Поняття та форми державного устрою

думають багато хто, - приєднання Естонії, Латвії і Литви до СРСР у 1940

році.

1.2 Форма державного правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної

влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими органами держави, з

політичними партіями, класами і соціальними групами.

Форма правління - організація верховної державної влади і порядок її

утворення. Характер форми правління в кінцевому рахунку залежить від типу

суспільства. У суспільствах, не зв'язаних економічними узами обміну і

змушених поєднуватися за допомогою централізованої державної влади,

природною формою правління представляється монархія. Там, де форма

правління не сполучена з ієрархічною системою феодальної власності на землю

і її верховного власника в особі самого монарха, вона приймає вигляд

деспотії. Для суспільств, заснованих на обмінних відносинах між вільними,

політично рівними суб'єктами - власниками, характерна республіканська форма

правління.[8]

Форма правління обумовлюється також конкретним розміщенням соціально

- політичних сил і результатами боротьби між ними (дія цього фактора

особливо яскраво виявляється в революційні періоди, доказом чого може бути

падіння монархічних режимів у результаті Великої французької революції 1789

р. або Лютневої революції 1917 р. у Росії); історичними особливостями

окремих країн (поза історичним контекстом неможливо пояснити існування в

сучасній Великобританії парламентської монархії); особливостями культури

народу, що акумулює історичний і політичний досвід, звичаї і навички життя

в умовах тієї чи іншої держави (наприклад, труднощі, що зустрічає на своєму

шляху становлення демократичної форми правління в Росії багато в чому

можуть бути пояснені специфікою її загальної і політичної культури);

впливом у країні політичних процесів, у тому числі військових (зміна форм

правління в ряді східноєвропейських країн у результаті Другої світової

війни мали своєю передумовою присутність у цьому регіоні Червоної

армії).[9]

Політичний режим, будучи самообумовлений тими ж соціальними

факторами, впливає на форму правління більш опосередковано, визначає ті її

мінливі риси, що зв'язані з історично конкретними політичними ситуаціями в

державі.

Це пояснює, чому неможливий прямий перенос політичної форми, що

історично виникла в одній країні, в інші країни, хоча цілком можливе

використання світового і приватного досвіду окремих народів з його

наступною адаптацією до конкретно - історичних умов тієї чи іншої держави.

Теорія держави, фіксуючи в її історії реально виникаючі форми

правління, виробила декілька їх класифікацій. Найбільш розповсюджена з них

- це розподіл форм держави по числу правлячих осіб. Якщо влада належить

одному - монархія, якщо багатьом - аристократія, якщо усім - демократія,

або республіка. Існування такої класифікації відзначено ще Геродотом у його

оповіданні про суперечку між Отаном, Мегабізом і Дарієм про те, яку форму

правління варто установити в Персії після убивства Лже-Смердіса. Також і

критика цього розподілу має досить давню історію, виходячи від Платона й

Аристотеля. Перший з них розрізняв форми правління в залежності від

переваги в державі трьох чеснот: мудрості, мужності і помірності, другий -

у залежності від співвідношення правильних або перекручених видів

правління, оголошуючи правильними ті, у яких особистий інтерес правителів,

хто б вони не були, підлеглий загальному інтересу держави, і, навпаки,

перекрученими - ті, у яких переважає особистий інтерес.

Отже, за формами правління всі держави поділяють на дві великі групи:

монархії та республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної

влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п.

При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада

належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні

перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило,

такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні,

теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі

характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш

розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось

дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх

називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим,

що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм

правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на

законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді

монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій

відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними

монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.[10]

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли монарх — глава

держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє

два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В

ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсолютна влада

релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є

одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з

монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган

певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до

1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Історія державності була власне кажучи історією монархій, і в ході її

