Суверенітет України

Криміналізація економіки поступово криміналізувала всю державу, а тому

повинна розглядатися як значна загроза її національній безпеці.

Найбільш пріоритетними національними економічними інтересами України є

наступні:

створення самодостатньої, конкурентоспроможної, соціально спрямованої,

потужної національної економіки;

створення надійної системи економічної безпеки України, забезпечення

можливості самостійного, прогресивного соціально-економічного розвитку;

здійснення структурної перебудови економіки;

проведення рішучої боротьби з "тіньовою" економікою;

зростання добробуту українських громадян;

здійснення прогресивних економічних перетворень на базі власної моделі

реформ;

розвиток внутрішнього ринку та внутрішнього попиту;

здійснення кардинальної модернізації виробництва та розвиток його

наукомістких галузей;

створення замкнених циклів виробництва стратегічно важливої продукції,

зокрема, військової техніки та озброєння;

вирішення державою соціальних проблем (безробіття, бідність, злочинність,

житлове забезпечення і т.д.) та інші.

VII. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА.

Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи на

території Республіки та порядок використання природних ресурсів. Україна

має свою національну комісію радіаційного захисту населення. Україна

має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких

підприємств, установ, організацій та інших об'єктів, які спричиняють

загрозу екологічній безпеці.

Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу,

його молодого покоління.

У сучасних умовах екологічний аспект економічної безпеки України має

надзвичайно велике значення і вимагає посиленої уваги з боку держави.

Екологічні загрози за масштабністю негативного впливу можуть перевищувати

наслідки будь-якої агресії. В системі економічної безпеки екологічні

загрози зумовлені як зовнішніми, так і внутрішніми причинами.

Зовнішні економічні загрози мають умисний або неумисний характер.

Наприклад, екологічна агресія, яка має умисний характер, може здійснюватися

шляхом маніпулювання природними процесами та руйнуванням екологічно

небезпечних об'єктів – атомних електростанцій, дамб, хімічних заводів тощо.

Транскордонні переміщення забруднюючих речовин завдають величезних

економічних збитків, збільшують техногенне навантаження на екосистему

України, призводять до поширення епідемій та різних захворювань. Під

виглядом сировини, добрив та іншої продукції на територію України

завозяться різного роду відходи, а відсутність дієвої системи регулювання

та контролю за ввезенням відходів загрожує перетворенню України у

загальноєвропейський смітник.

Однак критичний стан навколишнього середовища зумовлений здебільшого

внутрішніми причинами. Це пов'язано насамперед з тим, що продуктивні сили

України протягом тривалого часу розвивалися без врахування екологічних

наслідків. Нині до 10 % втрат валового внутрішнього продукту відбувається

внаслідок зменшення продуктивності та передчасної втрати основних фондів,

природних і людських ресурсів.

Вітчизняна промисловість є однією з найнебезпечніших у світі. Це пов'язано

з несприятливою структурою промислового виробництва, високою концентрацією

екологічно небезпечних виробництв, застарілими технологіями та обладнанням,

відсутністю відповідних природоохоронних систем.

Нині обсяги відходів видобутку, збагачення та переробки мінеральної

сировини, які до того ж містять цінні корисні копалини і мають промислове

значення, перевищують 25 млрд тонн, займаючи при цьому площу понад 160 тис.

гектарів. Таким чином, в Україні створено сотні техногенних родовищ різних

корисних копалин потенційною вартістю в десятки мільярдів доларів США

придатних для промислового освоєння.

Досвід розвинених країн свідчить, що існують два основних важелі, які

стимулюють екологізацію виробництва та енергозбереження. Це плата за

використання природних ресурсів та природоохоронні заходи. В Україні

надзвичайно важливе значення має застосування нового економічного механізму

природокористування та

забезпечення природоохоронної діяльності. Сутність цього механізму полягає

у впровадженні плати за користування надрами, земельними, водними та іншими

природними ресурсами і насамперед за забруднення навколишнього середовища.

Також слід економічно заохочувати підприємства, які застосовують

маловідходні та

ресурсозберігаючі технології. Забруднення довкілля повинно стати економічно

невигідним.

