Українська діаспора

Українська діаспора

29

ВСТУП

Українська діаспора являє собою досить численну групу - більш 7 млн. українців проживають у колишніх радянських республіках і до 5 млн. - у далекому зарубіжжі.
У Східній Словаччині живуть русини, у Польщі після насильницьких виселень і розселень - сильно асимільовані українці, у Білорусії - украинці-поліщуки. Українська діаспора є в Канаді, США і т.д.
Загальна чисельність російських українців складає 4 379 690 чоловік. Найбільше число українців проживає на Кубані (до 47%), у Тюменській області - до 800 тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях , Ставропольському і Приморському краях. У Молдові проживають 600,4 тис. українців, що складає 13,8% населення республіки. У Росії є культурна автономія українців на чолі з Руденко-Десняком (керівництво автономії займає праволіберальні позиції, а сам Руденко-Десняк у 1995 році балотувався в Державну думу РФ за списком "Демократичний вибір Росії - Об'єднані демократи").
У 1991 році уряд Республіки Молдова прийняв постанову "Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури в республіці", а також здійснило ряд кроків для забезпечення мирного вирішення придністровського конфлікту, але проте питання про українське населення в Молдові виникає практично на всіх переговорах міждержавного рівня. У Білорусі питання про збереження етнічності українців-поліщуків також поставлений на державному рівні. Українська діаспора в Польщі не так велика і складає близько 300 тис. чоловік. Українські діаспори є також у Східній Словаччині і Румунії. У країнах далекого зарубіжжя українські діаспори існують у Канаді (більш 1 млн. чоловік), США, Великобританії і Німеччині, у даний момент українська громада організовується в Еквадору . З найбільш великих організацій української діаспори можна відзначити Український державницький фронт (Великобританія), Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес українців, Лігу українців і Лігу українок Канади, українсько-американську організацію "Воля".
Політичною організацією, найбільше тісно зв'язаної з українською діаспорою на Заході , є КУН (Конгрес українських націоналістів). Його очолює Ярослава Стецько, що до свого повернення в Україну вважалася одним з лідерів діаспори. Також з діаспорою зв'язаний ще ряд менш значних правонаціоналістичних партій.
Українська влада покладала особливі надії на українців далекого зарубіжжя в перші роки становлення української державності. Орієнтація на діаспору в основному відстоювалася західноукраїнською політичною елітою, що прийшла до управлінських важелів і практично контролювала міжнародну діяльність, духовне і культурне життя країни.
Однак надії на значні інвестиції, приплив західних капіталів в українську економіку не виправдалися через економічну і політичну слабість української діаспори. У той же час слід зазначити, що досить багато зроблено на засоби української діаспори: відкриті посольства і представництва України, зроблена гуманітарна допомога, особливо навчальною літературою і медикаментами і т.д.
Україна здійснює політику у відношенні своєї діаспори, дотримуючи принципу недоторканності границь і цілісності держав. На жаль, на сьогоднішній день українська держава не має достатніх фінансових засобів , щоб задовольнити всі прохання, що надходять від українського населення зарубіжжя, про повернення в Україну.

1. Чотири хвилі української еміграції

  Українська  діаспора  відрізняється від діаспор інших народів тим, що вона не мала повнокровних зв'язків із Батьківщиною. Вона існувала не лише в географічній, а й у культурній, політичній і, навіть, родинній ізоляції від рідного краю. Мало того, радянська влада змальовувала образ діаспори як ворожої сили, яка бажає лиха українському народові. Та попри все це, діаспора  жила Україною, діаспора  виховувала дітей на українських ідеях, діаспора  мріяла про незалежну Україну. Традиційно історики розглядають чотири хвилі української діаспори.

І хвиля

1861-й вважається роком початку масової імміграції українців, яка тривала до 1914 року і привела за океан понад 180 тисяч українців. Переважну більшість становили вихідці з Галичини, Буковини та Закарпаття - земель, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Вони осіли в основному у степах Західної Канади, де потрібні були хлібороби і дешева робоча сила, а також лісоруби й шахтарі. Головні причини виїзду за океан - перенаселення, безземелля й безробіття. Людей приваблювала обіцянка канадського уряду надати 64 гектари землі за 10 доларів. Щоб отримати сертифікат на підтвердження власності, потрібно було викорчувати, виорати і засіяти 14 гектарів упродовж трьох років.
Одночасно належало збудувати хату і мешкати на своїй ділянці. В іншому разі іммігранти втрачали право на землю. Більшість із них приїжджали цілими родинами. Селилися компактно, отож мали змогу зберегти свою мову традиції, та обряди. Усюди виростали православні та греко-католицькі церкви, народні доми і читальні "Просвіти". Основна маса іммігрантів не вміла читати і писати. Але вони були національно свідомими і віруючими людьми.

