Соціальна робота з людьми похилого віку

Термін “соціальна геронтологія” був уперше вжитий американським вченим Е. Стігліцем у кінці 40-х років минулого століття. На початку 60-х р. м.ст. соціальна геронтологія отримала визначення як самостійна наукова дисципліна [ 18 ].

У соціальному аспекті геронтологія вивчає:

- індивідуальні переживання старих людей;

- місце і становище їх у суспільстві;

- соціальну політику стосовно старих людей.

Соціальна геронтологія має ще один важливий аспект своєї діяльності - соціальну роботу, зміст якої полягає у наступному:

- надання практичної допомоги літнім і старим людям, сім'ям та групам осіб старечого віку з низьким рівнем достатку та порушеними соціальними контактами.

- Соціальна реабілітація (процес відновлення основних соціальних функцій) літніх і старих людей, створення умов, які підвищують їхню соціальну активність. [ 7 ].

- Проведення соціальних експериментів з метою отримання результатів і створення банку даних для покращення життєвих умов та матеріального благополуччя старих людей.

Соціальна геронтологія займається проблемами підвищення якості життя старих людей, розвитку для них служб здоров'я, створення такого життя, щоб у ньому знайшлося гідне місце для старих людей.

Одна із перших соціальних теорій старіння була запропонована американськими психологами Каммінзом та Генрі у 1961 році. Це теорія звільнення, роз'єднання.

Теорія активності. Її прибічники вважають, що в середньому віці, при нормальному старіння, повинні підтримуватись соціальні контакти та активність.

Теорія розвитку і неперервності життєвого шляху. Із позицій даної теорії, для адекватного розуміння життя старої людини необхідно знати специфіку її попередніх життєвих етапів, тобто зміст усього життєвого шляху, який передував старості [ 18 ].

Теорія маргінальності подає старість як стан девіантності. Представники старшого покоління безкорисні, маргінальні, ті, що втратили попередні можливості, впевненість у собі і почуття соціальної та психологічної незалежності.

Теорія вікової стратифікації. Прихильники даної теорії розглядають суспільство як сукупність вікових груп, які мають обумовлені віком відомості у здібностях, рольових функціях, правах та звичках, т. б. суспільство розділене у віковому та соціальному відношенні.

Значимою характеристикою старості є соціальний статус - показник становища людини в соціальній ієрархії суспільства [ 18 ].

Він включає в себе:

- стать;

- професію та становище;

- календарний вік.

Соціальний статус старої людини визначається у першу чергу:

- її професійною активністю, індивідуальними можливостями;

- інтересами поза межами трудової діяльності;

- фізичною активністю, яка відповідає стану здоров'я;

- умовами і способом життя.

Соціальне довголіття являє собою збільшення виживання і середньої тривалості життя у даній популяції, у певний час, у конкретних суспільних, економічних та соціальних умовах.

Індивідуальне довголіття ґрунтується на біологічних особливостях певних індивідів і не залежить від життєвого шляху та соціального статусу.

На думку більшості демографів загальний характер старіння населення знаходиться у прямій залежності від рівня суспільно-політичного розвитку і за своєю природою є прогресивним процесом. Він притаманний тільки нашому часові і має серйозні демографічні, економічні, психологічні, культурні і медичні наслідки. Змінилась вікова структура населення і процеси природного руху - народження і смерті [ 1 ].

Висловлювалась думка, що старіння населення є причиною соціальних конфліктів, оскільки з економічної точки зору старі люди являють для суспільства тягар, причому затрати на їхнє утримання постійно збільшуються (теорія Стігліца) ще в 1949 році особливе незадоволення викликала та обставина, що “сучасна цивілізація дозволяє слабким людям дозріти до літніх років”, у результаті “мільйони таких старих створюють небезпеку для виживання найбільш здібних”. Він вбачав у цьому порушення законів природи, розцінюючи “потурання” суспільства старим людям як “дороговартуюче рицарство”. Саме недомагання та хвороби старих людей, на його думку, є причиною “бюджетної асиметрії” та економічних труднощів.

Проте таке ставлення до людей, які ще вчора створювали матеріальні та духовні цінності, є дуже цинічним та жорстоким. Заявляючи про те, що ці люди є тягарем для суспільства, сучасні політики і державні діячі повинні пам'ятати, що вони таким чином оцінюють своїх батьків, котрі забезпечили їм можливість отримати освіту і, кінець-кінців, дали їм життя.