Основна мета запровадження еколого-економічного механізму - формування суто

економічних відносин у сфері використання природних ресурсів, стимулювання

раціонального і комплексного їхнього використання і відтворення, що є вкрай

важливим на шляху до зменшення ресурсомісткості кінцевого національного

продукту.

Ефективність зазначеного еколого-економічного механізму суттєво посилюється

за умови створення відповідної системи природокористування, яка враховує

також стратегічні інтереси держави та потреби майбутніх поколінь. Сприятиме

цьому дотримання європейських стандартів, узгодження національного

екологічного законодавства з міжнародним.

Завдяки деградації виробничого потенціалу зростає кількість аварій,

катастроф, надзвичайних ситуацій, що завдає значної шкоди економічній

безпеці України. Запобіганню таким катаклізмам сприятиме здійснення

обов'язкової державної екологічної експертизи відповідних проектів та

програм. Також необхідно створити дієву систему запобігання і реагування на

аварії, катастрофи та надзвичайні ситуації.

Наслідки Чорнобильської катастрофи, в результаті якої постраждало 3,2 млн

громадян, у тому числі 942 тис. дітей, ще досить тривалий час негативно

впливатимуть на екологічну ситуацію в Україні, здоров'я та генофонд нації.

Величезні втрати, пов'язані з мінімізацією наслідків катастрофи, соціальним

захистом населення, що постраждало, забирають щорічно з Державного бюджету

10-15 % усіх коштів. Крім цього, вилучення з господарського користування

значних територій вкрай негативно впливає на економічну безпеку України.[9.

121][10]

У зв'язку з цим надзвичайно важливого значення набуває створення надійної

системи державного регулювання безпеки використання ядерної енергії.

Негайного вирішення вимагає перетворення в екологічно безпечну систему

об'єкту "Укриття" і поховання радіоактивних відходів на атомних

електростанціях. Відсутність національних центрів з переробки, зберігання

та поховання відходів стає серйозною перешкодою для безпечної роботи АЕС.

Наявність цих проблем пов'язане з відсутністю стратегії, науково-технічної

підтримки та відповідної інфраструктури, тобто інтегрованої системи

безпечного поводження з радіоактивними відходами. Створення такої системи і

забезпечення належних умов її функціонування є необхідною умовою подальшого

розвитку ядерної енергетики.

Державна політика спрямована на охорону і раціональне використання

мінерально-сировинних, земельних, водних, лісових, біологічних та інших

ресурсів. Здійснення належного фінансування природоохоронних заходів

сприятиме підтриманню екологічної рівноваги, відтворенню природно-

ресурсного потенціалу і забезпеченню насамперед сировинно-ресурсної,

енергетичної, продовольчої безпеки.

VIII. КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК.

Україна є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного

і духовного розвитку української нації, гарантує всім

національностям, що проживають на території Республіки, право їх

вільного національно-культурного розвитку. Україна забезпечує національно-

культурне відродження українського народу, його історичної свідомості

і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування

української мови у всіх сферах суспільного життя.

Україна виявляє піклування про задоволення національно-культурних,

духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами країни.

Національні, культурні та історичні цінності на території України є

виключно власністю народу Республіки. Україна має право на повернення у

власність народу України національних, культурних та історичних

цінностей, що знаходяться за межами України.

Серед проблем соціально-гуманітарного виміру, породжених суспільною

модернізацією в Україні, відзначимо насамперед гостру демографічну кризу,

яка характеризується погіршенням не тільки кількісних, а й якісних

характеристик народонаселення. Зменшення народжуваності до рівня нижче

необхідного для простого заміщення генерацій, постаріння населення,

зростання частки залежних груп у ньому, нестабільність шлюбів, збільшення

позашлюбної народжуваності та кількості сімей з однією матір'ю - такі

реалії нинішньої України.

За основними показниками натурального руху населення — рівнями

народжуваності, смертності, натурального приросту — Україна за останні 3-5

років пересунулася на нижчі рангові місця в міжнародному порівнянні.

Погіршення демографічної ситуації спостерігається і у 1996 році. За рівнем

народжуваності (9,6 %) Україна посідає останнє місце серед колишніх

республік СРСР, смертності (15,4 %) - 2-е місце серед розвинених країн

світу, дитячої смертності (14,3 %) - 17-е серед усіх країн світу, за

показником середньої тривалості життя населення (69 років) — 85-е місце у

світі. З 1991 р. в Україні відбувається депопуляція, яка на кінець 1995 р.