Заснували українські школи для дітей. 1907 року побачила світ перша українська газета в Канаді - "Червоний прапор", 1910- го українські вчителі почали видавати часопис "Український голос", який і досі виходить у Вінніпегу. Канадський уряд пішов назустріч іммігрантам: створив на їхнє прохання двомовні англо-українські школи, які діяли до 1914 року.
Нині за океаном відзначають великий внесок перших українських поселенців у розбудову Канади. Вони розорали сотні тисяч гектарів цілини для вирощування ярої пшениці (урожайнішу озиму в континентальному кліматі не сіють). Іммігранти привезли із собою українську пшеницю, яка була схрещена з канадською. Оскільки новий сорт дозрівав за 88 днів, то запобігав вимерзанню, отож спричинив економічний бум у Канаді наприкінці ХІХ століття. Першу хвилю імміграції називають трудовою.

ІІ хвиля

Після перерви, викликаної першою світовою війною, з 1920-го по 1930 рік за кордон ринула друга хвиля українських емігрантів. Ця хвиля отримала назву політичної імміграції. Цього разу Батьківщину покинули не тільки селяни, а й робітники, представники інтелігенції, ветерани армії Української Народної Республіки. Після розпаду Австро-Угорської імперії Галичина була окупована Польщею, Буковина - Румунією, а Закарпаття - Чехословаччиною. Тут також українців спіткали тяжкі економічні умови, які ще не раз призводили до масового виїзду за океан. З цією, другою хвилею, прибуло понад 67 тисяч чоловік. Вони оселилися не лише у степах Західної Канади, а й у великих промислових містах східної частини країни, де знаходили роботу на фабриках і заводах. Близько 200-250 тисяч українців опинилися у Західній Німеччині, втікаючи від радянської окупації.
За сім років вони оформилися в таборах для "переміщених осіб" в окрему спільноту. Своєрідна держава в державі. Виникли таборові школи, майстерні, кооперативи, університет, преса. Розвивалася література, образотворче мистецтво, засновувалися політичні організації.
У різних країнах Європи залишилося близько 80 тисяч українців. Усі решта іммігрували до США, Канади, менше - в Південну Америку та Австралію. Це були люди переважно молодшого та середнього віку, які пройшли крізь горнило боротьби і належали до інтелігенції. Це призвело до створення в діаспорі дуже динамічної структури, яка охоплювала все: від спортивного життя до літературних гуртків та видань. Частково активна українська громада охопила і попередні генерації іммігрантів. Велику роль тут відіграли національні церкви - Українська православна й Українська греко-католицька зі своїми метрополіями, єпархіями, владиками, семінаріями.

ІІІ хвиля

Починаючи з 1947 року, Канада ще тільки раз відчиняла двері для імміграції з Європи. Тоді сотні тисяч українців перебували в таборах для біженців та військовополонених у Німеччині, Австрії, Бельгії, Великій Британії. Серед них було чимало "остарбайтерів" - людей, вивезених з України під час другої світової війни на примусові роботи в нацистську Німеччину; значну частину становили колишні вояки УНА, ветерани української дивізії "Галичина", яким вдалося прорватися на Захід й уникнути ліквідації радянськими спецслужбами. Після закінчення війни більшість із них категорично відмовилася повертатися на батьківщину. Ще свіжі були в їхній пам'яті великий голодомор 1932-1933-го років, і сталінські чистки 1937-1939 років, в яких загинули мільйони українських людей. Емігрантів третьої хвилі української імміграції канадський уряд вважав політичними біженцями. Серед них було багато біженців із Східної України.
Власне третя хвиля тривала з 1947-го по 1953 рік. Упродовж цього короткого часу до Канади приїхали 37 тисяч українських іммігрантів, а у Сполучені Штати Америки - 180 тисяч. Цього разу серед прибульців була велика кількість інтелігенції та науковців. Вони сприяли розквітові українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих іммігрантів об'єднувала відданість ідеї незалежності України й відновлення української суверенної держави.
Вони постійно виступали проти русифікації української мови і культури. Різко протестували проти ув'язнення чи фізичного нищення українських дисидентів. Водночас радянська влада гостро виступала проти представників цієї української діаспори, називала їх зрадниками батьківщини, фашистами. Українська  діаспора  створила в Канаді сильну громадську та релігійну спільноту - Конгрес українців Канади, який є членом Світового конгресу українців.

