов’язаннями. Великі фірми, асоціації, корпорації, спілки, які об’єднують

декілька підприємств, або інші об’єднання вправі виступати гарантом

організації–члена об’єднання при укладенні кредитного договору з банком,

наприклад, з постачальницькою, заготівельною та іншими організаціями.

Гарант разом з основним боржником відповідає перед кредитором, що посилює

впевненість у належному виконання договірного зобов’язання і створює

належну правову основу у взаємовідносинах між кредитором і боржником разом

з гарантом.

Завдаток як вид забезпечення застосовується у відносинах між

громадянами. Під завдатком розуміють грошову суму, що видається однією з

договорних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій

стороні в підтвердження укладення договору і в забезпечення його виконання.

Основною формою завдатка є грошова сума.

Сутність зобов’язальної дії завдатку полягає у тому, що певна частина

належних контрагенту платежів сплачується наперед і є для кредитора

забезпеченням (запорукою) реального виконання зобов’язання.

Правовий вплив завдатка на невиправну сторону проявляється в тому, що

якщо за невиконання договору відповідальна сторона, яка дала завдаток, він

залишається у другої сторони, а якщо є винною сторона, яка отримала

завдаток, вона зобов’язана сплатити іншій стороні подвійну суму завдатку.

Суб’єктами у даному правовідношенні виступають задаткодавець, який є

боржником, та задаткоотримувач, який є кредитором.

Моментом виникнення договору про завдаток вважається внесення завдатку

на основі досягнутої згоди.

Якщо сторона, яка дала завдаток, ухиляється від виконання договору,

вона втрачає завдаток. Крім того, сторона, відповідальна за невиконання

договору, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки з урахуванням суми

завдатку, якщо в договорі не передбачено інше.

Завдаток слід відрізняти від авансу. Аванс – це певна грошова сума або

цінності, які покупець або замовник передає продавцю або виконавцю робіт в

рахунок майбутніх платежів за передачу майна, виконання роботи або надання

послуг.

Аванс і завдаток мають певну схожість, а саме:

. вони виконують платіжну функцію, адже грошові суми в обох випадках

передаються кредитору в рахунок належних платежів. Разом з тим, вони

цим і різняться від звичайних платежів по зобов’язанню, оскільки ці

суми вносяться наперед, тобто до виникнення зобов’язання;

. аванс і завдаток виконують доказову функцію, адже факт їх видачі

доводить встановлення зобов’язання і т.ін.

Але суттєва відмінність авансу від завдатку полягає у тому, що аванс

не забезпечує виконання передбачених сторонами обов’язків. Він виплачується

однією стороною другій стороні не для забезпечення зобов’язання, а в

рахунок належних платежів. Тому незалежно від того, яка сторона несе

відповідальність за невиконання зобов’язань, той, хто отримав аванс,

повинен його повернути.

Завдаток, як правило, не використовується у відносинах між юридичними

особами. Але він може бути засобом забезпечення у відносинах між фізичними

особами і організаціями. Якщо у договорі прямо не передбачено, що передана

сума вважається завдатком, то її слід вважати авансом.

Глава 3. Захист цивільних прав.

§ 1. Поняття і зміст захисту цивільних прав.

Однією з умов прийняття України до Ради Європи були ухвалені

Парламентською Асамблеєю 1995 року рекомендації, щодо концепції правової

політики у галузі захисту прав людини.

Конституція України встановила гарантії реалізації та захисту прав і

свобод громадян та організацій. Конституційні норми, які закріплюють ці

права і інтереси, виступають основою для деталізації їх у галузевому

законодавстві, регулювання усіх аспектів їх дії, і для визначення

юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального

порядку захисту суб’єктивних майнових і особистих немайнових (цивільних)

прав, охороняємих законом інтересів і свобод, у тому числі засобами

цивільного процесуального права.

Так за особою завжди зберігаються певні, так звані, “законні” права.

