Осуществление и защита гражданских прав

договору побутового прокату встановлюється відповідними типовими договорами

(ст. 275 ЦК України); строк договору майнового найму визначається за

погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством (ст. 258

ЦК України); строк доставки вантажу та багажу за дорговором перевозки

встановлюється транспортними статутами (кодексами) або виданими у

встановленому порядку правилами (ст. 364 ЦК України) і т.ін.

Строк виконання обов’язку може бути обумовлений вимогою уповноваженої

особи. Так, договором схову передбачається, що особа, яка здала майно на

схов, має право в будь-який час зажадати його від охоронця, а охоронець

зобов’язаний повернути майно за першою вимогою уповноваженої особи,

незалежно від строку зберігання (ст. 415 ЦК України).

Договір побутового замовлення передбачає два терміни виконання

обов’язку:

. один строк погоджується сторонами обов’язку – замовник зобов’язаний

забрати річ, виготовлену за даним договором в строк, який визначається

у договорі;

. другий строк встановлюється законом – якщо замовник цього не зробить,

то після збігу шести місяців з дня, коли відповідно договору робота

повинна бути завершена, підрядчик після дворазового попередження

замовника може виготовлену річ реалізувати (ст. 352 ЦК України).

Не допускається, за винятком випадків, передбачених законом,

одностороння відмова від виконання зобов’язання і одностороння зміна умов

договору.

Виконання обов’язку не здійснюється, як правило, частками. Однак,

уповноважена особа має право прийняти виконання частками, якщо інше не

передбачено законом, актом планування, договором або не випливає із суті

зобов’язання (ст. 163 ЦК України).

Дострокове виконання обов’язку може мати місце тільки у випадках,

передбачених законом, договором або випливати із суті зобов’язання, або

може допускатися за згодою кредитора.

Принцип реального виконання обов’язку має особливе значення в

господарських відносинах. Іноді сплата штрафних санкцій не задовольняє

інтереси кредитора. Тому важливого значення набуває право вимагати

виконання обов’язку в натурі, наприклад, передати певну річ, виконати певні

дії або надати послуги[1].

Правом вимагати виконання обов’язку в натурі наділений кредитор. При

цьому, боржник не може відмовитись від виконання обов’язку в натурі, крім

випадків, коли таке виконання неможливе і передбачене законодавством.

Якщо принцип належного виконання обомовлює виконання обов’язку

відповідно до всіх умов зобов’язання, то принцип реального виконання

стосується лише однієї умови – предмета обов’язку, тобто, певних благ.

Передача предмета зобов’язання або здійснення інших дій надають особі

можливості набувати благ. Ці блага становлять мету цивільного

правовідношення.

Припинення правовідношення між особами настає після належного

виконання юридичного обов’язку, оскільки досягається мета певного

правовідношення. Уповноважена особа реалізувала суб’єктивне право, якому

відповідав певний юридичний обов’язок. Таким чином, носієм цивільно-

правового обов’язку є особа, до якої звернута вимога закону або договору

щодо дотримання певної поведінки[2].

§ 4. Суб’єкт виконання обов’язку.

Законом визначені такі суб’єкти виконання пасивних обов’язків:

1. Громадяни – у цивільному праві майнова відповідальність настає з

досягненням 15-річного віку.

2. Юридичні особи – до цієї групи цивільне право відносить підприємства,

організації. Здійснення юридичних обов’язків від їх імені покладено на

їх органи (директор, голова првління та ін.), що діють у межах прав,

наданих їм законом або статутом, (положенням).

3. Держава – її представляють уповноважені державні органи та їх посадові

особи в межах встановленої компетенції. Посадовими особами вважаються

керівники (їх заступники) державних органів та їх апарату, а також

державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами

покладено здійснення організаційно-розпрорядчих та консультаційно-

дорадчих функцій. Тобто, виконання цивільних обов’язків покладено на

державні органи і посадових осіб в межах установленої компетенції.

Виконання цивільно-правового обов’язку здійснюється особисто

уповноваженою особою або суб’єктом зобов’язання, наприклад, боржником. Так,

згідно положення ст.389 ЦК України, повірений зобов’язаний виконати дане

йому доручення особисто.

