Право собственности в Украине

капіталістичних відносин призвело до особливо гострих суперечностей в

суспільстві, До класового антагонізму між бідними і багатими, поглиблених

неспроможністю влади провести в інтересах народу так необхідні народу ре-

форми. Жовтнева соціалістична революція 1917 року започаткувала появу нової

суспільно-економічної формації — соціалістичного ладу, становлення якої

відбувалося в умовах жорстокої боротьби за владу, за розподіл власності під

соціалістичними гаслами. Революція була спрямована на знищення основ

приватної власності на засоби виробництва і розповсюдження на них режиму

соціалістичної власності, в якій домінуючими стали колективно-державні

форми привласнення (державна, колгоспно-кооперативна та власність

профспілкових і громадських організацій). Основною індивідуальною формою

привласнення матеріальних благ стала особиста власність громадян, яка

проіснувала близько 70 років впродовж існування Союзу РСР.

Ідеологічною базою правового регулювання відносин особистої власності

громадян слугувало марксистсько-ленінське вчення про власність в

соціалістичному суспільстві. Основоположники марксизму-ленінізму визначили

основні ознаки особистої власності і її місце в економічній системі при

соціалізмі, розглядаючи таку власність як індивідуальну форму привласнення

результатів своєї праці з метою задоволення особистих потреб. При цьому

вони визначали особисту власність як особисто придбану своєю працею, що

утворює основу особистої свободи'. Таким чином, в марксистсько-ленінському

вченні про особисту власність в соціалістичному суспільстві визначальними

стали ідеї про її трудове походження і споживчий характер. Саме ці ознаки

знаходили своє адекватне відображення в усіх законодавчих актах про право

власності громадян радянського періоду. Як правило, громадянам заборонялося

набувати у власність засоби виробництва, встановлювалися обмеження щодо

використання особистої власності з метою одержання від неї доходів тощо.

Оскільки в дореволюційний період в державно-політичному плані Україна була

залежною від Росії, то цілком зрозуміло, що вона не могла в цих умовах мати

самостійної правової системи. В післяреволюційний період ця тенденція

продовжувала зберігатися. Не стала правова система України повноцінною і в

період перебування її як союзної республіки у складі Союзу РСР. Звичайно

законодавство цього періоду мало деякі особливості. Однак вони стосувалися

другорядних питань. Визначальні ж майнові відносини, в тому числі відносини

власності, регулювалися переважно законодавством СРСР.

Формування правової системи України і СРСР здійснювалося під впливом

соціально-політичної обстановки, рішень Комуністичної партії. Саме під

таким кутом зору висвітлювалися питання держави і права Української РСР в

юридичній літературі періоду соціалістичного будівництва. Наприклад в

науковій праці «История государства и права Украинской ССР» періодизація

становлення держави і права в Україні була сформульована таким чином: 1)

«Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції і створення

Української радянської держави і права»; 2) «Державний устрій і право

Радянської України в умовах іноземної воєнної інтервенції і громадянської

війни»; 3) «Радянська держава і право в період відновлення народного

господарства»; 4) «Радянська держава і право в період соціалістичної

індустріалізації країни і підготовки суцільної колективізації сільського

господарства»;

5) «Держава і право в період наступу соціалізму по всьому фронту.

Створення колгоспного ладу»; 6) «Держава і право в період завершення

соціалістичної реконструкції народного господарства. Перемога соціалізму в

СРСР»; 7) «Радянська держава і право в період зміцнення і розвитку

соціалістичного суспільства»; 8) «Радянська держава і право в період

Великої Вітчизняної війни»; 9) «Держава і право СРСР в після-воєнний

період»; 10) «Держава і право УРСР в період боротьби за потужний підйом

народного господарства, за за-вершення будівництва соціалізму»; 11)

«Радянська держава і право в умовах розвинутого соціалістичного

суспільства»'.

Інший підхід до періодизації розвитку радянської правової системи

застосований в праці «История государства и права России», опублікованої

після розпаду СРСР і краху соціалістичного ладу. В ній виділені такі

післяреволюційні етапи: 1) «Соціалістична революція в Росії і створення

Радянської держави»; 2) «Держава і право в період державно-партійного

соціалізму» (1930 — поч. 6О-х років); 3) «Держава і право в умовах кризи

соціалізму»

Застосовані в обох випадках методи щодо періодизації розвитку правової

системи СРСР і України не можуть бути повною мірою використані при

висвітленні проблем права власності громадян, оскільки законодавство про

власність не завжди зазнавало істотних змін при переході від одного до

іншого соціально-політичного етапу соціалістичного будівництва. Тому, на

наш погляд, становлення інституту права власності взагалі та права

власності громадян, зокрема, необхідно розглядати з врахуванням

законотворчих процесів, що здійсню-валися в країні, та особливостей

відповідної соціально-політичної обстановки в суспільстві. Звичайно, право

власності громадян в соціалістичному суспільстві і в суспільстві з ринковою

економікою є категорією несумісною. Першому притаманна особиста власність,

другому — приватна.

