Право коллективной собственности на Украине

потреб членів громадських організацій. Господарська діяльність громадських

орга-

- 65 -

нізацій допускається лише тоді, коли вона безпосередньо випливає із

статутних завдань і має підпорядкований щодо цих завдань характер. Тому

власність громадських організацій у цілому відображає похідні, вторинні

економічні відносини у привласненні частини сукупного суспільного продукту,

яка безпосередньо не пов'язана ij задоволенням найперших життєвих потреб

людини. За цих обставин правове регулювання відносин власності громадських

організацій істотно відрізняється від регулювання кооперативної власності.

Основними джерелами утворення власності громадських організацій є

вступні й членські внески, добровільні внески державних, кооперативних та

інших громадських організацій.

Політичні партії мають право на майно, придбане від продажу суспільно-

політичної літератури, інших агітаційно-пропагандистських матеріалів,

виробів з власною символікою, проведення фестивалів, свят, виставок,

лекцій, інших політичних заходів.

Громадські організації також мають право на майно та кошти, придбані в

результаті господарської та іншої комерційної діяльності створених ними

госпрозрахункових установ та організацій, заснованих підприємств. Поряд з

цим право власності громадських організацій виникає не тільки за наявності

названих юридичних фактів, а й внаслідок загальних підстав виникнення права

власності, зокрема при укладенні цивільних угод, при спадкуванні тощо.

Суб'єктом права власності громадських організацій виступає сама

громадська організація. У науці цивільного права деякий час домінувала

думка про багато суб'єктність права власності громадських організацій,

відповідно до якої це право водночас належить кільком суб'єктам. Так,

профспілки є багатоланковою системою, яка складається з багатьох

організацій різних рівнів, що мають право юридичної особи. Виходячи з

концепції багатосуб'єктності, можна сказати, що право власності належить

усім юридичним особам цієї громадської організації: галузевим профспілкам,

усім профспілковим організаціям. Щодо спілок добровільних товариств

висловлювалася думка про те, що суб'єктом права власності виступає

- 66 -

як сама спілка, так і об'єднані нею громадські організації.

Багатосуб'єктність права власності громадських організацій не була

сприйнята наукою і практикою. На зміну їй прийшла концепція про єдність

суб'єкта права власності громадських організацій.

Якщо організація утворює багатоланкову систему, де первинні ланки

(юридичні особи) об'єднуються з ланками (також юридичними особами) вищих

рівнів, то суб'єктом права власності на майно таких організацій визнається

громадська організація як ціле (спілка композиторів, дитячий фонд тощо), а

не окремі її ланки (первинні, обласні, республіканські), хоч вони й

наділені правами юридичної особи. Чи немає тут суперечності? Названі ланки

громадських організацій, визнані юридичними особами і суб'єктами

цивільноправових відносин, мають майно (відокремлене від майна інших

організацій), яким вони можуть володіти, користуватися, розпоряджатися у

межах, визначених статутом. Але наявність вказаних правомочностей не

означає, що їм належить право власності на це майно. Власником цього майна

у цілому є громадська організація як система у складі всіх своїх

підрозділів, які мають лише право оперативного управління або право повного

господарського відання з приводу наданого їм майна.

Якщо громадська організація є одноланковою, тобто єдиною юридичною

особою, а не системою юридичних осіб, то саме вона й буде суб'єктом права

власності (наприклад, каса взаємодопомоги, радіоклуб тощо).

Об'єктом права власності громадських організацій виступає майно,

необхідне для здійснення статутних завдань організації, споруди з

відповідним устаткуванням, санаторії, будинки відпочинку, клуби, будинки

культури, стадіони, піонерські табори, культурно-освітні фонди, інше майно.

Відповідно до характеру діяльності громадської організації об'єктом її

власності можуть бути підприємства.

Одним з різновидів об'єктів права власності громадських організацій

виступають майнові фонди цих організацій. У статутах або відповідних

положеннях, як правило, не здійснюється диференціація майна за фондами. Але

специфіка право-

- 67 -

вого режиму окремих видів майна громадських організацій дає змогу провести

узагальнену його класифікацію, поділивши його на грошові кошти і майно у

натурально-речовому визначенні.

У юридичній літературі немає єдиного погляду щодо класифікації об'єктів

права власності громадських організацій. Є думка, що об'єкти права

власності поділяються на основні виробничі фонди, основні фонди

невиробничого призначення, оборотні фонди. Критерієм для такої класифікації

стало цільове призначення і використання об'єктів.

