Право Интеллектуальной собственности (Украина) (WinWord (на укр. языке))

Право Интеллектуальной собственности (Украина) (WinWord (на укр. языке))

Київський Національний Економічний Університет

Кафедра цивільного права

Курсова робота на тему:

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Студента 3 курсу 2 групи вечірнього факультету

спеціальньсть 6601

Товстика Вадима Миколайовича

Науковий керівник :

Жорін Федір Лук’янович

Київ 2000

ПЛАН

| |Вступ |

|1.| Зміст і поняття права власності |

|2.| Поняття і види права інтелектуальної власності |

|3.| Авторське право і суміжні права |

|4.| Цивільно-правові засоби захисту авторських і суміжних прав |

|5.| Право на відкриття |

|6.| Право на інші результати творчої діяльності використовувані у |

| |виробництві |

|7.| Висновок |

|8.| Список літератури |

Підпис керівника: ______________________

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

ВСТУП

“Людський геній є джерелом усіх витворів мистецтва та винаходів. Ці

витвори є гарантією життя, гідного людини. Обов’язок держави — забезпечити

надійну охорону всіх видів мистецтв і винаходів” — такий напис зроблено на

куполі штаб-квартири Всесвітньої організації інтелектуальної власності у

Женеві.

Один з політиків Заходу заявив: “Кому буде належати “мозок” України,

той і володітиме нею”.

Культура, науково-технічний рівень виробництва, ефективність

економіки, соціально-економічний прогрес в ціломуі врешті-решт добробут

суспільства значною мірою залежать від рівня й ефективності творчої

діяльності в цьому суспільстві. Творча інтелектуальна діяльність є однією з

рушійних сил розвитку цивілізації. Людина за своєю природою схильна до

творчості, вона завжди в пошуку кращих умов життя, засобів його поліпшення,

своєї безпеки тощо. Проте в силу тих або інших причин рівень творчої

діяльності в різних країнах неоднаковий.

У сучасних умовах будь-який вид вид діяльності людини – виробництво

чи оборона, охорона здоров’я тощо — без належного науково технічного

забезпечення просто неможливий, як неможливий соціально-економічний прогрес

суспільства взагалі без духовного розвитку.

Питанням розвитку всіх видів творчості надає великої уваги нова

Конституція України. У ст.54 Конституція проголошує, що громадянам

гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної

творчості. Держава гарантує надання захисту інтелектуальній власності,

авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що

виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Держава

гарантує, але, нажаль, ці гарантії мало чим підкріплені. В нашій країні

процвітає піратство і існуюючий масив законодавчих актів малоефективний для

боротьби з ним. Ми приречені на підібні перегони (влада і пірати) до тих

пір, поки наша економіка спроможеться на те, щоб утримувати наше

суспільство на рівні достатку необхідного для спокійного життя.

В цій курсовій роботі не будуть розглядатися проблеми і способи

боротьби з піратством – ні, це тема іншої розмови, я розгляну лише питання

що стосуються відносин у галузі права інтелектуальної власності з точки

зору вітчизняного законодавства.

1. ЗМІСТ І ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

У суспільстві з державно-правовою побудовою економічні відносини

власності неминуче одержують юридичне закріплення. Це виражається як у

системі правових норм, що регулюють зазначені відносини й утворюють

інститут права власності, так і в закріпленні певної міри юридичної

влади за конкретною особою, що є власником даної речі. У першому випадку

говорять про право власності в об'єктивному значенні, у другому - у

суб'єктивному змісті або про суб'єктивне право власності. Щоб визначити

право власності в об'єктивному значенні, необхідно виявити специфічні

ознаки, властиві суб'єктивному праву власності. Виявлення зазначених ознак

дозволить відбити їх у визначеннях права власності як в об'єктивному, так

і в суб'єктивному значенні.