Кожна працююча людина рік за роком створює значно більше ніж споживає. З першої хвилини трудової діяльності людина починає повертати свій борг за роки довиробничого віку. Вже у віці 30-35 років людина (працююча) повертає суспільству усі засоби, витрачені на її виховання і навчання, а протягом наступних 20-30 років професійного життя вона створює “залишки”, частину яких суспільство повертає у вигляді пенсії і безкоштовної охорони здоров'я.

Історія розвитку людства свідчить про те, що старі люди у різний час займали різне становище у суспільстві і здійснювали на нього неоднаковий вплив.

Американський антрополог і етнограф Я. Морган виділив 3 основних періоди у розвитку суспільства: дикість, варварство і цивілізацію [ 1 ].

16 грудня 1991 року Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Декларація прав старої людини, яка являє собою збірку етичних норм щодо старих людей.

Одним із перших дослідників соціально-психологічних аспектів старості вважається американський вчений Дж. Холл, а його монографія “Старіння, остання половина життя” (1922 р.) була прологом нової науки - соціальної геронтології. Вона почала швидко розвиватися після II світової війни.

Батьківщиною соціальної геронтології вважається США, які першими зіткнулися з економічними проблемами старих людей. Потрясіння, викликані “Великою депресією”, і масові рухи старих людей у 30-ті роки вперше показали, що їхні соціально-психологічні труднощі являють собою гостру соціальну проблему.

У 1928 р. була організована Американська асоціація захисту старості, а в сер.60-х рр.. у Мічиганському університеті була розроблена програма нової навчальної дисципліни - соціальної геронтології.

У наш час США вважаються центром теоретичної соціальної геронтології.

Першочерговим завданням є підготовка спеціалістів - соціальних геронтологів, які повинні добре знати і розуміти процеси старіння, пропонувати реальні заходи для підвищення соціальної захищеності старих людей.

1.4. Законодавчі основи забезпечення життєдіяльності осіб похилого віку

У сучасних умовах особливостями цього процесу є, зокрема старіння виключно через зниження народжуваності, а не внаслідок підвищення тривалості життя в старших вікових групах, різка нерівномірність старіння за типами населених пунктів (за даними перепису 2001 року, частка осіб у віці 60 років і старше в містах становила 19,1, а у сільській місцевості - 26,1 відсотка) та за статтю (на 100 жінок віком 60 років і старше припадає 56 чоловіків, у тому числі в містах - 59, у селах - 54). Збільшення частки осіб пенсійного віку призводить до збільшення обсягів споживання суспільних ресурсів на соціальне забезпечення в старості. В умовах обмеженості таких ресурсів поширюється бідність та поглиблюється соціальна нерівність за віком. Бідність населення похилого віку зумовлює посилення тиску осіб пенсійного віку на ринок праці та додаткові матеріальні обов'язки працездатного населення. Збільшення частки осіб похилого віку формує специфічні потреби у товарах і послугах, житлі, медичному та соціальному обслуговуванні. Зміни у співвідношенні поколінь впливають на відносини у сім'ї та суспільстві, зокрема загострюють антагонізм між молоддю та особами похилого віку, платниками податків і пенсіонерами.

