Принципи кримінального права

враховується особистості і суспільні інтереси. Ці підходи не завжди

розрізняються у літературі. Так, Фефелов П.А. вважає, що принцип

індивідуалізації покарання полягає “у врахуванні характеру і ступеня

суспільної небезпеки, скоєного злочину, особистості винного, обтяжуючих та

пом’якшуючих обставин, які дозволяють при реалізації принципу

невідворотності покарання призначити особі, що скоїла злочин, справедливе

покарання.” Безперечно, що вимоги до суду є правомірними, але вони виходять

далеко за межи принципу індивідуалізації відповідності. Індивідуалізація

при притягненні до кримінальної відповідальності особи, винної у вчиненні

злочину, передбачають врахування її індивідуальних особливостей – фізичного

стану, характеру, виховання, професії, способу життя, середовища, у якому

вона перебуває, тощо. Оцінка ж злочинного діяння з позиції суспільних

інтересів, що охороняються законом, відбувається на основі принципу

відповідності (співрозмірності) покарання тяжкості вчиненого злочину. Без

сумніву, цей принцип витікає з багатьох суспільних інститутів, моральності

та громадських почуттів. Для того, щоб співрозмірити покарання і тяжкість

вчиненого злочину, необхідно відповідні мірки відрахунків, міри, масштаби.

Коржанський М.І. досить сумно наголошує на такому, що в чинному

законодавстві України санкції багатьох норм визначені дуже свавільно, як і

межі окремих видів покарань. В більшості випадків зовсім не зрозуміло, що

лежить в основі санкції, чому вона визначена саме в таких межах[25].

Вказаний принцип не дотримується у цілій низькі статей чинного КК

України. Так, санкції ч. 4 ст. 81 та ч. 3 ст. 117 КК України є однаковими –

від 5 до 15 років позбавлення волі, хоча у першому випадку мова йде про

викрадення державного чи колективного майна, а другому – про серйозні

фізичні та анатомічні наслідки для зґвалтованої жінки, а тим паче для

неповнолітньої.

Отже, принцип справедливості будучи властивим праву взагалі, отримує

своє втілення у кримінальному праві, зокрема, суттєвий вплив принцип

справедливості справляє на визначення кола злочинних діянь, класифікацію

злочинів, встановлення справедливих санкцій та їх меж. Однак, безперечно,

найголовнішу роль у кримінальному праві даний принцип відіграє при

притягненні особи, винної у скоєнні злочину до кримінальної

відповідальності і призначення їй покарання з урахуванням тяжкості

скоєного, особистості винного та всіх інших індивідуальних особливостей

даного конкретного випадку. Реальне втілення принципу справедливості дає

змогу подолати певний формалізм, закладений у розглянутому вище принципі

рівності громадян перед законом, тобто до досягти більш повної фактичної

рівності громадян у сфері кримінального судочинства.

Специфікою реалізації принципу справедливості у кримінальному праві

дає підстави говорити про такі кримінально-правові принципи як

індивідуалізація покарання і відповідність покарання тяжкості вчиненого

злочину. Перший передбачає врахування особистих рис винної особи, що скоїла

злочин при призначенні покарання; другий – на переший план виводить сам

характер діяння, а точніше – його тяжкість, рівень – “шкоду”, суспільні та

особисті інтереси громадян, держави, юридичних осіб тощо.

Врешті-решт слід відмітити, що закріплення справедливості в якості

кримінально-правовому принципу поряд з іншими буде сприяти подальшому

вдосконаленню кримінального законодавства і підвищенню ефективності його

дії.

РОЗДІЛ 4. ПРИНЦИП РІВНОСТІ ГРОМАДЯН ПЕРЕД ЗАКОНОМ

4.1. Місце конституційного принципу рівності громадян перед законом у

системі кримінально-правових принципів

Правове закріплення рівності громадян у всіх сферах суспільного життя

має важливе значення і утворює фундамент правового статусу громадян у

правовій державі.

На загальноправововому рівні цей статус закріплений у ст. 24

конституції України: “громадяни мають рівні конституційні права і свободи

та є рівними перед законом.” У сфері кримінального права даний принцип

можна сформувати наступним чином: особи, що скоїли злочин, рівні перед

законом і підлягають відповідальності незалежно від раси, кольору шкіри,

політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального

походження, майнового стану, місця проживання та іншими ознаками.