Зміст права власності складають приналежні власнику правомочності по

володінню, користуванню і розпорядженню річчю. Зазначені правомочності, як

і суб'єктивне право власності в цілому, являють собою юридично забезпечені

можливості поведінки власника, вони належать йому доти, поки він

залишається власником. У тих випадках, коли власник не в змозі ці

правомочності реально здійснити (наприклад, при арешті його майна за борги

або коли майном незаконно володіє інша особа), він не позбавляється ні

самих правомочностей, ні права власності в цілому. Щоб розкрити зміст

права власності, необхідно дати визначення кожного з приналежних

власнику правомочностей. Почнемо з володіння.

ПРАВОМОЧНІСТЬ ВОЛОДІННЯ - це юридично забезпечена можливість

господарчого панування власника над річчю. Мова при цьому йде про

господарче панування над річчю, що зовсім не потребує, щоб власник

знаходився з нею у безпосередньому контакті. Наприклад, їдучи в тривале

відрядження, власник продовжує залишатися власником речей, що знаходяться в

його квартирі.

Володіння річчю може бути і незаконним.

ЗАКОННИМ називається володіння, що спирається на якусь правову основу,

тобто на юридичний титул володіння. Законне володіння часто іменують

титульним.

НЕЗАКОННЕ володіння на правову основу не спирається, а тому є

безтитульним. Речі, за загальним правилом, знаходяться у володінні тих,

хто має те або інше право на володіння ними. Зазначена обставина дозволяє

при розгляді суперечок із приводу речі виходити з презумпції законності

фактичного володіння. Іншими словами, той, у кого річ знаходиться,

передбачається маючим право на володіння нею, поки не доведене зворотнє.

Незаконні власники у свою чергу підрозділяються на добросовісних і

недобросовісних. Власник добросовісний, якщо він не знав і не повинний був

знати про незаконність свого володіння. Власник недобросовісний, якщо він

про це знав або повинний був знати. Відповідно до загальної презумпції

сумлінності учасників цивільних прав і обов'язків, варто виходити з

припущення про добросовісність власника.

Розподіл незаконних власників на добросовісних і недобросовісних має

значення при розрахунках між підприємцем і власником по прибутках і

витратах, коли власник поставить вимогу про витребування своєї речі за

допомогою виндикаційного позову, а також при вирішенні питання, чи може

власник набути право власності по давнині володіння, чи ні.

ПРАВОМОЧНІСТЬ КОРИСТУВАННЯ - це юридично забезпечена можливість

використання корисних властивостей речі у процесі її особистого або

виробничого споживання або у виробничих цілях. Так, швейну машину можна

використовувати для пошиття одягу не тільки своїй сім'ї, але і за за якусь

плату комусь іще. Правомочність користування звичайно спирається на

правомочність володіння. Але іноді можна користуватися річчю, і не

володіючи нею. Наприклад, ательє по прокаті музичних інструментів здає

їх напрокат із тим, що користування інструментом відбувається в

помешканні ательє, скажемо, у певні годинни і дні.

ПРАВОМОЧНІСТЬ РОЗПОРЯДЖЕННЯ - це юридично забезпечена можливість

визначити долю речі шляхом вчинення юридичних актів по відношенню до цієї

речі. Не викликає сумнівів, що в тих випадках, коли власник продає

свою річ, здає її у найм, в заставу, передає у вигляді внеску в

господарське товариство або спілку або як пожертвування в доброчинний

фонд, він здійснює розпорядження річчю. Значно складніше юридично

кваліфікувати дії власника у відношенні речі, коли він знищує річ, що

стала йому непотрібна, або викидає її коли річ за своїми властивостями

розрахована на використання лише в однім акті виробництва або споживання.

Якщо власник знищує річ або викидає її, то він розпоряджається річчю

шляхом вчинення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на

відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в

результаті однократного використання речі (наприклад, Ви з'їдаєте яблуко

або спалюєте дрова в каміні), то воля власника спрямована зовсім не на

те, щоб припинити право власності, а на те, щоб використати корисні

властивості речі. Тому в зазначеному випадку має місце здійснення тільки

права користування річчю, але не права розпорядження нею.