ІV хвиля

А з 1980 року почали приїжджати в Канаду представники четвертої хвилі українських іммігрантів. Спочатку прибули майже 10 тисяч українців із Польщі. А під час горбачовської відлиги чимало українців скористалися можливістю відвідати родичів у Канаді. Багато хто з них задекларував себе біженцем і залишився за океаном. Після того як Україна стала незалежною, Канада не надає українським іммігрантам статусу біженців. Воно й зрозуміло: тепер українці можуть легально виїжджати за океан, якщо задовольнять вимоги канадської імміграційної служби.
Посольство цієї країни в Києві інформує: із 1985-го по 2000 рік за океан прибуло з України майже 30 тисяч іммігрантів.

Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися в дорогу через скрутні економічні умови, що настали після розвалу Радянського Союзу. Основна їх маса має вищу освіту, або технічну спеціальність, володіє англійською мовою, що дає змогу знайти роботу в Канаді. Ці прибульці намагаються одразу влитися в канадське суспільство і не знаходять спільної мови з представниками старої імміграції. У багатьох із них світогляд залишився радянський, а їхня розмовна мова - російська. Ця четверта хвиля викликала шок у старої української діаспори, оскільки вона не очікувала такого байдужого ставлення до української мови, культури, традицій.
Та, незважаючи на всі непорозуміння між поколіннями, нова імміграція поступово знаходить себе. Відроджується в неї любов до своєї мови і культури. Вона починає зближуватися зі старою імміграцією. Представники нової хвилі вже роблять поважний вклад в українське громадське й культурне життя в Канаді. Чимало нових іммігрантів працюють в українській спільноті в галузях освіти, культури, релігії, спорту та бізнесу. Їх внесок не тільки зміцнює українську діаспору в Канаді, а й забезпечує її майбутність у ХХІ столітті.

2. Розвиток української мови в діаспорі

За різними оцінками нині за межами України проживає 11-20млн. українців.Етнічні українські землі входили до складу різних держав: Російської імперії, Радянського Союзу, Австро-Угорської імперії, Польщі та ін.Цим пояснюється формування двох міграційних потоків і як наслідок двох діаспор - західної і східної.

Проживаючи за кордоном, мільйони наших земляків та їх нащадки в багатьох країнах зберегли в своєму середовищі національну культуру, мову, звичаї, українську самобутність.З перших роківnорганізованого громадського життя провідне місце в більшості друкованих виступів та висловлювань з приводу національного самозбереження посідають питання мови, чи не єдиної виразної ознаки, за якою можна було пізнавати “своїх” у чужорідному оточенні.

Коли українці вперше прибули до Америки, багато хто з них вважав, що буде мати змогу заробити багато грошей і повернутися додому. Початок другої світової війни вніс зміни у ці плани і багатьом довелося залишитися у новій для них країні.Процес пристосування, через який їм довелося пройти, був складним і часто болючим.Щоб вижити за будь-яких умов, вони засновували свої церкви, відкривали школи, організації, а також культурні та освітні товариства.У боротьбі за пристосування до нової культури вони також послідовно зберігали вірність своїй рідній мові та культурі.

Одним з головних елементів у збереженні еонічності є мова, й українські американці зуміли розвинути як неформальний, так і формальний механізм для підтримання мовних навичок. Хоча найбільше важить тут мова родини, інші інститути, так само як і релігійні організації та церква, секулярні організації та братства також сприяють цьому значною мірою. Майже 90 відсотків українських католицьких і православних церков здійснюють хоча б одну службу українською, а токож церковно-слов'янською мовами. Це можна пояснити “напливом українських іммігрантів після 1945р.”, під час якого кількість україномовних в США зросла більш як в три рази за 20 років. Українська спільнота у такий спосіб набувала необхідних знань в галузі української історії, літератури, мови, релігії і культури.

У зв'язку із збільшенням потоку еміграції, постало питання про необхідність мати за рубежем українських вчителів у нових місцях поселення. Ця проблема не могла бути так просто розв'язаною, бо вчителів, які могли навчити дітей українській мові, літературі, історії бракувало навіть на батьківщині.Помітну роль у розвитку зв'язків України з українцями за кордоном зіграла церква.Важливу роль відіграли суспільні організації та читальні товариства, які організовували навчання та залучали до вивчення української мови.Важливого значення набуває виховання дітей в українській діаспорі.