Деякі автори наголошують на тому, що даний принцип властивий

кримінально-процесуальному законодавстві і тому, не може розглядатися як

основний кримінально-правовий принцип. Такий є не зовсім вірним, оскільки

принцип рівності громадян перед законом у кримінальному процесі полягає,

перш за все, у рівності прав громадян – учасників процесу, які володіють

ними для відстоювання перед судом своїх тверджень і вимог. Кримінально-

правовий принцип рівності фіксує увагу на рівному обов’язку всіх громадян

понести відповідальність за порушення кримінально-правової заборони. Тому

на підставі цього твердження можна з впевненістю говорити про важливе

значення принципу рівності громадян перед законом у кримінальному праві.

У літературі можна зустріти твердження про те, що рівність громадян

перед законом у кримінальному праві є одним з проявів його

справедливості[26]. Таке трактування принципу рівності у зв’язку з

принципом справедливості у кримінальному праві видається помилковою.

Розмежування цих двох принципів можна провести на основі розподілу рівності

на формальну (юридичну) і фактичну (соціальну). Кримінально-правовий

принцип рівності закріплює саме юридичну рівність громадян, тобто їх

рівноправність. Зміст цього юридичного аспекту у даному випадку полягає у

тому, щоб забезпечити рівний для всіх громадян обов’язок понести

відповідальність за скоєний злочин, вид і розмір якої визначається

кримінальним законом. “кримінально-правовий принцип рівності відображає ту

характерну рису права, яка відрізняє його як “рівну міру”, “єдиний

масштаб”[27].

Що стосується фактичної рівності, то її досягнення в сфері

кримінального права сприяють інші принципи, в числі яких і згаданий принцип

справедливості, застосування якого при виборі заходів кримінально-правового

впливу дозволяє врахувати індивідуальні особливості конкретного випадку і

особи, яка скоїла конкретний злочин, і обрати таких захід впливу, який по

своєму ступеню суворості буде у найбільш повній мірі відповідати ступеню

винності особи перед державою. У зв’язку з вищеназваними аргументами Келіна

С.І. та Кудрявцев В.К. зробили висновок про те, що в широкому розумінні

рівність громадян у сфері кримінального права забезпечується практичним

здійсненням в законодавчій і правозастосовчій діяльності двох кримінально-

правових принципів-принципу рівності громадян перед законом і принципу

справедливості відповідальності[28].

В національному кримінальному праві рівність громадян перед законом

забезпечується перш за все визнанням наявності в діянні особи складу

злочину, передбаченого законом, єдиною підставою притягнення її до

кримінальної відповідальності. Сукупність ознак, які точно визначені в

законі і характеризують діяння як злочин, є тим зрозумілим і очевидним

“єдиним масштабом”, який забезпечує реалізацію рівного для всіх обов’язку

понести відповідальність за скоєний злочин.

Визнання складу злочину юридичною гарантією принципу рівності громадян

перед кримінальним законом породжує ряд вимог, яким повинні відповідати як

законодавча, так і правозастовча діяльність. Закон, що описує ознаки

злочину повинен: по-перше, давати такі ознаки достатньо повно, по-друге,

опис має бути максимально зрозумілим, по-третє, при описуванні ознак

злочину вказувати тільки об’єктивні і суб’єктивні ознаки злочину і

торкатися обставин, що визначають індивідуальні характеристики осіб, що

скоїли таке діяння. Такі вимоги важливі для відмежування злочинної

поведінки від незлочинної – аморальної чи такої, що тягне за собою іншу,

менш сувору юридичну відповідальність.

Щодо останньої зазначеної вимоги в теорії кримінального права вже

тривалий час ведуться дискусії. Так, Ткаченко В.І. присвятив цій проблемі

статтю “Равенство уголовной ответственности”, де цілком слушно вказує на

те, що “рівність громадян передбачає в числі іншого і рівність меж

відповідальності за юридично тотожні дії незалежно від властивостей

особистості винного”[29]. Разом з тим аналіз ряду статей Особливої частини

КК України дає підстави говорити, що дане питання у національному

кримінальному праві далеко небездоганно.