Якщо уповноважена особа сама замість суб’єкта зобов’язання виконує

обов’язок, то на зобов’язану особу покладається обов’язок по відшкодуванню

витрат, що зазнала уповноважена особа. Так, наприклад, коли підрядчик

відступив від умов договору, що погіршило роботу, або припустив інші

недоліки в роботі, замовник вправі за своїм вибором вимагати безоплатного

виправлення зазначених недоліків у відповідний строк або відшкодування

зазнаних замовником необхідних витрат по виправленню своїми засобами

недоліків роботи (якщо договором передбачене таке право замовника) або

відповідного зменшення винагороди за роботу (ст. 344 ЦК України). Згідно з

договором майнового найму наймодавець зобов’язаний проводити за свій

рахунок капітальний ремонт зданого у найм майна (якщо інше не передбачене

законом або договором). Невиконання цього обов’язку дає наймачеві право або

зробити капітальний ремонт, що передбачений договором чи викликаний

нагальною потребою, і стягнути з наймодавця вартість ремонту чи внести її в

рахунок найомної плати, або розірвати договір і стягнути збитки, завдані

його невиконанням (ст. 264 ЦК України). Згідно зі ст. 234 ЦК України

покупець, якому продано річ неналежної якості, вправі за своїм вибором

вимагати безоплатного усунення недоліків речі продавцем, відшкодування

витрат на їх виправлення або відповідного зменшення купівельної ціни.

Особа, яка виконала обов’язок на підставі закону або договору замість

боржника, може звернутися до останнього з регресною вимогою.

Коли солідарний обов’язок виконує один з боржників, він має право

зворотньої вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частині

(якщо інше не встановлене законом або договором) (ст. 175 ЦК України).

На основі вищевказаного можна визначити основні ознаки юридичного

обов’язку:

1) юридичний обов’язок – це необхідність певної поведінки;

2) вимога певної поведінки забезпечується законом;

3) виконання цивільно-правового обов’язку пов’язане зі суб’єктивним

правом уповноваженої особи[3].

Таким чином, юридичний обов’язок – це забезпечена законом необхідність

певної поведінки особи, яка спрямована на здійснення відповідного

суб’єктивного права. Виконання цивільно-правових обов’язків займає важливе

місце в системі правового регулювання. Адже сукупність суб’єктивних прав і

юридичних обов’язків обумовлює правовий статус особи. Без належного

виконання юридичних обов’язків неможлива реалізація суб’єктивного права

уповноваженої особи.

§ 5. Забезпечення виконання обов’язку.

В умовах ринкових відносин, з розвитком різних форм власності,

розширенням самостійності і відповідальності суб’єктів, крім законодавчого

закріплення правових гарантій, останні встановлюються також суб’єктами в

конкретних договорах. Гарантії, визначені законодавством або договорами,

забезпечують нормальний процес здійснення суб’єктами своїх прав, що створює

стабільність правовідносин, зміцнює їх стійкість та правопорядок.

Велике значення мають гарантії і в соціально-правовому аспекті,

оскільки вони забезпечують реалізацію не тільки прав, а й інтересів

суб’єктів.

Так, у Цивільному кодексі України існують норми про відповідальність

особи, яка не виконує або виконує неналежним чином юридичний обов’язок. До

такої особи можуть бути застосовані заходи примусу і додаткові стимули, які

полягають у застосуванні спеціальних засобів, спрямованих на забезпечення

виконання зобов’язань[4]. Мова йде про способи забезпечення зобов’язань. Це

передбачені законом або договором спеціальні заходи, які повинні додатково

стимулювати боржника до виконання юридичного обов’язку, у випадку ж

невиконання обов’язку – задовольнити інтереси кредитора, навіть без згоди

боржника.

До способів забезпечення законодавством віднесено: неустойку (штраф,

пеню), заставу, поруку, завдаток і гарантію. Ці, різні за своїм характером,

способи мають спільні ознаки. По-перше, вони спрямовані на належне і,

головне, реальне виконання зобов’язань. По-друге, вони захищають майнові

права кредитора шляхом створення умов для задоволення його інтересів, які

були порушені неналежним виконанням боржником своїх юридичних

обов’язків[5].