Нині чинне цивільне законодавство, як і те, що

йому передувало, обмежується перерахуванням приналежних власнику

правомочностей (іноді засобів їх здійснення), не визначаючи жодне з них. А

це негативно позначається не тільки на розкритті змісту права власності,

але і на практику застосування законодавства. Важко, зокрема, відповісти

на запитання, який зміст вкладає законодавство в поняття права володіння

і кого можна вважати власником речі. У цьому питанні можна було б піти

шляхом або римського права і розмежувати поняття володіння і уримання,

або шляхом законодавств германської групи і закріпити інститут подвійного

володіння з виділенням фігури слуги, що володіє. На жаль, жодного з цих

варіантів законодавець не обрав. Важко тому відповісти на запитання чи

продовжує власник залишатися власником речі при здачі її у найм або

власником речі на період наймання визнається тільки наймач.

Розкриття змісту права власності ще не завершується визначенням

приналежних власнику правомочностей. Справа в тому, що однойменні

правомочності можуть належати не тільки власнику, але й іншій особі, у тому

числі носію права господарського ведення або права довічного (що

успадковується) володіння. Необхідно тому виявити специфічну ознаку, що

притаманна зазначеним правомочностям саме як правомочностям власника. Він

полягає в тому, що власник приналежні йому правомочності здійснює за своїм

розсудом. Відносно права власності, здійснення права за розсудом, у

тому числі і розпорядження їм означає, що влада (воля) власника спирається

безпосередньо на закон і існує незалежно від влади всіх інших осіб у

відношенні до тієї ж речі. Влада ж всіх інших осіб не тільки спирається на

закон, але і залежить від влади власника, обумовлена нею.

Правда, у новітньому цивільному законодавстві ця ознака у певній мірі

размита, оскільки особи, яким належать цивільні права, всі ці права (а

не тільки право власності) здійснюють за своїм розсудом (див. п. 2 і п.

1 ст.9 ЦК). Вважаємо, проте, що оскільки зазначена ознака у відношенні

права власності закріплена спеціально, завдання полягає в тому,щоб виявити

властивий їй зміст відносно права власності, що і було зроблено. Власник

вправі за своїм розсудом чинити у відношенні приналежного йому майна будь-

які дії, що не суперечать закону й іншим правовим актам і не порушують

права і інтереси інших осіб, що охороняються законом у тому числі

відчужувати своє майно у власність іншим особам, передавати їм,

залишаючись власником права володіння, користування і розпорядження

майном, віддавати майно в заставу й обтяжувати його іншими засобами,

розпоряджатися ним іншим способом.

Право власності гнучке та еластичне. Це значить, що йому властива

здатність відновлятися в колишньому обсязі, як тільки його обмеження, що

зв'язують, відпадуть.

Право власності відноситься до числа виключних прав. Це значить,

що власник наділений правом виключати вплив усіх третіх осіб на

закріплену за ним у відношенні приналежного йому майна сферу господарського

панування, у тому числі і за допомогою засобів самозахисту.

Сказане, проте, не означає,що влада власника у відношенні приналежної

йому речі безмежна. Відповідно до дозволительної спрямованості

цивільно-правового регулювання, власник дійсно може чинити у відношенні

свого майна будь-які дії, що не суперечать законам і іншим правовим

актам. Власник зобов'язаний вживати заходів, що підтверджують шкоду

здоров'ю громадян і навколишньому середовищу, що може бути нанесений

при здійсненні його праві. Він повинний утримуватися від дій, що

приносить занепокоєння його сусідам і іншим особам, і тим більше від дій,

що чиняться винятково з наміром заподіяти комусь шкоду. Крім того, власник

не повинний виходити за загальні межі здійснення цивільних прав,

встановлених ст.5 ЦК. На власника також покладається обов'язок у

випадках, на умовах і в межах, передбачених законом і іншими правовими

актами, допускати обмежене користування його майном іншими особами.