Так, в 17 статтях КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу

злочину названо скоєння злочину особливо небезпечним рецидивістом. При

цьому доволі цікаво виглядає прирівняння згвалтування, вчиненого особливого

небезпечним рецидивістом і зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі

наслідки. Або, наприклад, застосування однакової кримінально-правової

санкції щодо особливо небезпечних рецидивістів, що скоїли розкрадання

державного або колективного майна і щодо осіб, які скоїли аналогічні діяння

у великих розмірах (ст.ст. 81-83). При цьому, зокрема, порівняно ч. 1 ст.

117 КК України ч. 4 цієї ж статті передбачає посилення санкції по мінімуму

у 2,7 разів, по максимуму – 1,9 раз, для особливо небезпечних рецидивістів

у ст. 81 збільшується у 5 разів..

Тоді стає незрозумілим така різниця покарань (від 1,9 до 5 разів) для

однієї категорії осіб.

Ці дані свідчать про те, що законодавець встановлює за ряд злочинів

підвищену відповідальність для особливо небезпечних рецидивістів у

порівнянні з іншими особами, тобто передбачає різні відповідальності за

аналогічні дії в залежності від того, хто скоїв злочин.

Поняття злочину, дане ст. 7 КК України, включає 4 ознаки:

. суспільну небезпечність,

. протиправність,

. вину та

. караність[30].

Особистість винного у скоєнні злочину в його поняття не включена. В

ст. 3 КК України, яка присвячена підставам кримінальної відповідальності,

також нічого не сказано про особистість винного і її вплив на

відповідальність.

Вище сказане дає підстави погодитися з Ткаченко Д.І. про те, що

“оскільки злочин – це суспільно небезпечне діяння, передбачене законом,

величина його суспільної небезпеки залежить від ряду об’єктивних обставин,

але не від особистості суб’єкту злочину. Властивості особистості останнього

не підвищують і не понижують її.”[31]

Попередня судимість, а тим більше визнання особи особливо небезпечним

рецидивістом, безперечно, свідчить про наявність у суб’єкту стійких

антисуспільних установок, які не були усунуті під час відбуття покарання.

Скоєння ним нового злочину є доказом його підвищеної небезпеки для

суспільства. Однак, це не змінює суспільної небезпеки самого злочину,

оскільки розмір шкоди, завданої злочином, залишається незмінною (шкода для

потерпілого від крадіжки залишається не змінного від того, хто вчинив цей

злочин: особливо небезпечний рецидивіст чи ні).

Наявність таких кваліфікованих складів свідчить про те, що

законодавець у ряді випадків установлює різні межі кримінальної

відповідальності за юридично однакові злочини в залежності від такої

особливості винного як наявність судимостей. Це порушує принцип рівності і

суперечить ст. 24 Конституції України.

В якості ознаки складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 168 КК України,

закріплено отримання хабара посадовою особою, що займає відповідальне

положення. Тут також властивість, що відноситься до особистості винного,

безпідставно введена в число ознак складу даного злочину, оскільки шкода

державному чи громадському апарату при отриманні хабара далеко не завжди

залежить від того, хто є суб’єктом злочину та обсягу його владних

повноважень. Маємо, по суті, встановлення різної відповідальності в

залежності від такої характеристики як займана посада. Тому можна піддати

сумніву твердження Келіної С.Г. та Кудрявцева В.Н. про те, що підвищена

відповідальність посадової особи зумовлена розширеним колом її прав і

відповідно обов’язків[32].

В ряді статей КК України в якості кваліфікуючої ознаки складу злочину

визначено вчинення злочину повторно. При цьому злочин вважається вчиненим

повторно у всіх випадках, якщо особа раніше скоїла тотожний (суміжний)

злочин незалежно від того, була вона раніше засуджена за це[33]. Однак

визнання повторності і у випадках попереднього засудження і при відсутності

останнього є помилкою, оскільки поєднана з повторністю злочину як ознаки,

що відноситься до особистості винної особи, а повторність, не поєднана з

засудженням – до об’єкту злочину. Тому як результат належності названих

ознак до різних елементів складу злочину її позначення одним терміном

неможливе.