Одним з найпоширеніших засобів забезпечення виконання зобов’язань є

неустойка. Цивільно-правовий зміст неустойки полягає в її призначенні

регулювати цивільні зобов’язальні правовідносини і визначається місцем

серед інших способів забезпечення їх виконання.

Поняття неустойки, легалізоване ст. 179 ЦК України, разом з іншими

нормами цього кодексу визначає її правову природу й істотні умови.

Неустойка є передбачена законом або встановлена договором грошова сума, яку

боржник повинен сплатити кредитору в разі невиконання або неналежного

виконання зобов’язання, зокрема, у випадку прострочення виконання[6].

Отже, застосування неустойки обумовлене ризиком невиконання або

неналежного виконання сторонами покладених на них зобов’язань. До

виникнення цього факту неустойка не може бути застосована. Цивільний кодекс

України визначає неустойку, наприклад, як один із шляхів захисту цивільних

прав.

За своєю суттю вона є санкцією. Тому законодавець відносить її також

до одного з видів забезпечення виконання цивільно-правових зобов’язань.

Відповідно до ст. 178 ЦК України їх виконання може забезпечуватися,

зокрема, неустойкою. Нею забезпечується будь-яке цивільне зобов’язання в

господарських правовідносинах, незалежно від підстав їх виникнення (ст. 4

ЦК України).

Згідно з ч. 2 ст. 179 ЦК України неустойкою може забезпечуватися лише

дійсна вимога, а тому її застосування можливе лише за умови подання такої

вимоги.

Сучасне розуміння неустойки є більш широким, ніж її визначення

Цивільним кодексом. Це пов’язано з її функціональним призначенням, яке

підвищує її роль у ринкових умовах.

За своїм призначенням неустойка виконує функції різного характеру:

профілактичну, яка дисциплінує суб’єктів зобов’язальних правовідносин,

вимагаючи належного виконання покладених на них прав і обов’язків, і

правозахисну, яка карає в разі їх невиконання або неналежного виконання[7].

Особлива ж роль неустойки полягає в тому, що її стягнення не звільняє

боржника від виконання в натурі забезпеченого нею зобов’язання (ст. 207 ЦК

України).

Цивільним кодексом України передбачені дві форми неустойки – штраф і

пеня.

Статтею 179 ЦК України встановлена грошова форма неустойки. Її

вираження в інших формах матеріального чи морального характеру не

передбачене. Розмір неустойки може обчислюватись у відсотковому відношенні

або у твердій ставці. Так, штраф встановлюється і застосовується у грошовій

формі за твердою ставкою або у відсотковому розмірі від суми зобов’язання і

є разовим стягненням. Натомість пеня застосовується за певний період

прострочення (за кожний день, тиждень, місяць тощо) і за своєю правовою

природою є тривалою санкцією.

Залежно від правових підстав застосування виділяють законну неустойку

і договірну неустойку.

Законна неустойка характеризується тим, що її розмір і випадки її

застосування визначаються законом. Цей вид неустойки застосовується між

будь-якими суб’єктами правовідносин.

Договірна неустойка визначається сторонами при укладенні договору і

сплачується у грошовій сумі у випадку неналежного виконання договору. Цей

вид неустойки широко застосовується у договірних відносинах між громадянами

і юридичними особами[8].

Якщо неустойка визначається у договірному порядку, то згода про

неустойку повинна оформлюватись письмово. При порушенні цієї вимоги угода

про неустойку вважається недійсною.

Право сторін за договором збільшувати чи зменшувати встановлений

розмір законної неустойки в законодавстві відсутнє. Проте судова практика

допускає для цих сторін лише можливість збільшувати розмір такої неустойки.

Вважається, що підстави і порядок стягнення, вид і розмір законної

неустойки не можуть бути змінені угодою сторін. Однак, суму неустойки,

нараховану до стягнення, може зменшити суд, що передбачено ст. 205 ЦК

України та ст. 83 АПК України[9].

Законодавством передбачена можливість поєднання пені зі штрафом.

Наприклад, за перші 30 днів прострочки виконання зобов’язання стягується

пеня за кожний день, а потім – штраф.