сумарно перевищила 274 тис. чол. Особливо інтенсивно процес депопуляції

відбувається у сільській місцевості. В українському суспільстві зростає

частка населення, що перебуває на утриманні. У 1993 році показник так

званого "демографічного навантаження" на 1000 чоловік працездатного

населення складав 403 дитини на 394 особи працездатного віку. У сільській

місцевості України чисельність непрацездатних навіть перевищила кількість

працездатного населення — на 1000 працездатних припадало 452 дитини і 589

осіб пенсійного віку, тобто 1041 чоловік утриманців.

Різко знизилася кількість шлюбів серед молодих людей. В умовах

невпевненості, несприятливих соціально-політичних та економічних перспектив

спостерігається відмова сімей від другої та третьої дитини, терміни їх

народження відкладаються до кращих часів, через що зростає частка бездітних

та однодітних сімей, що ще більше погіршує демографічні перспективи

держави. Останніми роками в Україні зросли абсолютні та відносні показники

смертності населення. Порівняно з 1990 р. Смертність збільшилася більш як

на 15 %.

Не маючи достатніх економічних можливостей, держава сьогодні фактично

відмовляється від стимулювання збільшення народжуваності.

Під загрозою здоров'я підростаючого покоління. Фізичний, психічний та

інтелектуальний розвиток підлітків є вкрай незадовільним. Близько 70 %

дітей дошкільного віку потребують уваги лікаря, а серед школярів тільки

кожний четвертий учень вважається умовно здоровим. Поширеність хвороб серед

підлітків наближається до аналогічного показника, який є серед дорослих. Це

означає, що половина допризовників не придатна до служби у Збройних Силах

країни. Незадовільний стан здоров'я молоді ускладнить у недалекому

майбутньому і ситуацію з трудовими ресурсами України.

Країна зазнає величезних збитків через значне поширення інфекційних

захворювань. Останніми роками у декілька разів збільшилася професійна

захворюваність, особливо у промислових регіонах. Зростає травматизм.

Щорічно реєструється понад 3 млн травм. Хоча переважна частина з них -

побутові, проте рівень травматизму на виробництві є надто високим. Щорічно

кожний десятий працівник отримує травму, що призводить до втрати

працездатності, до значних матеріальних і моральних збитків. Медицина як

галузь ще й досі перебуває у правовому вакуумі.

Загострення соціальних проблем завдало відчутного удару освіті, науці,

культурі. Складнощі, породжені перехідним періодом трансформації

суспільства, утруднюють перетворення, що проводяться в кожній з перелічених

галузей. Однак, як зазначалося в доповіді Президента України Л. Д. Кучми на

урочистих зборах з нагоди 5-ї річниці незалежності України, "ми визначилися

із стратегічними підходами до реформування усіх складових гуманітарної

сфери. Робимо максимум можливого для збереження її потенціалу та

підтримання її життєдіяльності. Зі створенням основ державності з'явилася

можливість визначити цей напрям як предмет головної уваги державної

політики. Цього вимагає, з одного боку, скрутне становище, в якому

опинилася культура, освіта та наука. З другого - їхня роль у житті країни

як базових цінностей державності, суспільної свідомості та національної

безпеки" . Основні зміни, що характеризують останні у сфері освіти,

зводяться до намагання трансформувати цю систему, адаптувати її до потреб

суверенної держави й інтегрувати в міжнародне освітнє середовище.

Концептуальні основи цих перетворень визначені Державною національною

програмою "Освіта" ("Україна ХХI століття"). Реалізація згаданої програми з

урахуванням внесених коректив націлена на досягнення якісно нового стану

освіти, на всебічне задоволення потреб народу та господарського комплексу

країни.

Україна має досить високі показники освіченості населення. Слід сказати, що

85 % його старше 15 років та 93 % від усього зайнятого мають середню або

вищу освіту. При цьому освітній рівень жінок нічим не поступається

відповідним показникам, що характеризують освіченість чоловіків. З 52-х

мільйонів населення України 9,2 мільйона осіб навчаються у різних

навчальних закладах, що становить 70 % громадян у віці від 7 до 24 років.