Подолання негативних наслідків старіння населення Для адаптації українського суспільства до процесу демографічного старіння населення, забезпечення гармонізації соціальних відносин між представниками різних поколінь передбачається: формування громадської усвідомленості невідворотності демографічного старіння населення та сприяння його адаптації до цього процесу; виховання дітей та молоді у дусі поваги до громадян похилого віку та їх заслуг перед суспільством; виховання почуття відповідальності у дітей за долю літніх батьків, підвищення престижу сім'ї, в якій живуть кілька поколінь; забезпечення економічного благополуччя осіб похилого віку створення умов для реалізації творчого і трудового потенціалу осіб похилого віку; забезпечення рівного доступу осіб похилого віку до засобів збереження здоров'я та активного дозвілля; удосконалення системи соціального забезпечення осіб похилого віку; створення умов для реалізації економічної активності осіб похилого віку; розроблення та здійснення заходів, спрямованих на підвищення тривалості самостійного незалежного життя осіб похилого віку; поліпшення координації діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у розв'язанні проблем, пов'язаних із життєдіяльністю осіб похилого віку; розроблення регіональних та галузевих програм поліпшення соціального захисту осіб похилого віку, насамперед ветеранів праці; здійснення заходів щодо недопущення незаконного обмеження прав працівників, які досягли пенсійного віку; налагодження виробництва продуктів харчування, одягу, взуття, предметів особистого користування, спеціальних меблів, предметів побуту, засобів реабілітації, пристосованих для потреб осіб похилого віку; забезпечення безперешкодного доступу та комфортності перебування осіб похилого віку на об'єктах житлового та громадського призначення; підвищення якості соціальних послуг, що надаються особам, нездатним до самообслуговування у зв'язку з похилим віком; вдосконалення мережі територіальних центрів соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян (реабілітаційні відділення, відділення денного, тимчасового, стаціонарного перебування) та відділень соціальної допомоги вдома самотнім особам похилого віку; забезпечення гарантованого рівня та високої якості безоплатної кваліфікованої медичної допомоги, що надається особам похилого віку; забезпечення доступності сучасних засобів діагностики, профілактики, лікування та реабілітації для осіб похилого віку з незахищених малозабезпечених верств населення; посилення координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, з питань захисту та забезпечення реалізації прав осіб похилого віку. Демографічний розвиток регіонів Пріоритетами Стратегії стосовно демографічного розвитку регіонів є: забезпечення державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій для населення в усіх регіонах та населених пунктах країни; забезпечення координації заходів щодо демографічного розвитку на рівні регіонів, визначених у державних цільових програмах, державних і регіональних програмах економічного та соціального розвитку, програмах державного стимулювання розвитку депресивних територій; проведення соціального діалогу, підтримка регіональних і місцевих ініціатив щодо розв'язання регіональних проблем демографічного розвитку; зменшення міграційного відпливу населення; зниження в регіоні рівня смертності, зокрема дитячої; створення стимулів для заохочення сімей до народження другої дитини. Умови реалізації Стратегії Для реалізації Стратегії необхідно продовжити роботу з удосконалення нормативно-правової бази щодо демографічного розвитку. Особлива увага повинна приділятися таким питанням: законодавче врегулювання проблеми будівництва соціального житла, зокрема для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; внесення змін до законодавства про працю щодо можливості для жінок, які мають дітей, обирати зручний для них графік роботи; посилення державних гарантій щодо забезпечення охорони материнства і дитинства; створення законодавчої бази з питань загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування; адаптація вітчизняного законодавства про охорону праці, охорону навколишнього природного середовища, охорону здоров'я до відповідного законодавства ЄС; внесення змін до Законів України "Про імміграцію" та "Про громадянство України" відповідно до завдань цієї Стратегії; нормативно-правове забезпечення введення другого (накопичувального) рівня державного пенсійного страхування; підготовка нової редакції Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" удосконалення механізму колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин з урахуванням особливостей демографічного розвитку регіону; удосконалення нормативно-правового забезпечення з питань: кредитування житлового будівництва та надання кредитів для здобуття освіти; діяльності закладів первинної лікувально-профілактичної допомоги, що працюють на засадах сімейної медицини, сімейних лікарів; соціального захисту сімей з дітьми, зокрема сімей з усиновленими дітьми, а також законодавства щодо усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, розвитку сімейних форм виховання; охорони здоров'я в частині посилення захисту прав пацієнтів з урахуванням відповідного міжнародного досвіду та надання платних медичних послуг; пенсійного забезпечення на засадах соціальної справедливості з урахуванням страхового стажу та суми сплачених страхових внесків; бюджету, зокрема порядку перерахування дотацій вирівнювання та субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам, між бюджетних трансфертів, внесення змін до Формули розподілу обсягу між бюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним бюджетом та місцевими бюджетами з метою виконання регіональних програм демографічного розвитку; працевлаштування громадян України за кордоном.

РОЗДІЛ 2

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ З ЛЮДЬМИ ПОХИЛОГО ВІКУ

Правову основу соціальної роботи становлять Конституція України, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інші нормативно-правові акти, видані на виконання відповідних законів. Правове регулювання соціальної роботи є безпосереднім або опосередкованим, воно стосується як діяльності самих соціальних працівників, прав клієнтів на отримання різного роду послуг, так і дотичне до різних аспектів управління соціальною сферою [ 15 ].

2. Права та обов'язки соціальних працівників визначаються відповідно до Закону України „Про соціальні послуги”, на них також поширюються пільги для працівників відповідної галузі, до якої вони залучені.