Зазначені обставини підлягають врахуванню при формулюванні загального

визначення права власності. Нарешті, даючи визначення права власності,

варто спиратися на загальне визначення суб'єктивного цивільного права,

що поширюється і на право власності. Щодо права власності, це

загальне визначення повинно бути конкретизоване з урахуванням властивому

праву власності специфічних ознак.

Виходячи з раніше викладених положень, дамо визначення суб'єктивного

права власності.

СУБ'ЄКТИВНЕ ПРАВО ВЛАСНОСТІ - це система правових норм, що регулюють

відносини по володінню, користуванню і розпорядженню власником приналежною

йому річчю за розсудом власника й у його інтересах, а також по усуненню

втручання всіх третіх осіб у сферу його господарської діяльності.

У тих випадках, коли власник сам володіє і користується

річчю, йому для здійснення свого права звичайно достатньо того, щоб треті

особи утримувалися від зазіхань на цю річ. Але так буває далеко не

завжди. Щоб розпорядитися річчю (продати її, здати внайми, закласти і

т.д.), власник, як правило, повинний вступити у відношсини з якоюсь

конкретною особою (наприклад, із тим, хто хоче купити річ, одержати її

в найм або в заставу).

Хоча шляхом встановлення відносин з конкретною особою власник і

здійснює своє право, їхнє регулювання виходить за межі права власності, а

сам власник виступає під маскою продавця, наймодавця, заставника і т.д.

Якщо ж право власності порушено, то все залежить від того, чи

зберігається це право чи ні. Якщо зберігається,то відновлення порушених

відношсин відбувається за допомогою норм інституту права власності.

Якщо ж право власності не зберігається (скажемо, річ знищена), то для

відновлення порушених прав доведеться вдатися до норм інших правових

інститутів (наприклад, зобов'язань із заподіяння шкоди або страхового

права). У такий спосіб норми, що утворюють інститут права власності,

знаходяться в постійному контакті і взаємодії з нормами інших правових

інститутів, як цивільно-правових, так і іншої галузевої приналежності.

Зазначена обставина підлягає врахуванню при виборі правових норм, що

регулюють ту або іншу ділянку майнових відносин, у тому числі і відносин

власності.

2. Поняття і види права інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності - це сукупність цивільно-правових норм,

що регулюють відносини, пов'язані з творчою діяльністю. При цьому

цивільне право безпосередньо не регулює самоу творчу діяльність, тому що

процес творчості залишається за межами дії його норм. Функції цивільного

права полягають у визнанні авторства на вже створені результати творчої

діяльності, встановленні їхнього правового режиму, моральному і

матеріальному стимулюванню і захисту прав авторів і інших осіб, що мають

авторські права.

Авторські, винахідницькі і подібні їм права звичайно називають

винятковими, тобто абсолютними суб'єктивними правами, що забезпечують їхнім

носіям правомочності на вчинення різноманітних дій з одночасною забороною

всім іншим особам чинити зазначені дії.

Виняткові авторські і подібні їм права (право на винахід, промисловий

зразок, раціоналізаторську пропозицію і т.ін.) виникнули як реакція права

на масове застосування товарно-грошових відносин у духовній сфері, що

дозволяє ставити знак рівності між виключним правом і правом власності, і

розділ VI Закону України «Про власність» так і називається «Право

інтелектуальної власності».

Проте інтелектуальна власність має свою істотну специфіку, що полягає

в нематеріальній природі об'єктів права інтелектуальної власності, творчому

характері праці по їх створенню, тобто це інститут власності на

нематеріальні блага його суб'єктів. І тут не зовсім придатна класична

тріада правомочностей власника, що здійснює звичайні майнові права,

оскільки, відчужуючи, наприклад, об'єкт, своєї інтелектуальної власності,

його творець не позбавляється тим самим усяких прав на нього, а набувач не

одержує можливості за своїм розсудом змінювати цей об'єкт і узагалі

вважати його винятково своїм. Тім більше, що у власність інших осіб

переходять, як правило, не об'єкти права інтелектуальної власності, а

матеріальні носії науково-технічних ідей і художніх образів (конкретні

картини, видання, технічна документація).