Але більш резонною є концепція Ю. К. Толстого, який, зважаючи на те, що

громадські організації, як правило, не займаються господарською діяльністю,

визначив, що їхнє майно поділяється не на основні і оборотні засоби, а на

основні засоби та інші матеріальні цінності. Так, відповідно до Положення

про порядок проведення інвентаризації в профспілкових організаціях і

підвідомчих їм установах до основних засобів належать споруди,

устаткування, культурний, спортивний, господарський інвентар, книги у

бібліотеках, майно та інвентар піонерських таборів тощо; до інших

матеріальних цінностей — бланки членських квитків, господарські, будівельні

матеріали, паливо, малоцінний і швидкозношуваний інвентар, спецодяг, а

також інші матеріали, які перебувають на складах або у дорозі. Щодо

грошових коштів, то це окрема група об'єктів, і розподіляються, вони за

цільовим призначенням (адміністративно-господарські витрати, капітальний

ремонт, матеріальна допомога членам організації). Культурно-освітні фонди

посідають особливе місце серед майна громадських організацій, зважаючи на

'їхнє особливе значення у діяльності громадських організацій.

Відповідно до ст. 24 Закону України "Про об'єднання громадян" об'єднання

громадян (громадські організації, політичні партії) з метою виконання

статутних завдань і цілей можуть здійснювати необхідну господарську та іншу

комерційну діяльність.

Джерелами формування об'єктів власності громадських об'єднань є вступні

і членські внески, якщо їх сплата передбачена статутами, добровільні внески

і по-

- 68 -

жертвування, надходження від проведення передбачених статутом лекцій,

виставок, спортивних та інших заходів, лотерей, доходів від виробничої,

господарської, видавничої діяльності, інші надходження, не заборонені

законом.

Щодо політичних партій і масових громадських рухів, які мають політичні

цілі, то вони не можуть одержувати фінансову підтримку або іншу матеріальну

допомогу від іноземним держав, організацій і громадян.

Зміст суб'єктивного права власності громадських організацій полягає у

тому, що профспілкові та інші громадські організації володіють,

користуються і розпоряджаються майном що належить їм на праві власності,

відповідно до їхніх статутів (положень).

Право власності об'єднань громадян (громадських органі зацій, фондів,

політичних партій) реалізують їх вищі статутні органи управління (загальні

збори, конференції, з'їзди тощо у порядку, передбаченому законодавством

України та статутними документами. Деякі функції щодо господарського

управління майном може бути покладено вищими статутними органами управління

на створювані ними органи, місцеві осередки або передано спілкам об'єднань

громадян (ст. 23 Закону України "Про об'єднання громадян").

Високий ступінь усуспільнення майна більшості громадських організацій

означає здійснення ними права власності шляхом закріплення майна на праві

оперативного управління (якщо йдеться про підприємства, які здійснюють

господарську діяльність, то на праві повного господарського відання) за

окремими ланками відповідної громадської організації (наприклад, галузевими

профспілками, обласними, міськими комітетами тощо).

Порядок здійснення окремими ланками громадських організацій права на

закріплене за ними майно визначається не лише статутами, а й іншими

спеціальними актами, що затверджуються вищими органами відповідної

громадської організації.

Відповідно до рішення Спілки наукових та інженерних товариств створювані

нею госпрозрахункові центри науковотехнічних послуг, а також інші госпрозра-

- 69 -

хункові формування визнаються суб'єктами права повного господарського

відання щодо майна, наданого їм громадською організацією або одержаного

внаслідок виробничо-господарської діяльності. Власником майна центрів

залишається громадська організація, що утворила його.

Щодо майна профспілкових організацій, то джерела, порядок формування і

використання коштів профспілкового бюджету визначаються статутами

профспілок.

Фінансову діяльність профспілок, що здійснюється відповідно до їхніх

статутів, за винятком комерційної діяльності, держава не контролює.

Джерела доходів підприємств і організацій, що належать профспілкам,

розміри одержаних ними коштів і сплату податків контролюють державні

фінансові органи та податкові інспекції.

Межі здійснення права оперативного управління або повного господарського

відання конкретних громадських організацій залежать від правового режиму

майнових фондів цих організацій і визначаються , як їхніми статутними

цілями , так і призначенням майна.

Загалом правовий режим майна, закріпленого за установами і

підприємствами відповідних громадських організацій, підпорядковуються

правилам, встановленим законодавством України, щодо державних підприємств і

державних установ.

Кошти та інше майно об` єднань громадян, у тому числі тих, що

ліквідуються перероподілятись між їх членами і використовуються для

виконання статутних завдань або на благодійні цілі, а у випадках,

передбачених законодавчими актами , за рішенням суду спрямовуються в доход

держави ( ст. 21 Закону України “Про об` єднання громадян”).

Нині особливий правовий режим встановлено щодо майна загальносоюзних

громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на территорії

України. Так, Постановою Верховної Ради України” Про майнові комплекси та

фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані

на территорії України” від 10 квітня 1992 р. було передбачено здійсніти

тимчасо-

- 70 -

во ( до визначення правонаступників загальносоюзних громадських

організацій колишнього Союзу РСР) передачу майна та фінансових ресурсів

розташованих на территорії України підприємств, установ та об` єктів,.. що

перебували у віданні цих організацій, Фонду державного майона України.