Особиста власність громадян розпочала своє існування після перемоги в

Росії Жовтневої соціалістичної революції та скасування приватної власності

(1917 р.) і була практично єдиною правовою формою індивідуального

привласнення громадянами матеріальних благ близько 70 років. Водночас

процес формування права особистої власності проходив досить неоднозначно.

Загалом тут можна виділити кілька його етапів, кожний з яких має певні

відносно самостійні підетапи.

1917-1937 рр. — період зародження особистої власності при збереженні

обмеженої дрібної приватної власності (переважно в час дії так званої

політики НЕПУ) за створення мінімальних правових засад регулювання відносин

особистої власності і її конституційного оформлення. В політичному аспекті

в межах цього періоду створюються засади Радянської держави та завершується

боротьба за соціалізм.

1936-1961 рр. — період утвердження особистої власності як єдиної форми

привласнення громадянами матеріальних благ, пошуку шляхів правового

регулювання відносин власності та створення передумов для розробки нового

цивільного законодавства. В цей час партійно-державний апарат спрямовує

зусилля суспільства на завершення будівництва соціалізму.

1961 — кінець 80-х років — період створення і дії повноцінного інституту

права власності на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних

республік та цивільних кодексів союзних республік. Функціонування такого

правового інституту відбувається в умовах «розвинутого соціалізму» та.

«перебудови» (за сучасними оцінками — в умовах кризи соціалізму). Заради

справедливості необхідно зазначити, що вже в кінці 80-х років закладалися

юридичні та економічні переду-мови народження права приватної власності

громадян.

Неоднозначно розвивалися також процеси по формуванню приватної власності

та її правового оформлення. Незважаючи на те, що підвалини для цього

закладалися в умовах «перебудівного» періоду, віддік її реального

виникнення, на наш погляд, необхідно вести з 1990 р.

3. Загальні умови виникнення права приватної власності у громадян

Для виникнення у громадян права приватної власності на те чи інше майно

необхідні певні юридичні факти, які в правовому значенні виступають в

якості юридичної підстави виникнення права власності. Подібні юридичні

підстави не-обхідні для виникнення права власності також у інших її

суб’єктів, але повного їх співпадіння може не бути. Наприклад, державна

власність може виникнути внаслідок конфіскації майна за скоєний особою

злочин. Звичайно за такою підставою не набувають права власності громадяни

або юридичні особи. 1 такі випадки не поодинокі. Тому правомірним можна

вважати поділ підстав виникнення права власності на універсальні (загальні)

і спеціальні.

В період соціалістичного будівництва, на наш погляд, спеціальні способи

(підстави) набуття права власності мали певну перевагу над універсальними,

оскільки для суспільної власності (особливо державної) встановлювалися

численні переваги. Що ж до особистої власності громадян, то тут діяв

заборонний (обмежувальний) принцип її існування, а відповідно —

обмежувалось коло підстав виникнення права власності у громадян. За новим

законодавством про власність набувають більшого значення універсальні

підстави виникнення права власності, зокрема у зв’язку з наданням

громадянам, нарівні з іншими суб’єктами цивільних правовідносин, права на

підприємницьку та іншу господарську діяльність. Водночас з’явилися і деякі

нові спеціальні підстави набуття громадянами права приватної власності,

наприклад в порядку приватизації державного майна за майновими

сертифікатами. Так чи інакше, в умовах переходу до ринкової економіки і

впровадження при-ватної власності відбулись істотні зміни в співвідношенні

спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм,

причому на користь останніх.

Продовжує зберігати свою актуальність і в сучасних умовах відомий ще з

часів розквіту римського права поділ підстав (способів) виникнення права

власності на первісні і похідні. Розмежування первісних і похідних підстав

виникнення права власності, в тому числі і приватної власності громадян,

здійснюється за традиційними давно відомими критеріями, які вже нами

розглядались в попередніх розділах даної праці. Введення приватної

власності в Україні істотних змін у ви-значення цих критеріїв не внесло, а

лише розширило коло первісних і похідних підстав виникнення у громадян

права власності, наприклад внаслідок надання громадянам права займатися

будь-якими видами підприємницької діяльності (крім забороненої законом).