Михайло Слабошпицький в одній із своїх доповідей писав, як йому не раз доводилось чути і в Канаді і в Америці як швидко асимілюються, наприклад, німці, голландці, португальці, італійці.А

якщо українець там не признавався до своїх і зникав у вирі тамтешнього життя, то це вважалось чимось подібним до національної зради.Українці, які від'їжджали за кордон,брали з собою у далеку дорогу не лише молитвенники, а ще й твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Драгоманова.Ці твори українських класиків зігрівали душу емігрантів на чужині, давали наснагу в подоланні труднощів та поневірянь.М. Слабошпицький писав, що діаспора виховувала дітей з думою про Україную. Хай те виховання було трохи специфічне, але Україна незмінно поставала, як найдивніше диво всього світотвору, як те, що має стати змістом усього життя для тих, хто підростає.І ось діти виросли. З трепетом душевним вирушили вони в край батьків, що здобув незалежність. Вони поїхали в Центральні області України, на Південь, на Схід- і майже ніде не почули тієї мови, яку їхні батьки в Канаді, США, Аргентині, у Франції наказували їм вважати рідною,” української мови.Юні ідеалісти й мрійрики були збентежені, обурені, розгублені. Плвернувшись додому, вони запитували батьків:Навіщо Ви змушували нас вчити українську мову? Адже в Україні нею майже не говорять.І та Україна нічим не подібна до тієї, про яку Ви нам розповідали стільки прекрасних казок.У пресі наводилось чимало фактів, як після поїздок на Україну наростала хвиля розчаруваннянею дітей еміграції. Чимало з них і геть відійшли від активного життя в різних українських організаціях, почали принципово наголошувати, що вони канадці, американці, австралійці, а українці- лише за походженням.І як результат, сталося так, що серед іммігрантів були такі , що їм добре почувалося серед англомовного моря, а інші за всяку ціну хотіли плекати українській стиль життя у своїх громадсько-культурних установах, в українських рідних школах, танцювальних ансамблях, хорах, дбали про те, щоб їхні діти вивчали українознавчі предмети в школах і університетах.

Українці в Канаді. Більш як половина українців проживають у “степових” провінціях Манітоба, Соскачеван та Альберта. Перші українські громадські організації в Канаді були засновані активістами епохи піонерів. Зародження української літератури в Канаді сягає початку цього століття, коли перші переселенці почали друкуватися на сторінках іммігрантської преси, набуло розвитку справжнє українське писменнитство. Спочатку потреби освідченних читачів іммігрантів задовольняли книжки, привезені з України та місцеві передрукі та переклади української класики. Однак, незабаром їх замінили літературні твори, написані українцями. Хоча ця література не була високої якості, але всеодно вона торкалася душі багатьох іммігрантів. Перша спроба створити організацію українських канадських письменників датується 20-ми роками.

З перших організацій, що були залучені до видання книг, фірма “Свобода” стала видавати книги з 1896р. Серед перших її видань - українською та англійською мовами - “Самоучок і словар”. Іншими організаціями, що долучилися до видавничої справи, були і залишаються дотепер Український Братський Союз, Союз Українців Католиків й Українська Народна Поміч. Останнім часом кілька видавництв спеціалізуються на друкуванні україномовних матеріалів - Книгоспілка, Смолоскип, Пролог. Серед Канадських видань - Гомін України, Добра Книжка, Євшан Зілля, Нові дні та ін.

У багатьох українських громадах Канади можна почути регулярні радіопередачі українською мовою. Як правило, це випуски новин і оголошень, які чергуються з музикою. В деяких районах українські церкви оплачують україномовні релігійні радіотрансляції. Існують таклож специфічно українські компанії, які випускають документальні фільми і спеціальні програми українською мовою. В 70-х роках у деяких містах Канади було розпочато показ телепрограм для українських громад. Але тільки в Торонто відбуваються регулярні передачі. В цьому місті існує також україномовна передача для дітей.

6. США належить до тих західних держав, де асиміляційні процеси відбуваються найбільш інтенсивно. За даними демографічних досліджень 66 % громадян українського походження не володіють мовою предків. Тільки 123,5 тис. чоловік спілкуються українською мовою в сім'ях. Найбільша кількість українців, які володіють українською мовою живе у штаті Нью-Йорк - понад 52 тис. чоловік. По окремих штатах картина щодо знання української мови така:

Демографічні дані свідчать, що мовою предків розмовляє приблизно п'ята частина українського населення. За висновками деяких американських дослідників, громадяни США українського походження, які володіють українською мовою мають ряд демографічних особливостей. Серед них такі: вони переважно старшого покоління, їх соціально-економічний статус наближається до середнього рівня США, вони пізніше вступають до шлюбу, ніж американці.