У зв` язку з невизначеністю в законодавчому порядку правонаступників

майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Верховна

Рада України Постановою “ Про майно загальносоюзних громадських організацій

колишнього Союзу РСР” від 4 лютого 1994 р. встановила, що тимчасово ( до

законодавчого визначення суб`єктів права власності зазначеного майна) воно

є загальнодержавною власністю. За фондом державного майна України було

закріплено право роспоряджатися майном загальносоюзних громадських

організацій у процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових

комплексів підприємств та організацій ( їх структурних підрозділів).

У листопаді 1996 р . Верховна Рада України доручила Фонду державного

майна України разом з відповідними громаськими організаціями України до 1

січня 1997 р. провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських

організацій колишнього Союзу РСР станом на 24 серпня 1991 р. і подати

Верховній Раді України перелік суб`єктів,. У віданні яких перебуває це

майно.

Цією ж постановою передбачена підготовка проекту Закону України про

власність на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу

РСР.

2.5. Власность релігійних організацій.

Релігійні організації , як і інші юридичні особи можуть мати у власності

певне майно. Відповідно до ст.? Закону України “ Про свободу совісті та

религійні організації” від 23 квітня 1991 р. релігійними організаціями в

Україні є релігійні громади,. Управління і центри, монастирі, религійні

братства, місіонарські товариства( місії), духовні навчальні заклади, а

також об`єднання, що складаються з вищезазаначених религійних організацій.

- 71 -

У власності религійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу,

об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт,.

Кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їхньої діяльності.

Власність религійних організхацій формується внаслідок придбання або

створення ними майна за рахунок власних коштів, за рахунок майна,

пожертвуваного громадянами , організаціями, переданого державою, а також

придбаного на інших підставах, передбачених законом ( ст. 18 ) .

Религійним організаціям заборонено примусового обкладати віруючих

майновими зборами.

Религійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством,

мають право для виконання своїх статуних завдань засновувати видавничі,.

Поліграфічні, реставраційно-будівельні, сільскогосподарські та інші

підприємства, а також добродійні заклади ( притулки, інтернати, лікарні

тощо). Яким надаютьсмя права юридичної особи ( ст.19 ).

У разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання

вирішуються відповідно до її статуту і чинного законодавства,. А майно,

надане їм у користування державними, громадськими організаціями або

громадянами, повертається його колишньому власникові. На майно культового

призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернене

стягнення за претензіями кредиторів. За відсутності правонаступників майно

релігійної організації, яка припинила свою діяльність, переходить у

власність держави (ст. 20).

Нині триває процес формування власності релігійних організацій за

рахунок майна, вилученого у них Радянською владою, у зв'язку з чим у

практиці виникає цілий ряд проблем, на яких необхідно зупинитися

детальніше.

В СРСР і УРСР діяв принцип: релігійна громада і церква в цілому не

можуть бути суб'єктами права власності. Церковне майно після його

примусової націоналізації більшовицько-радянською владою в результаті

Жовтневої революції 1917 р. набуло статусу державного.

Після встановлення на території України Радянської влади (на території

західних її областей — з 1939 р.) Декретом Тимчасового робітничо-

селянського уряду

- 72 -

України від 19 січня 1919 р. церква була відокремлена від держави, а

належне їй і релігійним громадам культове майно оголошено народною

власністю (п. 13), виходячи з принципового положення, закріпленого в п. 12

Декрету, що "жодні церковні та релігійні громади не мають права володіти

власністю". Крім названого Декрету, націоналізація культового майна на

території України відбувалася відповідно до таких актів. Згідно з Декретом

Ради Народних Комісарів України від 17 травня 1919 р. "Про передачу майна

монастирських, церковних та інших релігійних установ Народного комісаріату

соціального забезпечення" все майно церковних монастирських установ усіх

культів, крім храмів і предметів, призначених для богослужіння, земель і

лісів, маєтків і будівель сільськогосподарських з живим і мертвим

реманентом, сільськогосподарським і племінним та продуктивним

тваринництвом; підприємств, пов'язаних із сільським господарством і

промисловістю, було передано у відання Народного комісаріату соціального

забезпечення. Храми та предмети релігійних обрядів і богослужіння перейшли

у відання та на облік місцевих рад депутатів трудящих районного та міського

рівня, і за їх постановами могли передаватися у користування релігійних

товариств (громад), що підтверджується п. 4 Декрету від 19 січня 1919 р.

(статті 360—375 Адміністративного кодексу УРСР 1927 р.) та Положенням про

релігійні об'єднання в Українській РСР від 1 листопада 1976 р.