3. Громадяни України та особи без громадянства мають право на допомогу соціального працівника згідно з чинним законодавством України та статутними документами соціальних служб.

4. Соціальна робота - це фахова практика, що ґрунтується на системі відповідних теоретичних знань. Вона має за мету забезпечення гуманізму та соціальної справедливості шляхом активізації і підтримки найменш захищених груп і членів суспільства та протидії факторам соціального виключення. Соціальна робота є інструментом реалізації соціальної політики й може здійснюватися через соціальну діагностику, соціальну корекцію, соціальну педагогіку, соціальну профілактику, соціальну реабілітацію та інші механізми.

4. Завданнями соціальної роботи є: [ 18 ].

1) розширення можливостей та самостійності клієнтів у подоланні їхніх життєвих проблем;

2) встановлення зв`язків клієнтів з соціальними службами та іншими організаціями, які мають необхідні ресурси, надають відповідні послуги;

3) сприяння розвитку служб, які відповідають потребам клієнтів, та вплив на формування ефективної соціальної політики.

5. Соціальна робота як фахова діяльність виконує такі основні функції:

1) діагностична - вивчення, аналіз та оцінка життєвого поля клієнта (індивіда, групи, громади), оцінка результатів, досягнутих у процесі роботи;

2) прогностична - розробка послідовного плану розв'язання проблеми клієнта або соціальної проблеми в суспільстві з урахуванням можливих альтернатив, перспектив і варіантів змін;

3) організаторська - діяльність соціальної служби та її працівників щодо забезпечення взаємодії всіх учасників та установ, залучених до роботи з клієнтом;

4) комунікативна - встановлення, продовження й припинення необхідних професійних контактів, обмін інформацією;

5) правозахисна - використання законів та правових норм для забезпечення прав і інтересів клієнтів;

6) превентивна - запобігання виникненню негативних життєвих колізій у окремих індивідів і груп ризику;

7) коригуючa - конструктивні зміни в мікросоціумі та системі життєзабезпечення людини;

8) соціально-економічна - задоволення матеріальних інтересів і потреб бідних клієнтів;

9 інші функції (правотворча, дослідницька, навчальна тощо).

Згідно 3 статті Конституції України, основні принципами соціальної роботи є:

1) повага до гідності особистості: кожна людина е неповторною та унікальною, що необхідно враховувати соціальним працівникам, не допускаючи жодного прояву зневаги до клієнта. Кожна людина має право на самореалізацію, яка не призводить до порушення подібних прав інших. Соціальна робота несумісна з прямим чи опосередкованим примусом клієнтів до будь-яких дій, навіть на користь клієнта або його близького соціального оточення;

2) пріоритетність інтересів клієнтів: соціальні працівники спрямовують всі свої зусилля, знання та навички на допомогу окремим громадянам, сім'ям, групам, спільнотам та громадам для їх вдосконалення, а також з метою розв'язання виниклих конфліктів та подолання їх наслідків;

3) толерантність: соціальні працівники повинні виявляти терпимість до різних емоційних проявів клієнтів, за будь-яких обставин зберігати рівновагу, сприймати проблеми і обставини клієнтів незалежно від способу життя останніх, їхньої поведінки, соціального й національного походження, статі тощо;

4) довіра та взаємодія у вирішенні проблем клієнта: соціальні працівники співпрацюють з клієнтами, намагаючись розв'язувати будь-які завдання, з якими вони стикаються, найкращим чином з метою задоволення інтересів клієнтів; сприяють добровільній участі клієнтів у процесі надання соціальної послуги, а також максимальній самостійності клієнтів у розв'язанні їх соціальних проблем; створюють доброзичливу атмосферу спілкування з клієнтом;

5) доступність послуг: соціальні працівники надають допомогу кожному, хто звертається до них за захистом, підтримкою, консультацією чи порадою, без будь-якої дискримінації на підставі статі, віку, фізичних або розумових обмежень, соціальної чи расової приналежності, віросповідання, мови, політичних поглядів, майнового стану, сексуальної орієнтації. Право на отримання того чи іншого виду послуг гарантується клієнтам і регулюється відповідним законодавством;

6) конфіденційність: соціальні працівники в будь-якій ситуації інформують клієнтів про те, як забезпечується конфіденційність, для чого вона необхідна, а також про обмеження щодо її дотримання. Обов'язок соціальних працівників полягає в нерозголошенні будь-яких відомостей про клієнтів, за винятком тих випадків, коли це робиться з їх згоди чи у встановленому законом порядку;

7) дотримання норм професійної етики: соціальні працівники сприяють формуванню та реалізації заходів у межах соціальної політики, забезпеченню благополуччя людини, несуть відповідальність за розвиток та використання професійних норм при розв'язанні практичних завдань соціальної роботи.