Значна частина юридичних фактів може служити юридичною підставою як

виникнення права власності, так і його припинення. Наприклад, укладення

договору купівлі-продажу тягне за собою припинення права власності у

продавця і одночасне виникнення його у покупця. Але в практиці так буває не

завжди. Так, створення громадянином власними зусиллями і з власних

матеріалів скульптури, картини, іншої речі призводить лише до виникнення

права власності. Тому дещо необережними можуть бути беззастережні

висловлювання про те, що «в нормальному товарообігу виникнення права

власності на конкретне майно у однієї особи одночасно означає припинення

права власності у іншої особи»',

Більш виваженою є позиція Н.С.Кузнєцової, яка вважає, що не завжди певний

юридичний факт виступає одночасно підставою припинення і виникнення права

власності і це має місце головним чином тоді, коли припинення права

власності не пов’язане з правонаступництвом. Свій висновок автор

підтвердила прикладами, серед яких називаються випадки споживання власником

належних йому продуктів харчування, знищення або викидання власником

непотрібної йому речі, загибелі речі не по волі власника, вилучення майна

відповідно до акту органів державного управління (наприклад, у разі

вилучення худоби при епізоотіях)'. Наведені приклади, дійсно, засвідчують

існування випадків, коли підставою (способом) виникнення і припинення в

особи права власності служать різні юридичні факти.

Перерахування подібних прикладів можна було б продовжити. Більше того,

можуть бути випадки переходу права власності в порядку правонаступництва, в

яких також підставою виникнення права власності є один юридичний факт, а

підставою припинення у попереднього власника — інший. Саме така ситуація

спостерігається при спадкуванні за заповітом, оскільки право власності у

спадкодавця припиняється у зв’язку з його смертю, а право власності у

спадкоємця виникає на підставі заповіту (таке неспівпадіння юридичних

фактів не виключається і при спадкуванні за законом).

Віддаючи належне проблемі класифікації підстав виникнення права власності,

все-таки необхідно визнати пріоритетність питання розкриття змісту самих

підстав, їх впливу на формування приватної власності громадян. Не можна не

враховувати і того, що, як правило, право власності набувається за

правомірними юридичними підставами. Законодавство про особисту власність не

містило ні вичерпного, ні орієнтовного переліку підстав виникнення у

громадян права власності, обмеживши коло можливих її об’єктів та межі їх

використання. По-іншому вирішена ця проблема в Законі України «Про

власність», в якому проблема підстав виникнення у громадян права власності

знайшла конкретне вирішення.

В ст.12 «Підстави виникнення права приватної власності» Закону України

«Про власність» записано:

1. Праця громадян є основою створення і примноження їх власності.

2. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному

виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення

коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно,

одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених

законом.

В Законі «Про власність в СРСР» також містилася подібна норма, але з

певними редакційними і структурними особливостями. Сформульована вона в

пп.1, 5 ст.6 «Загальні положення про власність громадян» Закону. Власність

громадян, зазначається в ньому, створюється і примножується за рахунок

їхніх трудових доходів від участі в суспільному виробництві, від ведення

власного господарства і доходів від коштів, вкладених у кредитні установи,

акції та інші цінні папери, набуття майна у спадщину і на інших підставах,

які допускаються законом (п.1). Право успадкування майна громадян

визнається і охороняється законом (п.5).

На перший погляд здається, що істотної різниці у формулюванні підстав

виникнення у громадян права власності не існує. Але насправді це не так.

Так, в п.1 ст.12 Закону України «Про власність» зафіксоване положення про

те, що праця є основою створення і примноження їх власності, яке відсутнє в

Законі «Про власність в СРСР». Однак таке положення має лише соціально-

економічне значення і не несе якогось юридичного навантаження, що дає

підстави для висновку про сумнівність його практичної значимості, а відтак

і про необов’язковість введення цього положення у викладеній редакції в

новому Цивільному кодексі України. Не можна навіть при-пустити, що

законодавець мав на увазі не визнавати право власності за громадянами, які

набули майно не в результаті праці, адже вже в наступному пункті (п.2)

Закону України «Про власність» громадянам дозволяється набувати майно без

безпосереднього прикладення праці (отримання доходів від акцій та інших

цінних паперів, в порядку спадкування тощо). Повернення ж до використання

понять «трудовий доход» і «нетрудовий доход» не може мати перспектив,

оскільки, як засвідчила багаторічна практика їх застосування, вони при-

зводять до багатьох ускладнень, до порушень майнових прав громадян. П.І

ст.12 Закону України «Про власність» фактично не потрібний і тому, що в

наступному другому пункті цієї статті отримання громадянами доходів від

участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці тощо визнається

підставою виникнення на них права власності. Правові і редакційні переваги

має зміст 11.2 ст.12 Закону України «Про власність» над змістом п.1 і 11.2

Закону «Про власність в СРСР»', які зводяться до наступного.

1. В законі України «Про власність» іде мова про набуття громадянами

«права власності», а в Законі «Про власність в СРСР» — про створення і

примноження «власності» громадян. Тобто в останньому випадку визначаються

економічні засади формування власності громадян, а не юридичні.