Повторне скоєння однорідних злочинів, будучи кваліфікуючою ознакою

складу злочину, тягне збільшення покарання у порівнянні з основним складом:

по мінімуму від 2,5 до 5 разів, по максимуму – 2,5-4 рази.

Повторність скоєння злочину не поєднана із засудженням у всіх випадках

збільшує ступінь його суспільної небезпеки: кожне діяння завдає шкоду

благу, що охороняється кримінальним законом, а оскільки за жодне з них

винний не був засуджений, то шкода приймає сукупний характер. Його розмір

збільшується в залежності від кількості злочинів. Це наглядно

підтверджується на прикладі розкрадання майна. Сказане приводить до

висновку про те, що підвищення відповідальності за скоєння повторно

юридично тотожних злочинів об’єктивно обґрунтоване. Однак в КК України

покарання за повторні злочини підвищується свавільно, оскільки не можна

знайти пояснення факту, що при повторенні одного злочину покарання

збільшується по мінімуму у 2,5 рази, а при повторенні іншого – наприклад, у

4 рази. Такий стан є несправедливим і є проявом нерівності в кримінальній

відповідальності.

У зв’язку з цим цікавою видається пропозиція Ткаченка В.І., за якою є

доцільно вивести з КК України таку кваліфікуючу ознаку як повторність, а в

Загальній частині сформулювати норму про те, що повторення злочину тягне

збільшення покарання на певну кількість процентів[34].

4.2.Перспективи розвитку принципу невідвороності відповідальності

Принцип рівності громадян перед законом та законності у кримінальному

праві конкретизується принципом невідворотності відповідальності за

вчинений злочин. Ідея невідворотності відповідальності за порушення закону

як ефективного засобу попередження правопорушень не виникає жодного

сумніву. На думка деяких авторів, принцип невідворотності відповідальності

загальний для всіх галузей права[35]. Разом з тим, текстуальний вираз

вказаного принципу у нормативному матеріалі можна зустріти лише у ст.4 КПК

України: “Суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї

компетенції порушитит кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак

злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події

злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання”.

У зв’язку з цим Коржанський М.І. відносить принцип невідворотності

відповідальності до кримінально-процесуальних[36]. Виникає питання: чи

правомірно відносити даний принцип до кримінально-правових? Відповідь на це

запитання Келіна С.Г. і Кудрявцев В.Н. вбачають у аналізі відмінностей, що

існують між кримінально-правовими та кримінально-процесуальними

відносинами. Якщо кримінально-правові відносини виникають між державою і

особою, що скоїла злочин, то кримінально-процесуальні відносини – це

правовідносини слідчих, прокурорських та судових органів і посадових осіб

між собою та громадянами і організаціями, на яких поширюється їх діяльність

з приводу вирішення кримінальних справ[37]. Зі змісту норми ст. 3 КПК

України та вище наведеного визначення видно, що у кримінальному процесі

акцент робиться не на обов’язку громадян перед державою понести

невідворотну відповідальність за вчинений злочин, а на обов’язок

уповноважених державних органів і посадових осіб притягнути таку особу до

кримінальної відповідальності вказане дозволяє зробити висновок про те, що

є всі підстави вважати принцип невідворотності відповідальності не

кримінально-процесуальної, а кримінально-правової.

Науково-практичну розробку вказаного принципу пов’язують з висловом

Чезаріа Беккаріа: “один із найбільш дієвих засобів, що стримують злочини,

полягає не в жорстокості покарань, а у їх невідворотності.”[38] Даний

вислів підтримувався радянськими науковцями кримінального права. Це було

викликано тим, що В.І.Ленін звернув увагу на цю думку, вказавши, що :

“важливо не те, щоб за злочин було призначено тяжке покарання, а те, щоб

жоден випадок злочину не був нерозкритим.”[39] До того ж радянське

кримінальне право завжди відрізнялося крайньою жорстокістю, особливо на

ранніх етапах його існування, коли воно було важливим засобом боротьбу з

контреволюцію. Крім того, у нашому праві не існувало процесуальних перепон

для прояву концепції невідворотності відповідальності.

Важко сказати, яка з названих причин зіграла вирішальну роль, але у

вітчизняному кримінальному праві був проголошений принцип невідворотності

покарання. Спочатку мова йшла про саме покарання, а не відповідальність.