ця форма правління істотно видозмінювалася. Ось чому першою підставою

класифікації монархій є їхній поділ по тим історичним епохам, у яких вони

існували й існують. В історичному розрізі монархії підрозділяються на

східно-деспотичні, засновані на азіатському способі виробництва; античні

(рабовласницькі), у число яких входять рабовласницькі держави, що виросли

на основі класичної стародавності (наприклад, монархія рабовласницького

Рима); феодальні, до яких відносяться ранньофеодальні, що відрізнялися

великим ступенем децентралізованості, сословно-представницькі, у яких влада

монарха була обмежена тим чи іншим сословно-територіальним представництвом

(у Франції - Генеральними штатами, в Англії - парламентом, в Іспанії -

кортесами і т.п.), і абсолютні (абсолютизм, самодержавство), у яких влада

цілком належить одній особі і складаються такі державні інститути, як

наймана армія, чиновництво, королівська скарбниця із системою податей і

т.д.; буржуазні, у яких влада короля обмежується конституцією і парламентом

і які підрозділяються на дуалістичні, коли монарх зберігає всю повноту

виконавчої влади (зокрема, призначає міністрів, відповідальних перед ним),

і парламентарні, коли монарх як глава виконавчої влади обмежений у правах

і, зокрема, призначувані ним міністри залежать від вотуму довіри парламенту

(наприклад, Великобританія, Швеція).

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих

державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не

мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові

особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються,

переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть

юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну,

адміністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після

буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є домінуючою формою правління в

сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська

республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою

специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка.

Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські

республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент

обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці

президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний

парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент —

глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці

уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента.

Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд

і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад,

Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним становищем

парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і

уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не

обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

Республіка як форма правління відрізняється наступними ознаками:

> виборністю органів державної влади на певний строк і їхній колегіальний

характер;

> наявністю виборного на певний строк глави держави;

> похідним характером державної влади, що користається владними

повноваженнями не по власному праву, а з доручення суверенного народу;

> юридичною відповідальністю глави держави.

По історичних періодах свого існування республіки класифікуються на

античні (держави - поліси - Афіни, Рим і т.д.); середньовічні (феодальні),

до числа яких відносяться торгово-промислові республіки в Італії (Венеція,

Флоренція), Нідерландах, Росії (Новгородська, Псковська); буржуазні, коли

республіканська форма правління досягає свого розквіту, стаючи способом

політичної організації цивільного суспільства.[11]

Республіканська форма правління з'являється там, де мова йде про

політичне об'єднання вільних громадян, що є самостійними суб'єктами

господарського і громадського життя.

Особливості устрою верховної влади тоталітарної держави не

охоплюються ні поняттям монархії, ні поняттям республіки, ці ознаки дають

підставу для виділення третього виду форми правління - форми правління

тоталітарної держави.

Форма правління тоталітарної держави звичайно є перекрученою формою

республіки і відрізняється наступними ознаками:

> наявністю правлячої партії, що складає ядро політичної системи і грає

керівну роль у управлінні всіма державними і суспільними справами країни;

> збігом вождя партії і глави держави в одній особі, що прагнуть до

довічного збереження своїх політичних посад (у деяких країнах з

тоталітарною формою правління навіть намічалася тенденція спадкоємної

передачі влади, наприклад, у КНДР);

> наділенням глави держави диктаторськими повноваженнями;

> формальним характером партійних і державних виборів;

> підвищеною роллю партійної і державної бюрократії, що вирішує всі

конкретні справи суспільного і державного життя;

> відсутністю юридичної відповідальності глави держави і партії.

Тоталітаризм припускає функціонування відповідного політичного

режиму.

Узагальнення історичного досвіду функціонування тоталітарних держав

свідчить, що вони виявляються досить ефективними тоді, коли країна

розвивається екстенсивно. У цьому випадку тоталітарно-улаштована влада в

стані забезпечувати постійне залучення все нових і нових людських,

сировинних і інших ресурсів для вирішення економічних і політичних проблем

переважно позаекономічними, тобто політичними засобами. Тоталітарно-

улаштоване правління успішно досягає поставлених перед ним цілей, якщо діє

за принципом «результат за будь-яку ціну». Коли ж суспільство змушене

розвиватися інтенсивно, цей тип правління виявляється малоефективним, більш

того, він перетворюється в перешкоду на шляху прогресу країни. Органічно

властива йому централізація управління, при якій команди приймаються лише

на самому «верху», виключає кваліфіковані планування і рішення, оскільки

центр у принципі не може мати скільки-небудь повну інформацію про наявні на

місцях можливості конкретних підходів до досягнення конкретних цілей. При

відзначеному органічному пороці керівництва країною з єдиного центру дія

таких істотних факторів, як централізований розподіл матеріальних благ, що

виключає особисту зацікавленість виконавця, острах відповідальності,

скутість ідеологічними догмами і т.д., відступали на другий план.[12]

1.3 Види політичних режимів.