2. Положення українського Закону значно прогресивніші, оскільки він надає

громадянам право набувати власність «на доходи від підприємницької

діяльності», а Закон «Про власність в СРСР» надав таке право «на трудові

доходи від ведення власного господарства», що зрозуміло, не одне і те ж.

3. В Законі України «Про власність» спадкування майна розглядається як

підстава виникнення у громадянина права власності, а в Законі «Про

власність в СРСР» лише зазначалося, що «право успадкування майна громадян

визнається і охороняється законом" (п.5 ст.6).

За Законом «Про власність в СРСР» створення власності можливе за

перерахованими та іншими підставами, які «до-пускаються законом», що

суперечить проголошеному цим же Законом принципу: дозволено все, що не

заборонено законом. Український законодавець намагався врахувати цю

обставину, але здійснив це, як на наш погляд, не найкращим чином,

допустивши правову суперечливість в формулюванні заключної частини п.2

ст.12 Закону України «Про власність». Для кращого розуміння допущеної

правової суперечності викладемо зазначений пункт у спрощеному нами вигляді,

а саме: «Громадянин набуває права власності... на майно, одержане внаслідок

успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом».

Загальновідомо, між тим, що спадкування в Україні здійснюється за законом і

за заповітом (ст.524 ЦК). 3 наведеного тексту складається враження, що

спадкування за законом — це підстава виникнення права власності у

спадкоємця за угодою, що було б юридичною помилкою. Але навіть тоді, коли

спадкування здійснюється за заповітом, юридично не коректно робити висновок

про виникнення у спадкоємця права власності на спадкове майно на підставі

укладеної угоди. Заповіт є односторонньою угодою, в якій виражається воля

лише однієї сторони — спадкодавця, і юридичного відношення до її укладення

спадкоємець не має. Зазначене положення, однак, може дати привід для

протилежного висновку. Водночас воно правильне щодо двосторонніх і

багатосторонніх угод.

Незрозуміло також, чому законодавець обмежив не пере-раховані в п.2 ст.12

Закону України «Про власність» підстави виникнення у громадянина права

власності лише «іншими угодами, не забороненими законом». Насправді право

власності у громадянина може виникнути також за підставами, які конкретно

не перераховані в зазначеному пункті і не є угодами (наприклад, отримання

винагороди за зданий скарб, призів за перемоги на спортивних змаганнях

тощо).

Враховуючи суттєвість відзначених недоліків, вважаємо за необхідне

викласти ст.12 Закону України «Про власність» в такій редакції:

Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному

виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, від

вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні та інші товариства, на

пенсії, соціальні та інші виплати, на успадковане майно, на майно одержане

за угодами та іншими підставами, не забороненими законом ’.

Запропонована редакція ст.12 Закону України «Про власність" вона може

бути покладена в основу змісту відповідної статті нового Цивільного кодексу

України) дозволяє уникну-ти можливого ототожнення різних за своїм значенням

по-нять «джерело виникнення приватної власності» і «підстава виникнення

права приватної власності». Перше з них відображає економічну основу

створення приватної власності, друге — юридичне обгрунтування її

привласнення конкретною особою. Власність створюється завдяки праці,

розширено-відновлювальному виробничому процесу, які завершуються створенням

матеріальних благ. При цьому право власності на такі матеріальні блага

виникає в особи за наявності відповідних юридичних підстав, переважна

більшість яких є похідними. Щоб виникло у громадянина право власності

необхідно, щоб мали місце певні умови, щоб були здійснені певні дії, щоб

наступили певні юридичні факти, які визначаються нормами інших галузей

законодавства.

4. Об'єкти права приватної власності громадян.

У приватній власності громадян можуть бути будь-які об’єкти особисто-

споживчого та виробничого призначення, результати інтелектуальної праці,

якщо інше не передбачено законом. Фактично у власності громадян може бути

те ж майно, що і у власності юридичних осіб, за певними винятками. Однак

використання цього майна у підприємницькій діяльності можливе з дотриманням

спеціальних правил про підприємництво. За чинним законодавством України

склад і кількість майна, що може бути у при-ватній власності громадян, може

бути обмежена лише законом.

Як випливає із змісту ст.9 Закону України «Про власність», не можуть бути

у власності окремих громадян об’єкти права виключної власності народу

України, до яких належать земля (за винятком земельних ділянок певного

розміру), надра, повітря-ний простір, водні та інші природні ресурси

континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони.

Кожна держава вправі визначити об’єкти, які з міркувань державної безпеки

або інших підстав, не повинні знаходитися у власності тих чи інших

суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних

правил. Тому Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р. «Про

право власності на окремі види майна»' (з наступними змінами і доповненнями

від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено

«Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян,

громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших

держав на території України» та «Спеціальний порядок набуття права

власності громадянами на окремі види майна», викладені відповідно в

додатках №1 і №2. До такого Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в

Страницы: 1, 2, 3