Існують декілька різних видів неустойки, які визначаються законом

залежно від її співвідношення зі збитками кредитора, а саме: залікова,

штрафна, виключна та альтернативна.

За альтернативною неустойкою кредитор (уповноважений суб’єкт) має

право вибору стягнути або неустойку, або збитки.

За штрафною неустойкою кредитору надано право стягнути збитки у

повному обсязі, а також неустойку (ст. 253 ЦК України). Цей вид неустойки

покладає на боржника додаткову відповідальність за неналежне виконання

зобов’язань.

За виключною неустойкою кредитор може стягнути тільки неустойку,

виключаючи стягнення збитків (ч. 2 ст. 204 ЦК України). Цей вид неустойки

широко застосовується при порушенні зобов’язань транспортними

організаціями.

Залікова неустойка – найбільш поширений вид неустойки. Кредитор стягує

неустойку у повному обсязі, а якщо вона не покриває збитків, то винна

сторона відшкодовує їх не у повному обсязі, а лише в частині, яка не

покрита неустойкою (ст.356 ЦК України).

Чинне законодавство не забороняє встановлення передбаченої ним

неустойки в окремій угоді сторін. Деякими правовими актами така можливість

прямо допускається. Зокрема, у постанові Верховної Ради України від 24

грудня 1993 року “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових

зобов’язань” говориться про стягнення пені за умови, якщо більший її розмір

не обумовлений угодою сторін[10]. Тому сторони мають право забезпечити

договірні зобов’язання законною неустойкою, не змінюючи її істотних умов,

підстав і порядку стягнення, виду і розміру.

Отже, неустойка може бути встановлена законом або договором чи законом

і договором одночасно.

Законодавство не містить обов’язкових вимог, які мають бути додержані

при встановлені неустойки. Проте, практика вирішення судами господарських

спорів між між юридичними особами свідчить, що при встановленні як

законної, так і договірної неустойки повинні бути визначені підстави і

порядок її стягнення, розмір і вид. Саме ці вимоги розцінюються як істотні

умови неустойки.

Чинним законодавством України частіше передбачаються підстави

стягнення і розмір неустойки. Так, ст. 8 АПК України надає кредитору право

на безспірне стягнення неустойки в разі її визнання боржником у відповіді

на претензію.

Закон встановлює обов’язок боржника сплатити неустойку, не

передбачаючи при цьому обов’язку кредитора її стягувати, навіть коли для

цього є достатні правові підстави.

Але, крім кредитора, право на стягнення неустойки належить судові.

Зокрема, арбітражні суди при прийнятті рішення з господарського спору мають

право обертати повністю або частково у доход державного бюджету передбачені

законодавством санкції, якщо позивач не пред’явив вимогу про їх сплату

(п. 2 ст. 83 АПК України).

Як зазначалося вище, у тих випадках, коли неустойка передбачена

сторонами в угоді між ними, тоді законодавець вимагає, щоб ця угода за

своїм видом була дво- або багатостороннім договором (ст.ст. 41, 178, 179 ЦК

України), а за формою – письмовою (ст.ст. 44, 180 ЦК України).

В тому випадку, коли має місце позадоговірне зобов’язання, його

виконання може забезпечуватися лише законною неустойкою, стягнення якої не

залежить від наявності чи відсутності договірних відносин між кредитором і

боржником.

Можливими є випадки, коли виконання делікатного зобов’язання

забезпечується неустойкою за письмовою угодою сторін. В цьому випадку

йдеться про позадоговірний характер зобов’язання, забезпеченого договірною

неустойкою.

Найпоширенішим способом забезпечення виконання зобов’язань є застава.

В умовах економічної кризи, коли відсутня стабільність договірних зв’язків

і немає переконаності у надійності партнера, кредитор зацікавлений в

одержанні додаткових гарантій належного виконання боржником його

зобов’язань за договором.

Сутність застави полягає в тому, що кредитор, укладаючи договір,

намагається, щоб боржник у забезпечення виконання своїх зобов’язань виділив

певне майно, з вартості якого кредитор одержав би задоволення своїх вимог у

разі невиконання умов договору.