Прикладом таких прав можуть бути права, встановлені в статтях 55, 56 та 59

Конституції України. В цих статтях йдеться про право на судовий захист;

право на оскарження в суді рішень, дій та бездіяльності органів державної

влади і органів місцевого самоврядування; право на відшкодування за рахунок

держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної

шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідних

органів; право на юридичну допомогу з боку держави тощо.

Діяльність держави виражається в захисті цивільних прав і охоронюваних

законом інтересів різними методами і способами.

§ 2. Способи захисту цивільних прав.

Способи захисту суб’єктивних цивільних прав – це закріплені законом

матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких

здійснюється встановлення, визначення, порушених спірних прав і вплив на

правопорушника[23].

Правовий захист здійснюється різними способами. Стаття 6 ЦК України

визначає такі способи захисту:

1) визначення цивільних прав;

2) відновлення становища, яке існувало до порушення прав, і припинення

дій, що порушують право;

3) присудження до виконання обов’язку в натурі;

4) зміна або припинення правовідношення;

5) компенсація моральної шкоди;

6) стягення з особи, яка порушила право заподіяних нею збитків, а у

випадках, передбачених законом або договором, – неустойки (штрафу,

пені).

Даний перелік навряд чи можна назвати довершеним, адже він має суттеві

недоліки, які стосуються структури (зокрема об’єднання окремих самостійних

способів зхисту в один) та змісту визначених способів.

Однак, закріплення у законі способів захисту навіть у такому

недовершеному вигляді має дуже важливе значення, адже потерпілі мають

можливість зоорієнтуватися у виборі способу захисту, що значно полегшує їх

вибір.

Як правило, особа, право чи інтерес якої постраждали, може використати

не будь-який, а конкретний спосіб захисту свого права. Часто спосіб захисту

порушеного права прямо визнаний спеціальним законом, який регламентує

конкретне цивільне правововідношення. Так, наприклад, власник, який

незаконно позбавлений права володіння майном, згідно за ст. 145 ЦК, має

право тільки витребувати його із чужого незаконного володіння, тобто

відновити становище, яке існувало до порушення права. Однак, частіше,

власнику суб’єктивного права надається можливість самому вибирати спосіб

захисту свого порушеного права. Наприклад, за договором підряду, якщо

підрядчик допустив відступи від умов договору, що погіршили роботу, або

допустив інші недоліки в роботі, замовник вправі за своїм вибором вимагати

безоплатного виправлення зазначених недоліків у відповідний строк або

відшкодування понесених ним необхідних витрат по виправленню своїми

засобами недоліків роботи (якщо договором передбачено таке право

замовника), або відповідного зменшення винагороди за роботу (ст. 344 ЦК

України).

Визначення у спеціальних нормах тих чи інших способів захисту, так

само, як і вибір способу захисту із перелічених ст. 6 ЦК України (якщо у

спеціальних нормах немає вказівок на конкретні способи захисту), залежать

від специфіки права, яке потребує захисту, та характеру порушення. Так,

наприклад, такі способи захисту, як відшкодування збитків та стягення

неустойки застосовуються у випадках порушень майнових прав. І, навпаки,

припинення дій, що порушують право (або створюють загрозу його порушення),

застосовуються для захисту особистих немайнових прав.

Достатньо очевидний вплив на вибір способу захисту і характеру

правовопорушення. Так, якщо внаслідок правопорушення суб’єктивне право

повністю знищується і відновити становище, яке існувало до порушення права,

практично неможливо – виникає потреба у таких способах захисту, які

направлені на відновлення завданої шкоди, це може бути стягнення збитків і

неустойки, виконання обов’язку в натурі та інше.

Таким чином, незважаючи на те, що особа, суб’єктивне право якої

порушено, може сама вибрати конкретний спосіб його захисту (в межах

визначених законом), сам цей вибір зумовлюється заначеними вище

обставинами.