Окрім того, в дитячих дошкільних закладах виховується майже 1,9 млн дітей-

дошкільнят.

Досить високий освітній рівень забезпечується добре підготовленим

викладацьким корпусом. Так, майже 85 % педагогічних працівників

загальноосвітніх навчально-виховних закладів України мають вищу або

незакінчену вищу освіту. Близько 60 % викладачів вищих освітніх закладів

III-IV рівнів акредитації (університети, академії, інститути,

консерваторії) мають науковий ступінь чи наукове звання.

В умовах багатонаціональної держави, якою є Україна, великого значення

набуває задоволення окремих національно-мовних потреб. За роки незалежності

в Україні відчутно розширилася мережа навчальних закладів з українською

мовою викладання, що є безумовним свідченням поступового подолання

негативних тенденцій щодо функціонального застосування української мови.

Зокрема, в загальноосвітніх школах викладання українською мовою ведеться

майже в 3/4 від їхньої загальної кількості. Близько 14 % шкіл працюють

російською мовою, а в 2,5 тис. шкіл викладання ведеться кількома мовами.

Останніми роками в Україні значну увагу приділено розвиткові навчально-

виховних закладів нового типу — гімназій та ліцеїв. Нині в них навчається

близько 200 тис. учнів. Постійно збільшується також кількість приватних

навчальних закладів усіх типів. У 1995-1996 навчальних роках вперше за роки

існування України як незалежної держави на задовільному рівні було

розв'язано проблеми з підготовкою, випуском та розповсюдженням шкільних

підручників. За роки незалежності суттєво оптимізовано систему професійно-

технічної освіти. З більш як 1,2 тис. професійно-технічних училищ понад 250

перепрофільовано, а кілька десятків навчальних закладів цього типу закрито.

В той же час з метою підготовки висококваліфікованих робітничих кадрів

утворено понад 100 профтехучилищ нового типу та училищ-агрофірм.

Глибоко реформується і вища освіта, що орієнтується на потреби сьогодення і

працює за новим переліком спеціальностей. Найбільш популярні серед молоді

спеціальності, пов'язані з престижною трудовою діяльністю у майбутньому

(економіка, бізнес, право, медицина). Впродовж останніх років престиж вищої

освіти повільно, але неухильно падав. Лише у 1995 р. намітилася не лише

стабілізація, але й незначне зростання кількості абітурієнтів до вищих

навчальних закладів. Якщо у 1994 році на 100 вакантних місць у вищих

навчальних закладах претендувало 176 абітурієнтів, то у 1995 р. - 189. У

1996 році ця позитивна тенденція закріпилася. Усе ж, попри наведені тут

приклади та суттєві позитивні зміни, що сталися у сфері освіти, ситуація

далеко не безхмарна. У кожній з ланок системи освіти виникли непрості

проблеми, породжені недостатнім фінансуванням, необхідністю структурної

перебудови та змінами в освітніх пріоритетах.

В цілому, в галузі освіти спостерігається перенапруження ресурсів, оскільки

вона отримує мінімальну фінансову та матеріально-технічну підтримку.

Держава мусить підтримати освіту заради збереження існуючого рівня її

якості, допомогти протистояти труднощам перехідного періоду, щоб не

втратити у майбутньому інтелектуальний потенціал нації.

Схожа ситуація спостерігається і в сфері науки. Україна має потужні наукові

ресурси. Проте останніми роками вони значно зменшилися. Нині науково-

технічною діяльністю в країні займаються понад 200 тис. осіб. Окрім того,

32 тис. працівників вузів поряд з педагогічною діяльністю виконують і

науково-технічні роботи. Понад 20 % загальної кількості наукових кадрів

становлять висококваліфіковані фахівці, які мають ступені доктора або

кандидата наук.

Порівняно з 1990 роком чисельність спеціалістів скоротилася майже на

третину. Основними причинами відтоку стали зниження престижу наукової

діяльності та зростання попиту на висококваліфікованих спеціалістів в інших

галузях, головним чином у комерційних структурах.