Політичний (державний) режим тісно пов'язаний із формами правління.

Державний режим — це різновид політичного режиму, який має домінуюче місце

в суспільстві. Державний режим — це сукупність чи система методів, за

допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він

характеризується станом демократичних прав і свобод людини та інших

суб'єктів суспільних відносин, відношенням державної влади до правових

основ діяльності її органів.

Сучасна теорія держави розрізняє два основних типи політичних

режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація виходить ще від

Платона, який виділяв, окрім «найкращої держави», тимократію (панування

шляхетних воїнів), олігархію (правління багатих родин), демократію і

тиранію; остання, якщо користатися сучасною термінологією, є тоталітаризм.

Термін “демократія” в перекладі з грецької означає влада народу. В

сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів

приходять до висновку, що демократія — це певна форма правління, заснована

на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію

розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію

прав меншості, прав опозиції. Демократія — це свобода і відповідальність

усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.[13]

Демократичний режим — це такий режим, коли державна влада

здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси

всіх соціальних груп населення через демократичні інститути: вибори,

референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на

такі види: демократично-ліберальний, демократично-консервативний,

демократично-радикальний.

Демократія й олігархія були історією переборені (перша - цілком,

друга - частково), а демократичний і тоталітарний режими перетворилися нині

в пануючі форми. Їхнє сучасне тлумачення відрізняється від платонівського.

Державовідча думка ХХ століття протиставляє демократію як політичну форму,

що забезпечує прогрес, тоталітаризму як утіленню політичної реакції, тоді

як у Платона обидві вони суть форми виродження «найкращої держави». Правда,

тиранія (платонівський еквівалент сучасного тоталітарного режиму), у цій

градації займає останнє місце і тому страждає найбільшою виродженністю.

Загальний хід процесу виродження, по Платону, такий. «Найкраща

держава» - ідеал, що відрізняється стабільністю. Тимократія відрізняється

від неї насамперед елементом нестабільності: ще вчора єдиний патріархальний

клас розщеплюється під впливом власницьких інтересів і конкуренції.

«Скупчення золота в коморах у приватних осіб губить тимократію, - говорив

Платон, - вони насамперед вишукують, на що б його ужити, і для цього

переписують закони, мало рахуючись з ними». Виникає конфлікт між чеснотою і

багатством. «Коли встановлюються порядки, по яких до влади не допускаються

ті, у кого немає визначеного майнового цензу, перемагає олігархія, що

тримається на збройній силі або залякуванні», тобто за допомогою

політичного насильства, як сказали б ми сьогодні. Виникнення олігархії

створює передумови для початку громадянської війни між олігархіями і

найбіднішими шарами. Соціальна міжусобиця, якщо в ній перемагають бідняки,

приводить до демократії, у результаті чого супротивники знищуються або

виганяються, інші зрівнюються в цивільному стані і можливостях займати

державні посади. Установлюється «царство волі» і як наслідок цього -

беззаконня. Реакцією на витлумачену в такий спосіб демократію є тиранія -

незаконна влада одного. Порівняння платонівської концепції політичних

режимів (держав) із сучасним державознавством свідчить, що в ній міститься

в зародку практично всі елементи політичної думки, за допомогою яких і

сьогодні формуються політичні теорії: типологія політичних режимів

(держав), їхня історична послідовність, закономірність їхньої зміни, форми

переходу від одного типу держави до іншого (наприклад, революція,

громадянська війна), і навіть вказівку на джерела історичних змін, серед

яких Платон позначає і те, що пізніше марксисти назвали класовою

боротьбою.[14]

Політичний режим демократичного типу має своєї соціально-економічною

передумовою існування суверенних індивідуальних суб'єктів, що є власниками

економічних умов свого життя і які будують відносини один з одним на основі

обміну і договору.