Землі та ліси, що належали монастирям, згідно з Декретом Ради

Народних Комісарів УРСР "Про націоналізацію всіх колишніх церковних,

монастирських, удільних, міських і поміщицьких земель" від 3 квітня 1920 р.

були оголошені державним майном УРСР без будь-якого викупу і перейшли у

відання та на облік місцевих лісових органів.

Постановою Народного комісаріату освіти України "Про духовні училища і

семінарії" від 15 лютого 1919 р. всі духовні училища і семінарії з майном і

кредитами перейшли у відання та на облік Народного комісаріату освіти і

були перетворені на школи загальноосвітнього характеру. Підприємства, які

належали церкві, були націоналізовані разом з іншими у державну власність.

- 73 -

Норми перелічених актів Радянської влади про націоналі'зацію культового

майна кодифіковано в статтях 360—375 Адміністративного кодексу УРСР,

затвердженого Постановою ЦВК УРСР 12 жовтня 1927 р. Згідно зі ст. 366 цього

кодексу молитовні будівлі спеціального типу та культове майно, що перебуває

на обліку органів Радянської влади, є державними (за винятком майна, що

його приватні особи тимчасово передають релігійним громадам).

Культове майно Греко-католицької церкви націоналізуваліося у державну

власність відповідно до рішення Собору Греко-католицької церкви, який

відбувся у м. Львові 8—10 березня 1946 р.

Аналіз перелічених правових актів показує, що націоналізоване культове

майно перейшло в загальнодержавну власність і було передано на облік

місцевим органам державної влади районного і міського рівня і передавалося

ними у безкоштовне користування на договірній основі релігійним громадам,

відносини між якими регулювалися нормами статей 324—331 ЦК України та

умовами договору.

Правовий режим деякого культового майна визначався .окремими

ормативними актами. Зокрема, це постанови Ради Міністрів УРСР "Про перелік

пам'яток архітектури, які підлягають передачі у постійне користування

релігійним організаціям “ від 5 квітня 1991 р. № 83 та Кабінету Міністрів

України "Про виключення окремих об'єктів із переліку культових споруд —

визначних пам'яток архітектури, які не підлягають передачі у постійне

користування релігійним організаціям" від 8 червня 1992 р. № 311.

Відколи прийнято Постанову Кабінету Міністрів України "Про розмежування

державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю

і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)"

від 5 листопада 1991 р. № 311 державна власність, до якої належало і

культове майно, була поділена на загальнодержавну та відповідні рівні

залежно від адміністративно-територіального устрою України (обласна,

Республіки Крим, міська, районна, районна в місті, сільська і селищна).

Зазначена постанова не містила конкретної норми щодо передбаченого нею

- 74 -

розмежування за рівнями власності культового майна. Але оскільки водночас

із прийняттям цієї постанови набрав чинності Закон України "Про свободу

совісті та релігійні організації", то згідно з ним (ст. 17) культові

будівлі і майно, що становили державну власність, мали передаватися

організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування

або повертатися у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями

виконавчих комітетів обласних, Київської і Севастопольської міських рад

народних депутатів (згодом відповідних державних адміністрацій). Отже,

можна вважати, що державне культове майно згідно з Постановою Кабінету

Міністрів України № 311 було віднесено до того рівня власності, до якого

належали організації, на балансі яких воно перебувало. Залежно від цього і

слід визначати суб'єкта права такої власності, як це передбачено статтями

ЗІ і 32 Закону України "Про власність".

Постанова Кабінету Міністрів України передбачала також можливість

передачі відповідними виконкомами рад народних депутатів культового майна,

що перейшло в обласну комунальну власність, у власність міст, районів, сіл

і селищ у порядку, встановленому п.3 постанови .У цих випадках

визначатимуться конкретні суб`єкти права такої власності, які мають право

нею розпоряджатися, у т.ч. і передавати ( повертати ) у власність

религійним організаціям.

Отже, за змістом норм зазначених нормативних актів облвиконкоми

правомірно і в межах наданої їм Законом України "Про свободу совісті та

релігійні організації" компетенції приймали рішення про повернення у

власність релігійних організацій культового майна в період від дня набуття

чинності зазначеного закону (6 червня 1991 р.) і до дня набуття чинності

Постанови Кабінету Міністрів України № 311 (5 листопада 1991 р.)- До

прийняття цієї постанови об'єкти комунальної власності (ст. 35 Закону

України "Про власність") конкретно не були визначені, а відповідно і

визначені ст. 32 Закону України "Про власність" суб'єкти не могли

реалізувати свої повноваження щодо управління комунальним майном.

Приймаючи рішення про повернення культового майна, виконкоми діяли у

свій час як спеціально визначені суб'єкти права загальнодержавної

власності, в

- 75 -

якій перебувало державне майно до прийняття Постанови Кабінету Міністрів

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8