Непривабливість наукової діяльності особливо гостро відчувається щодо

молодших вікових груп. Питома вага спеціалістів у віці до 49 років у їхній

загальній чисельності складає лише 35 %, а спеціалістів вищої кваліфікації

- 42 %. Спостерігається також зменшення найбільш активної частини наукового

потенціалу країни - кандидатів наук. Їхня чисельність порівняно з 1991

роком скоротилася майже на 15 %. Водночас відзначається постаріння наукових

кадрів. Наприклад, понад 70 % загальної чисельності докторів наук - ті, хто

старший 50 років. Про негаразди української науки свідчать також інші

показники, що стосуються її кадрового забезпечення. На особливу увагу

заслуговує вивчення проблем міграції та еміграції науковців. Відтік

"мізків" з України останніми роками набув значних розмірів. Так, за 1994

рік з наукових установ України вибуло 616 докторів наук, що на 17 % більше,

ніж у попередньому році. З них за межі України виїхало 90 докторів наук.

Цей показник суттєво перевищує відповідні за попередні роки, що свідчить

про наростання цієї вкрай негативної тенденції.[10. 21][11]

Науково-технічна діяльність останніми роками здійснювалася у складних і

несприятливих умовах. Спостерігається постійне зниження частки витрат на

науку у внутрішньому валовому продукті. Так, у 1994 році вона знизилася до

1,4 % проти 2,5 % у 1991 році і 3,1 % у 1990 і досягла тієї критичної межі,

за якою розпочинається процес розпаду вітчизняної науки.

Не менш складною, сповненою внутрішніх суперечностей є нинішня ситуація в

українській культурі. На ній також не могли не позначитися зміни, які

відбулися й відбуваються в політичній, соціальній, економічній сферах.

Незважаючи на економічну скруту, в Україні не закрито жодного театру,

концертного залу чи філармонії. Навпаки, створено ряд нових художніх

колективів, найближчим часом планується ввести в дію чимало клубних

закладів, музеїв, відкрити два нових театри. В хаосі, сум'ятті, у вирі

"революційних" перебудов і перетворень вдалося зберегти потужний культурний

потенціал - той неоцінений скарб, куди вкладено працю мільйонів.

З метою посилення державної підтримки закладів культури, що відіграють

визначну роль у духовному житті суспільства, для поліпшення умов їхнього

подальшого розвитку Указом Президента України № 587/94 від 11.10.94 "Про

національні заклади культури" надано статус національних провідним творчим

колективам, музеям, заповідникам, бібліотекам. Окремо слід відзначити

великі позитивні зрушення у справі відродження й розвитку культур

національних меншин України. Декларація прав національностей України, Закон

"Про національні меншини в Україні", сам процес створення національно-

культурних товариств, яких сьогодні налічується близько 300, унеможливили в

державі (чи не єдиній серед республік колишнього Союзу) міжнаціональні та

етнічні конфлікти.

Однак в цілому культура України переживає сьогодні не найкращі часи. Її

великий комплекс працює на грані зупинки, у безперервних пошуках порятунку,

в аварійному, можна сказати, режимі. Нинішня релігійна ситуація в Україні

також надзвичайно складна, що є наслідком попередніх спроб витіснити

релігійність на периферію суспільної свідомості, здійснюваних у рамках

квазіатеїстичного експерименту, що тривав понад 70 років. На сучасну

ситуацію відчувається також вплив колишнього загального політичного

контексту, спрямованого на знищення національно особливого в релігійності

населення України. Практично повна відсутність превентивних кроків

тодішньої влади, спрямованих на пом'якшення протиріч та конфліктів у

релігійному середовищі не сприяла її покращанню.

Останніми роками релігійна ситуація в Україні визначалася активним

перерозподілом сфер впливу між суб'єктами релігійного життя, значним

екстенсивним розвитком релігійних організацій та поверненням релігійного

середовища до функціонування за іманентними законами. На сьогодні в Україні

діє близько 18 тис. релігійних громад, проблемами яких опікується майже 15

тис. священнослужителів, 216 монастирів (3,5 тис. ченців і черниць), 72

церковні навчальні заклади, де здобувають духовну освіту понад 7 тис.

Страницы: 1, 2, 3, 4