Політичними передумовами цього режиму є:

* відсутність єдиної, обов'язкової для всіх державної офіційної ідеології,

що однозначно визначає мету суспільно - історичного розвитку, а іноді і

політичні засоби її досягнення;

* наявність вільно формованих позадержавних політичних партій, що

відбивають соціальну диференціацію цивільного суспільства;

* обмеження політичної ролі партій участю у виборах, на яких вони

виступають з розробленою виборчою програмою, що відбиває інтереси партією

соціальної групи цивільного суспільства, яке вони представляють;

* функціонування політичної системи, що припускає боротьбу, конкуренцію

політичних партій, угоду між ними, утворення коаліцій політичних сил, що

прагнуть до парламентської більшості й одержання вирішальної ролі в

державному управлінні; передбачається, що виникаюча в такий спосіб

політична боротьба є відображення соціально - економічної конкуренції

усередині цивільного суспільства;

* існування не визначальної державну політику і тому не несущої за неї

відповідальність меншості, у функцію якої входить опозиційна політична

діяльність, розробка альтернативних програм суспільного розвитку,

позитивна критика державного керівництва, ідеологічна і кадрова

підготовка його зміни;

* наявність політичних воль (гласність, воля слова, преси, вуличних ходів,

демонстрацій, мітингів, протестів і т.д. і т.п.), за допомогою яких

суверенні об'єкти цивільного суспільства здійснюють свою самодіяльність у

сфері політичного життя.

Реалізація цих передумов робить політичний режим демократичним.

Головне в політичному режимі - порядок і умови формування державної

влади. Умови демократії забезпечують у цьому процесі вирішальну роль

народу. Демократичний режим уможливлює послідовно визначальний зв'язок

населення з партіями, партій через вибори які проводяться періодично з

представницькою владою, представницької влади з владою виконавчою. Такий

порядок вважається головним достоїнством демократичного політичного режиму,

тому що забезпечує систематичну зміну правителів мирним, ненасильницьким

шляхом.[15]

Політичний режим тоталітарного типу такою перевагою не володіє. Для

нього характерно насильницьке нав'язування населенню суспільних порядків,

чиї моделі розроблені на основі єдиної ідеології. Панування цих порядків

досягається за допомогою монопольного тоталітарного контролю над політикою,

економікою, культурою і побутом. Ідеологічна й організаційна єдність

забезпечується політичним пануванням Партії, очолюваної Вождем. Вона

підкоряє собі державу. У її руках знаходяться засоби масової інформації,

друку. У методах управління переважає політичне і фізичне насильство,

поліцейський і жандармський терор.

Подібні властивості, здавалося б, виключають можливість

ненасильницької зміни тоталітарної влади. Однак, як показав досвід

Чехословаччини, Угорщини, багато в чому Польщі і, можливо, СРСР,

тоталітарний політичний режим здатний до самозміни з поступовим і відносно

мирним переходом до посттоталітарного, а потім, очевидно, і до

демократичного. У всякому разі такого роду перехід успішно здійснений в

Іспанії, Греції, Чилі, які відмовилися від фашистських режимів і вибрали

демократичний шлях розвитку.

Політичний режим авторитарного типу - третій його вид, зафіксований

сучасною теорією держави. Він є проміжним між тоталітарним і демократичним

режимами, перехідним від одного до іншого. При цьому перехід може

здійснюватися як убік демократії, так і убік тоталітаризму.

Перехідний, проміжний характер авторитарного режиму визначає

«розмитість», нечіткість багатьох його властивостей. У ньому можна

спостерігати риси і тоталітаризму, і демократії. Головна його особливість

полягає в тому, що державна влада не має тоталітарного характеру і не

досягає повного контролю над усіма сферами економічного, політичного і

культурного життя. У ньому немає єдиної державної обов'язкової для всіх

ідеології, що замінюється ідеологічними конструкціями типу теорії

національного інтересу, ідеями патріотизму і т.п. Управління здійснюється

не настільки твердими, як при тоталітарному режимі, засобами. Масовий терор

відсутній.