Таким чином, сутність права інтелектуальній власності полягає в

нематеріальній природі її об'єктів.

Зміст права інтелектуальної власності складають особисті немайнові

(духовна власність) і пов'язані з ними майнові права її суб'єктів.

Специфіка змісту права інтелектуальної власності складається в двоєдиній

структурі й у тому, що тут майнові права не просто пов'язані з не

майновими, смердоти виходять від немайнових прав і грунтуються на

духовній власності творців.

У відповідності зі ст.41 Закону України «Про власність» об'єктами права

інтелектуальної власності є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття,

винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські

пропозиції, знаки для товарів і послуг, результати науково-дослідних робіт

і інші результати інтелектуальної праці.

У залежності від особливостей об'єктів права інтелектуальної власності

можна виділити чотири її різновиди:

1) авторське право і суміжні права;

2) право на відкриття;

3) промислова власність (право на винахід, корисну модель, промисловий

зразок, що називають також патентним правом);

1) інші результати творчої діяльності, використовувані у виробництві

(право на товарний знак, знак обслуговування, на раціоналізаторську

пропозицію, фірмове найменування, охорону селекційних досягнень,

топологій інтегральних схем, інтересів володаря «ноу-хау»).

Об'єкти права інтелектуальної власності варто відрізняти від

матеріального носія, у якому виражений твір або інший результат

інтелектуальної праці. Якщо право на об'єкти інтелектуальної власності

належить тільки авторам і їхнім законним спадкоємцям, те право власності на

матеріальні носії, у яких виражений твір, може належати необмеженому колові

осіб, але вже не на праві інтелектуальної власності, а в порядку звичайного

майнового права.

3. Авторське право і суміжні права

Цивільно-правовий інститут авторського права і суміжних прав регулює

немайнові відносини і пов'язані з ними майнові відносини в сфері створення

і використання творів літератури, науки і мистецтва.

Нормативно-правове регулювання зазначеного інституту поряд із

законодавством про власність здійснюється безпосередньо Законом України

«Про авторське право і суміжні права», у ст.1 який указується, що дійсний

Закон охороняє особисті (немайнові) і майнові права авторів і їхніх

правонаступників, пов'язані зі створенням і використанням творів науки,

літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників

фонограм, організацій віщання (суміжні права). Іншими словами, у законі

прямо закріплений подвійний зміст авторського права і суміжних прав як

різновиду права інтелектуальної власності і пріоритет у змісті особистих

(немайнових) прав.

3.1 Об'єкти авторського права

Це твори літератури, мистецтва і науки, що задовольняють таким

вимогам:

По-перше, твір винний бути творчим.

Творчість - це інтелектуальна робота, спрямована на створення чогось

нового. Творчий характер твору означає, що воно є новим у порівнянні з

раніше відомими. Новизна може висловитися як в новому змісті, так і в

новій формі. Для об'єктів авторського права істотне значення має як

новизна змісту, так і новизна форми. Нова форма відображення відомого

змісту характеризує твір як щось творче і спричиняє визнання його об'єктом

авторського права. Історія літератури і мистецтва знає чимало цьому

прикладів: Шекспир брав теми для ряду своїх транедій із творів античних

грецьких авторів, Стендаль широко використовував для своїх новел італійські

середньовічні хроніки, біблійні сюжети знайшли відображення на полотнах

багатьох великих живописців і т.д.

Іншою ознакою об'єкта авторського права є об'єктивна виразність -

об'єкт повинний існувати в якийсь формі, доступної для сприйняття іншими

людьми. Якщо ідеї, думки, образи автора не одержали вираження поза його

свідомістю - немає об'єкта авторського права. З історії вітчизняної

музики відомо, що композитор М. И. Глінка, що написав дві геніальні опери

Страницы: 1, 2