Шкільна освіта. Українську мову, літературу і культуру вивчають у широкій мережі громадських шкіл, відомих під назвою “рідні школи”. Це суботня або вечірні школи, утримування різними українськими церквами та організаціями. Для учнів середньої школи ті ж самі установи у великих містах пропонують програми, які називаються “курси українознавства”. Ці курси здебільшого визнаються провінційними міністерствами освіти, а тому їх випускники отримують диплом з української мови, який можна використати для закінчення середньої школи і для вступу до вищих учбових закладів. В деяких провінціях українські студії (навчальні програми з української мови, літератури, історії, географії) становлять невід'ємну частину державної шкільної програми. В Альберті, Манітобі та Саскачевані існують українські двомовні програми від дитячого садка до віку 12 років. У звичайних школах існують спеціальні класи з українською мовою навчання, що займають майже 50 % учбового дня. Українські консультанти провінційних міністерств визначають шкільні програми. В Альберті та Монітобі батьки дітей, що ходять двомовних шкіл, мають власні організації, які відіграють велику роль в організації освіти українською мовою. Українська мова як окремий предмет викладається в ряді початкових шкіл в багатьох провінціях. У п'яти Канадських провінціях українська мова викладається в середніх школах, де в цьому існує потреба. Усього в Канаді приблизно 6 тис. дітей вивчають українську мову в початкових та середніх школах. В більшості міст із значним українським населенням працюють факультативні вечірні класи для дорослих, які бажають вивчити українську мову. Існує цілий ряд асоціацій українських вчителів.

Незважаючи на розвиток українського шкільництва, кількість людей, які назвали українську мову своєю материнською мовою зменшилась. Лише 35 процентів канадців українського походження подали під час перепису українську мову, як мову батьків.

Періодична преса. Життя більшості українських видань у Канаді було коротким, адже великих тиражів вони не збирали, як і прибутків від реклами. Тому майже всі українські періодичні видання залежали від пожертвувань читачів або організованого меценатства. Це особливо відчувається сьогодні, адже з кожним поколінням кількість українських читачів зменшується. Деякі видання намагаються привернути нових читачів, включаючи до своєї структури англомовні розділи або додатки. Найважливіші українські газети і журнали такі: “Український голос”, “Новий шлях”, “Гомін України”, “Життя і слово”, “Батьківщина” та ін.

Останнім часом у зв'язку з розпорошенням української етнічної групи по величезній території Канади відбулися значні зміни у статусі української мови. Якщо раніше більшість членів української етнічної групи вважали українську мову своєю рідною, то в нинішній час, за свідченням канадської дослідниці І.Герус-Тарнавецької, вона перетворилася у другу мову (тобто мову набуту, вивчену як іноземну), часто вживається відносно неї термін heritage language, тобто мова “культурної спадщини”. Згідно з соціолінгвістичної теорії іммігрантська мова, як правило, має відмерти в другому-третьом поколіннях. Як відомо, мовні контакти або взаємодія мов - це явище, де тісно переплітаються фактори суто лінгвістичні, психологічні, соціальні, етно-історичні та інші. Для того, щоб дві або більше мов почали взаємодіяти, вони повинні наблизитися одна до одного у просторі, що частіше всього буває під час переселень, завоювань та інше. Живучи в одній країні, різномовне населення змушене користуватися кількома мовами. Особливого значення в житті відповідних мовних колективів набуває групова двомовність.

Деякі канадські науковці, зокрема М.Марунчак, вважає, що мовна асиміляція не тотожна з національною асиміляцією, тобто нівеляцією самої народності. Втішаючи себе, вони твердять, що навіть втративши свою мову, канадці українського походження продовжують ідентифікувати себе з національністю батьків. Але Ю.Жлуктенко у своїй монографії “Українська мова на лінгвістичній карті Канади” зауважує: “Якщо послідовно дотримуватися цієї лінії, то навіть тоді, коли в Канаді вже не залишиться жодної людини, яка ще б розмовляла українською мовою, можна буде продовжувати запевняти, що ніякої асиміляції, власне, не сталося: мова та культура зникли, зате залишилася… “ідентичність”.

Страницы: 1, 2