Застава виникла давно і протягом її розвитку сформувалися оптимальні

моделі поведінки учасників заставних відносин, які й були закріплені у

законодавстві. Таке законодавство існує в усіх країнах з ринковою

економікою.

В Україні спеціальним нормативно-правовим актом, в якому визначені

основні положення про заставу, є прийнятий у жовтні 1992 року Закон України

“Про заставу” (з наступними змінами та доповненнями).

Окремі норми про заставу містяться у деяких інших актах, зокрема, у

Типовому статуті ломбарду.

Згідно Закону України “Про заставу”, застава – це спосіб забезпечення

зобов’язань, в силу якого кредитор (заставодержатель) має право у разі

невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання

одержати задоволення своїх вимог з вартості заставленого майна переважно

перед іншими кредиторами[11]. Таким чином, наголошується на зобов’язально-

правовій стороні застави.

Слід зауважити, що, як у римському приватному праві, так і в

цивільному праві іноземних держав, застава визначається як речове право на

чуже майно. У Цивільному кодексі УРСР 1922 року застава була віднесена до

категорії речових прав. Проте, із запереченням приватної власності і

критикою концепції речових прав вона стала способом забезпечення

зобов’язання, що й було закріплено у законодавстві.

Особливіть застави в порівнянні з іншими способами забезпечення

виконання зобов’язань полягає саме у тому, що вона несе речово-правовий

характер.

Застава виникає в силу договору або закону. Закон, в якому передбачено

виникнення застави, повинен мати відповідну вказівку, в силу якого

зобов’язання і яке саме майно визнається, як застава.

Схематично засади виникнення застави виглядають так:

Заставою може бути забезпечена лише дійсна вимога, тобто така, яка не

суперечить чинному законодавству і за якою не минув строк позовної

давності. Найчастіше вона застосовується для забезпечення виконання

кредитних договорів. Можливе забезпечення заставою вимог за договорами

купівлі–продажу, оренди, перевезення вантажів тощо.

Об’єктами застави можуть бути майно та майнові права.

Предметом застави є майно, яке у відповідності з законодавством

України може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене

стягнення (ч. 2 ст. 4 Закону України “Про заставу”). Так, предметом застави

є: будівлі, споруди, транспортні засоби, житлові будинки, квартири,

предмети особистого користування, цінні папери, а також інше майно

виробничого і споживчого призначення.

Як окремий предмет застави Закон називає майнові права. Насамперед, це

право на користування майном, у тому числі й об’єктами права і

інтелектуальної власності, а також права вимоги, які випливають з різних

цивільно-правових угод.

Не можуть бути її предметом права, які тісно пов’язані з особою і тому

не відчужувані (наприклад, право на відшкодування шкоди, заподіяної

здоров’ю, на одержання аліментів тощо).

Не може бути предметом застави майно, вилучене з цивільного обігу.

Законодавство не передбачає заставу землі для забезпечення зобов’язань, в

яких кредитором є іноземна фізична або юридична особа, особа без

громадянства, а також іноземна держава.

Не можуть бути предметом застави об’єкти державної власності,

приватизація яких заборонена законодавством, а також майнові комлекси

державних підприємств та їх структурних підрозділів, які знаходяться в

процесі корпоратизації[12].

Заставити майно може його власник або особа, якій той передав такі

повноваження.

Майно, яке знаходиться у загальній спільній власності, може бути

передане під заставу тільки за згодою всіх співвласників. Однак, закон не

передбачає, у якій формі повинна бути виражена така згода. Найчастіше вона

мається на увазі.

Проте, для укладення договору застави, який потребує обов’язкового

нотарільного посвідчення, така згода має бути виражена у письмовій формі.

Майно, яке занходиться у загальній частковій власності (частка, пай),

може бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі

(ч. 2 ст. 6 Закону України “Про заставу”). У даному разі йдеться про

можливість виділити таке майно у випадку звернення стягнення на її предмет.

Сторонами договору (заставодавцем і заставодержателем) можуть бути

фізичні, юридичні особи і держава. Для того, щоб бути стороною у такому

договорі. Громадянин повинен мати дієздатність, а юридична особа –

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10