Способи захисту, визначені в ст. 6 ЦК України неоднорідні за своєю

юридичною природою, що також суттєво впливає на можливості їх реалізації. У

юридичній літературі зустрічається поділ їх на способи захисту і способи

відповідальності, які різняться між собою підставами застосування,

соціальним призначенням, функціями, які вони виконують, принципами

реалізації і деякими іншими моментами[24].

Загальне правило передбачає, що способи відповідальності на відміну

від способів захисту, застосовуються тільки до винного порушника

суб’єктивного права і виражається у додаткових обмеженнях у вигляді

позбавлення правопорушника певних прав або покладання на нього додаткових

обов’язків[25]. Серед способів захисту цивільних прав ст.6 ЦК України,

способами відповідальності можуть бути визначені відшкодування збитків,

стягення неустойки та компенсація моральної шкоди – всі інші є способами

захисту.

Проаналізуємо детальніше способи захисту, визначені статтею 6 ЦК

України.

1. Визнання цивільних прав. Необхідність у цьому способі захисту

виникає тоді, коли наявність у особі певного суб’єктивного права

невизнається, заперечується або є реальна загроза такого невизнання у

майбутньому, тобто вимога про визнання права подається для підтвердження

його реального існування.

Часто невизначеність суб’єктивного права призводить до неможливості

його використання або ж перешкоджає такому використанню. Наприклад, якщо

власник жилого будинку не має на нього правоустановчих документів, він не

може цей будинок продати, обміняти та інше. Визнання права є способом

усунення невизначенності у взаємовідносинах суб’єктів, створення необхідних

умов для його реалізації і запобігання дій зі сторони третіх осіб, які

перешкоджають його здійсненню.

Визнання права (або точніше – охоронюваного законом інтересу суб’єкта)

як способу його захисту здійснюється тільки у судовому порядку. Вимога

позивача про визнання права зверенена не до відповідача, а до суду який

повинен офіційно підтвердити наявність або відсутність у позивача спірного

права.

Треба зазначити, що у більшості випадків вимога про визначення

суб’єктивного права є необхідною передумовою застосування інших,

предбачених ст. 6 ЦК України, способів захисту. Наприклад, щоб відновити

становище, яке існувало до порушення права або примусити боржника до

виконання зобов’язання в натурі, позивач повинен довести, що він володіє

певним правом, захисту якого він домагається. Однак, бувають випадки, коли

вимога про визнання права має самостійне значення і не поглинається іншими

способами захисту. Так, визнання права, як способу захисту права,

застосовується при захисті права власності, права авторства, права

господарського відання та інших прав.

2. Припинення дій, що порушують право. Як і визнання права, даний

спосіб захисту може застосовуватись у поєднанні з іншими способами захисту,

наприклад, стягенням збитків або неустойки, або мати самостійне значенння.

В останньому випадку інтерес власника суб’єктивного права виражається у

тому, щоб припинити порушення його права або ліквідувати загрозу його

порушення. Так, наприклад, автор твору, якщо він незаконно використовується

(готується до друку без відома автора, перекручується та ін.) третіми

особами, може вимагати припинення цих дій не висуваючи інших, наприклад,

майнових претензій.

3. Відновлення становища, що існувало до порушення права. Як

самостійний спосіб захисту застосовується у тих випадках, коли порушене

суб’єктивне право внаслідок правопорушення не зупиняє свого існування і

може бути реально поновлене шляхом усунення наслідків правопорушення. Даний

спосіб захисту охоплює широке коло конкретних дій, адже протиправна

поведінка може викликати зміни як у майновій так і у особистій сферах життя

особи.

Особа, яка вчинила протиправну поведінку, може бути примушена судом до

відновлення того стану, який існував до правопорушення.

Даний спосіб захисту застосовується, наприклад, у разі задоволення

віндикаційних та негаторних вимог. Так, наприклад, згідно зі ст. 50

Закону України “Про власність”, власник має право витребувати своє майно із

чужого незаконного володіння. А п.2 ст. 48 цього Закону визначає право

власника вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці

порушення непов’язані з позбавленням володіння[26]. Так, власник може

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10