Авторитарний режим — це такий режим, коли порушуються або обмежуються

основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада

зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли

забороняється легальна діяльність політичних партій і громадських

об'єднань, які знаходяться в опозиції.

Авторитарний режим має такі різновиди: тоталітарний, фашистський,

військово-диктаторський, расистський, автократичний, вождізм.

Наприклад, в колишньому СРСР в 30—50-ті роки був яскраво виражений

тоталітарний режим з ознаками вождізму.

Авторитарні політичні режими з'являються на авансцені історії тоді,

коли влади мають намір приступити до корінних реформ суспільного ладу і

здійснити «революцію зверху» (наприклад, перехід в Іспанії від фашистського

ладу до демократичного в останній період правління каудильйо Франко, почата

в СРСР у 1985 р. перебудова відбувалися в умовах авторитарних режимів).

Варто мати на увазі, що класифікація політичних режимів у теорії

держави розглядає саме їхні типи, яких у чистому вигляді в реальній історії

не існує.

Політичний режим як елемент форми держави обумовлює й інші

характеристики державного устрою, у першу чергу впливаючи на форму

правління.

Порівняльна характеристика форми держави й історичного типу держави.

Тип держави - це сукупність істотних ознак, властивих державам єдиної

суспільно-економічної формації.

В основі поділу держав на типи лежать економічні відносини: 1)

відносини з виробництва матеріальних благ; 2) способи розподілу

матеріальних благ; 3) способи споживання матеріальних благ.

Існують 2 класи:

Експлуатуючі й експлуатовані (базуючись приватній власності)

Держава являє собою знаряддя за допомогою якого пануючий клас зміцнює

своє панування. Тому кожній формі експлуатації відповідає визначений тип

держави і права: рабовласницький, феодальний, буржуазний.

Рабовласницька держава. Держава - монархія, республіка

(аристократична, демократична).

Феодальне - монархії, міські республіки

Буржуазного типу - демократичні республіки, конституційні монархії.

Типологія держав тісно зв'язана з поняттям форми держави. Особливості

кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його

організаційного пристрою, методів здійснення державної влади.

Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. З однієї

сторони в межах держави того самого типу можуть зустрічатися різні форми

організації і діяльності державної влади, а з інший держави різного типу

можуть мати однакову форму. Своєрідність конкретної форми держави будь-

якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості

суспільства і державного життя, задачами і цілями, що ставить перед собою

держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від

його змісту і визначається їм.[16]

Серйозний вплив на форму держави робить культурний рівень народу,

його історичні традиції, характер релігійних світопоглядів, національні

особливості, природні умови проживання й інші фактори. Специфіку форми

держави визначає також характер взаємин держави і його органів з

недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами,

церквою й іншими організаціями).

Форма держави - складне суспільне явище, що містить у собі три

взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму

державного режиму.

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади,

порядок їх утворення і розподіл компетенції між ними. По ознаках форми

державного правління підрозділяються на: - монархічні ( одноособові,

спадкоємні); - республіканські ( колегіальні, виборні)

Форма державного устрою - це національна й адміністративно-

територіальна будівля держави, що розкриває характер, взаємин між його

складовими частинами, між центральними і місцевими органами державного

керування, влади. За формою державного устрою всі держави можна

підрозділити на три основні групи: унітарні; федеративні; конфедеративні.

Форми державного режиму - являють собою сукупність способів і методів

здійснення влади державою. Державний режим - найважливіша складова частина

політичного режиму, що існує в суспільстві. Державні режими можуть бути

демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські).

тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм

форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав

характерні і деспотія і демократія; для феодалізму - і не обмежена влада

феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - і тоталітаризм, і

правова демократія.

2. Форма держави Україна.

Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення

державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три

взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного

устрою і форму державного (політичного) режиму.

За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською

республікою. Ознаками цього є наступне:

— Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її

відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається

парламентом);

— він має досить вагомі власні прерогативи. які дозволяють йому діяти

незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету,

територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і

свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати і звільняти

деяких посадових осіб);

— В Україні поряд з Президентом діє Прем'єр-міністр, уряд,

відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній

Раді (в президентській республіці немає посади прем'єр-міністра і уряд

відповідний перед президентом).