Перший удар по даній концепції був нанесений у 50—60 роки введенням

інституту звільнення від кримінальної відповідальності з передачею справи в

товариський суд чи передачею винного на поруки. Став можливим злочин без

покарання, замість якого можуть бути застосовані заходи громадського

впливу. В таких умовах потрібно було або зовсім відмовитися від принципу

невідворотності покарання, або суттєво його модифікувати. Вітчизняна

доктрина пішла іншим шляхом. Так з’явився принцип невідворотності

кримінальної відповідальності.

Визначити його спробували укладачі теоретичної моделі загальної

частини кримінального кодексу: кожна особа, в діянні якої встановлений

склад злочину, підлягає покаранню чи іншим заходам впливу, передбаченим

кримінальним законом[40]. З формулювання цього принципу виходить, що

відповідальність за скоєний злочин може бути реалізована двома шляхами.

Звичайний юридичний наслідок скоєння злочину – визнання особи винною та

винесення її судом обвинувального вироку з призначенням відповідного

покарання. Однак, не завжди кримінальна відповідальність зводиться до

покарання. Чинним кримінальним законодавством передбачені різні заходи

адміністративного і громадського впливу, що застосовуються у зв’язку зі

звільненням особи від кримінальної відповідальності або покарання. У

зв’язку з цим в науці отримала розвиток ідея про те, що “юридичним

наслідком злочину може бути не тільки кримінальна, але й так звана

“громадська відповідальність”[41]. Хоча концепція громадської

відповідальності не можна визнати беззаперечною, той факт, що ніхто не

писав про “невідворотність кримінальної відповідальності”, використовуючи

більш широке поняття “невідворотності відповідальності”, є достатньо

показовим. Тільки такий підхід, коли поряд з кримінальною відповідальністю

виділяють інші види відповідальності за скоєний злочин, дозволяє логічно

пов’язати інститут звільнення від кримінальної відповідальності з принципом

невідворотності відповідальності. За висловом Головка А.В. “особа

звільняється від кримінальної відповідальності, але притягується до іншого

виду відповідальності, яка все ж таки невідворотна”[42]. Мабуть, саме це

мали на увазі Келіна С.Г. та Кудрявцев В.Н., коли відмічали, що

“застосування “інших заходів, передбачених кримінальним законодавством”, не

суперечить принципу невідворотноісті відповідальності лише у тому випадку,

якщо такі заходи пов’язані з обов’язковим накладенням на особу, що скоїла

злочин тієї чи іншої форми відповідальності”[43].

Автори, що займалися проблемою принципу невідворотності

відповідальності справедливо дійшли до висновку, що його подальша доля

тісно пов’язана з інститутом звільнення від кримінальної відповідальності.

Ті, хто наполягають на доцільності прямого закріплення даного принципу в

тексті КК, прагнуть довести, що інститут звільнення від кримінальної

відповідальності не тільки не суперечить, а в повній мірі і відповідає

концепції невідворотності відповідальності[44].

В той час, як зазначають автори вище згаданої теоретичної моделі КК,

закріплення принципу невідворотності відповідальності в обов’язковому

порядку включає перегляду системи звільнення від кримінальної

відповідальності, що має місце в чинному кримінальному законодавстві, з

метою виділити тільки ті види звільнення, які пов’язані з тією чи іншою

формою примусового впливу на особу, що скоїла злочин[45]. У зв’язку з цим

прихильники принципу невідворотності відповідальності логічно критикували

інституту звільнення від кримінальної відповідальності в наслідок зміни

обстановки (ч. 1 ст. 50 КК України), як такий, що суперечить даному

принципу[46].

Разом з тим з прийняттям Конституції України виникає чимало питань

щодо конституційності норм інституту звільнення від кримінальної

відповідальності. Так, виходячи з конституційних положень про те, що

правосуддя в Україні здійснюється виключно судами і “делегування функцій

судів чи привласнення цих функцій іншими органами не допускається (ст.

124), втратили силу положення п.2 ч.1 та ч.3 ст.51 КК про звільненні від

кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд

товариського суду”. Але не вирішеною залишається проблема відповідності

Страницы: 1, 2, 3, 4