Згідно 4 статті Конституції України, основними різновидами соціальної роботи є:

1. Соціальні працівники використовують у своїй роботі різноманітні засоби і методи:

1) соціально-економічні (надання натуральної і грошової допомоги; допомога у використанні пільг, компенсацій та виплат; догляд та побутове обслуговування тощо);

2) організаційно-розпорядчі (встановлення регламентів та норм діяльності соціальних служб, консультування клієнтів щодо порядку отримання послуг; ці методи спираються на нормативно-правові документи, регламентуючі акти);

3) психолого-педагогічні (безпосередня взаємодія з клієнтом через механізм соціально-психологічної, педагогічної зміни його поведінки, самопочуття тощо - підтримка, надання інформації, роз'яснення, рекомендації, моральне заохочення та інші форми роботи).

2. Загальними підходами до процесу надання допомоги, якими керуються соціальні працівники у своїй діяльності, є:

1) пряме втручання (догляд, соціально-психологічне консультування, навчання, зміна поведінки клієнтів);

2) опосередковане втручання, спрямоване на зміну середовища, в якому перебувають клієнти (планування, адміністрування, збирання даних, управління, дослідження);

3) комбіноване втручання (сприяння роботі групи, мобілізація, представництво інтересів, консультування, взаємодія з іншими фахівцями).

3. Практична соціальна робота може здійснюватися на трьох рівнях:

1) індивідуальному - вирішення проблеми клієнта шляхом надання йому підтримки та заохочення розібратися у власних труднощах і подолати їх. Процес індивідуальної роботи складається з кількох етапів: встановлення контакту, вивчення та аналіз проблемної ситуації, визначення цілей і завдань співпраці, здійснення запланованого, оцінка досягнутого;

2) груповому - надання допомоги клієнту через передачу досвіду інших для розвитку його фізичних і духовних сил, формування соціальної поведінки;

3) в громаді - передбачає розвиток соціальних зв'язків у селі, мікрорайоні, колективі тощо, організацію системи взаємодопомоги та кооперації певної групи людей, розробку, впровадження та оцінку ефективності різних соціальних програм, що пов'язані з потребами чи інтересами населення.

2.1. Обов'язкове державне пенсійне соціальне страхування.

Соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, захворювання, нещасного випадку, а також у старості [ 18 ].

Його можна собі уявити як соціальну систему, що ставить за мету створення загальнонаціональної організації взаємодопомоги обов'язкового характеру, яка зможе діяти з найвищою ефективністю лише у тому випадку, якщо вона буде всеосяжною як з точки зору охоплення нею населення, так і з точки зору покриття ризиків. Кінцева мета полягає в реалізації плану, який захищав би всю сукупність населення від всієї сукупності факторів нестабільності. Тобто всеосяжність та універсальність є одним із способів символічного стирання класових відмінностей у сфері соціального простору.

Проте таке розуміння суспільством концепції соціального страхування прийшло не одразу, а поступово, через що важливо розглянути розвиток соціального страхування саме в історичному аспекті.

Початку ХХ століття питання долі бідняків, які не в змозі були працювати, та бідних працівників, розглядались з однаковими підходами. Лише через деякий час поступово почали розрізняти два різних поняття - соціальне страхування та соціальна допомога.

У галузі соціальної допомоги Французька революція передала ХІХ століттю подвійну спадщину, у якій необхідно розглядати декілька понять. З одного боку, признаючи соціальне коріння бід, які потріпають окрему людину, революція замінила благодійність, яка мала церковне походження, на суспільну благодійність, як спосіб вирішення проблеми злиденності.

Законність втручання держави обґрунтовувалась необхідністю захисту прав людини, що порушуються у випадку, коли бідним не надається допомога. До цього ніхто не оцінював прав бідної людини по відношенню до суспільства та прав суспільства по відношенню до бідної людини. За такої перспективи отримання допомоги вже не засновувалось на милостині, як на не обов'язковому акті, а на абсолютному і об'єктивному праві, яке надано людині, тобто справжньому " праві вимагати ", якому відповідає обов'язок суспільства.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5