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма

державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона

відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і

культурним реаліям,

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною

державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету

прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії

визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає

перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і

через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах,

що є конституційною гарантією демократичного режиму.

ВИСНОВКИ

Проаналізуємо деякі можливі варіанти форм пост тоталітарної держави

їх особливості і перспективи.

Парламентська республіка, швидше за все, виявиться недієздатною. У

парламенті, сформованому не на партійній, а на індивідуальній основі,

навряд чи складеться стійка більшість і опозиція. Фракційна структура

знаходиться в зародковому стані: політичні течії не устоялися, фракції

нечисленні, кількість їх велика, а персональний склад рухливий,

внутріфракційна дисципліна відсутня, міжфракційні відносини нестабільні. У

таких умовах неминучі постійні урядові кризи (якщо уряд взагалі удасться

сформувати), часті зміни кабінету, а отже, і курсу. Суспільство може зовсім

втратити керованість, а там недалеко і до реставрації тоталітаризму.

У президентській республіці уряд більш незалежний від парламенту, що

роздирається протиріччями, а тому здатний до радикального реформування.

Президентська республіка також відповідає традиціям посттоталітарних

суспільств, але в цьому і криється її основна небезпека. У президента й

уряду велика спокуса не витрачати час на пошуки компромісів з парламентом,

а, перетворивши його в чисто декоративний орган, швидко проводити реформи.

Але від посилення авторитарності рукою подати до нової диктатури. І все-

таки при відсутності в суспільстві ясно виражених соціально-політичних

інтересів і нормальної партійної системи президентська республіка здається

більш кращою, якщо не єдино можливою, формою посттоталітарної держави.

Необхідно лише, щоб виконавчим структурам не удалося цілком «підім'яти»

інші гілки влади.

Серйозні потрясіння переживає пост тоталітарний національно-державний

устрій. У багатонаціональних унітарних державах неминуче в перехідний

період ослаблення центральної влади і міжрегіональних економічних зв'язків

викликає самоізоляцію адміністративних одиниць: ігнорування місцевими

керівниками законів і розпоряджень уряду, перехід у режим натурального

господарства. Але в міру виникнення ринкових сполучних механізмів і

посилення нових державних структур ці тенденції слабшають і державна

єдність поступово відновлюється.

У багатонаціональних федераціях центробіжні процеси ускладнюються

прагненнями націй до справжнього внутрішнього, а часто і зовнішнього,

самовизначення. Виявляються придушуванні раніше силоміць різні (у тому

числі територіальні) спори і протиріччя. Допомогти зберегти єдину державу

здатна, як це ні парадоксально, плутанина в національно-державному устрої -

використання різних політико-правових режимів для суб'єктів, що претендують

на різний рівень самостійності: автономія, федеративні або навіть

конфедеративні відносини. Тоді між усіма регіонами, що "самовизначаються",

залишаються певні зв'язки, а головне - знижується небезпека військового

вирішення конфліктів.

А в загальному основна ціль посттоталітарного національно -

державного устрою колишніх федерацій - не зберегти державну єдність (це

часто нереально), а уникнути крові при розпаді. Виникаючим новим

національним державам треба приділяти особливу увагу забезпеченню прав

національних меншостей і неухильно додержуватися принципів непорушності

границь, нехай навіть проведених колишнім режимом украй невдало, випадково,

а то і просто абсурдно (принаймні, доти, поки нові покоління не стануть

сприймати територіальні проблеми менш болісно).

Політичний режим посттоталітаризму можна назвати демократією, що

відбувається. Більшість західних демократичних конструкцій, відточуваних

століттями, не можуть бути реалізовані відразу й у «чистому» вигляді. Їх

приходиться адаптувати до посттоталітарних реалій. Процес адаптації -

справа надзвичайно делікатна. Важливо, щоб необхідні модифікації не

вихолостили демократичного змісту.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексеев С.С. Государство и право. М.: Юридическая литература,

1996.

2. Аристотель. Политика - М. БЕК 1991

3. Гавpилов H.И. Меpа госудаpственности демокpатического

госудаpства.- К.: Hаук. думка, 1997.

4. Государство и право в развивающихся странах. Источники права.

Сб.ст - М. 1985

5. Димитров Ю. Адміністративна юстиція - атрибут демократичної

правової держави - Право України, 1996 р., №4

6. Еллинек Г. Общее учение о государстве - С.Пб. 1908

7. Коваленко А.И. Теория государства и права. М., 1994.

8. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. /отв.

ред. Б.А. Страшун, т. 1-2 [Андреева Г.Н., Андреева И.А., Будагова

А.Ш. и др.]; М.:БЕК, 1996

9. Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів

юpид. вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

10. Основи держави і права: Hавч. посібник у запитаннях і

відповідях для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів

України; С.Д.Гусаpєв, А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.: Юpінфоpм,

1995.

11. Основы государства и права./Под редакцией проф. Кошарова В.В./-

Х., 1994 .

12. Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч. посібник для

студентів гуманіт. фак. вищ. навч.закладів]/ [Ред.

Hедашківський В.П.].- К.: ТАHДEМ, 1996.

13. Стpахов М.М. Істоpія деpжави і пpава стаpодавнього світу: Hавч.

посібник/ Укp. деpж. юpид. акад.- Х., 1994.

14. Старилов Ю.Н. Институты государственной службы: содержание и

структура. - Государство и право, 1996 г., №5

15. Теорія держави і права (под ред. В.В.Копейчикова). Київ: Юрінком.

- 1997.

16. Теория государства и права./Под редакцией Алексеева С.С./.- М.,

1985 .

17. Хропанюк В.Н. Теория государства и права - М. ЮНИТИ 1993

18. Четвернин В.А. Демократическое конституционное государство:

введение в теорию. - М.,1993

19. Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. -К.: Програма Л, 1995 .

20. Шевченко О.О. Істоpія деpжави і пpава заpубіжних кpаїн:

[Хpестоматія для студентів юpид. вузів та фак.]/ [Відп. pед.

І.Д.Боpис].- К.: Вентуpі, 1995.-

21. Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво: Куpс

лекцій/ Hац. пед. ун-т ім.М. П.Дpагоманова; За заг.pед.

Копєйчикова В.В.- К.: Юpінком Інтеp, 1997.

-----------------------

[1] Коваленко А.И. Теория государства и права. М., 1994.

[2] Основи держави і права: Hавч. посібник у запитаннях і відповідях

для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв,

А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.: Юpінфоpм, 1995.

[3] Коваленко А.И. Теория государства и права. М., 1994.

[4] Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид.

вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

[5] Основи держави і права: Hавч. посібник у запитаннях і відповідях

для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв,

А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.: Юpінфоpм, 1995.

[6] Коваленко А.И. Теория государства и права. М., 1994.

[7] Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид.

вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

[8] Рябов С.Г. Політологічна теоpія деpжави: [Hавч. посібник для студентів

гуманіт. фак. вищ. навч.закладів]/ [Ред. Hедашківський В.П.].- К.:

ТАHДEМ, 1996.

[9] Основи держави і права: Hавч. посібник у запитаннях і відповідях

для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв,

А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.: Юpінфоpм, 1995.

[10] Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид.

вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

[11] Шаповал В. Вищі органи сучасної держави. -К.: Програма Л, 1995 .

[12] Коваленко А.И. Теория государства и права. М., 1994.

[13] Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид.

вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

[14] Шульженко Ф.П., Hаум М.Ю. Істоpія вчень пpо деpжаву і пpаво: Куpс

лекцій/ Hац. пед. ун-т ім.М. П.Дpагоманова; За заг.pед. Копєйчикова

В.В.- К.: Юpінком Інтеp, 1997.

[15] Основи держави і права: Hавч. посібник у запитаннях і відповідях

для вступників до юpид. закладів/Спілка юристів України; С.Д.Гусаpєв,

А.М.Колодій, Л.В.Кpавченко.- К.: Юpінфоpм, 1995.

[16] Котюк В.О. Основи деpжави і пpава: [Hавч. посібник для студентів юpид.

вузів та фак.]/ [Відп.pед. Боpис І.Д.].- К.:ВEHТУРІ, 1995.

Страницы: 1, 2