М. Шериф, Д. Кемпбелл і інші будучи прихильниками ситуативного підходу й критикуючи представників психоаналітичної концепції, відводили пріоритетне місце дослідженню в рамках міжгрупової взаємодії соціогруповому аспекту ідентифікації особистості, вважаючи, що агресія й солідарність є не індивідуальними проявами, а феноменами, властивим соціальним групам. [29, 154]

Наприкінці 70-х - початку 80-х років ХХ століття на основі критики ситуативного підходу виникла теорія самокатегоризації Дж. Тернера відповідно до якої «актуалізація особистісного рівня ідентичності придушує соціальний полюс самокатегоризації, знижуючи кількість рольових, стереотипних самопроявів, і навпаки, актуалізація групової ідентичності гальмує установки й поводження, породжувані особистісним рівнем самокатегоризації й веде до деперсоналізації». Дж. Тернером був зроблений висновок про існування прямої залежності між деперсоналізацією сприйняття й високим рівнем соціальної ідентифікації. Таким чином, будь-яке визначення індивідом самого себе через якісь ознаки, які мають соціальне значення, самовіднесення з усвідомлено розповсюдженими соціальними групами й об'єктами спричиняє зміна особистісного сприйняття навколишньої дійсності. [29, 161]

Багато загального з теорією самокатегоризації має концепція соціальної ідентичності Г. Тайфеля, що чітко розрізняє рівні персональної й соціальної ідентифікації, які утворюють собою «два полюси одного біполярного континуума», що визначає поводження й форми міжгрупової взаємодії. При цьому особлива увага приділяється тому, як відбувається зміна особистісного сприйняття під впливом соціальних факторів і трансформації соціально-групових категорій у категорії самосвідомості особистості. Центральною ідеєю даної теорії є теза про те, що індивіди схильні визначати себе в плані своєї приналежності до соціальної групи.

Загальне концепцій Дж. Тернера й Г. Тайфеля в тому, що вони пов'язані з ствердженням значимості феномена ідентифікації, а саме найважливішого його аспекту - соціальної ідентифікації, що даними авторами представляється, насамперед, як результат міжгрупових відносин.

Розроблювачі теорії соціальних уявлень - С. Московичи, Ж.-П. Кодол, Д. Жоделе й інші - зробили висновок про тісний взаємозв'язок між когнітивними процесами на рівні особистості й макросоціальних процесів. Представники даного напрямку визначають соціальне уявлення як мережу понять, затверджень і пояснень, що народжуються в повсякденному житті в ході міжособистісної комунікації, підкреслюючи, що соціальні уявлення є одним з факторів формування соціальної ідентифікації особистості. [28, 97]

Теорія соціальних уявлень може служити пояснювальними засобами для інтерпретації ідентифікаційних переваг, а також змін у механізмах формування соціальних ідентифікації в умовах соціальних трансформацій.

У соціології історія дослідження феномена соціальної ідентифікації пов'язана з ім'ям Е. Дюркгейма, який є основоположником соціологічної теорії й прихильником структурно-функціонального підходу. Е. Дюркгейм порушив питання про механізми формування й ролі впливу на індивіда його зв'язків з різними спільнотами, утвореними, завдяки чиємусь «самопрорахуванню», що існує об'єктивно, як ряд інших загальних соціокультурних норм. Не вживаючи терміна «ідентифікація», Е. Дюркгейм розробив теорію трансляції соціальних ідентичностей, розкриваючи структуру й процеси конструювання «соціальної сутності» особистості, що являє собою систему «надіндивідуального», що відображає в індивідах групову приналежність (релігійні вірування, моральні норми й принципи й т. п.). Згідно Е. Дюркгейма, «соціальна сутність» (тобто соціальна ідентифікація) передається в процесі соціалізації від покоління до покоління. [28, 104]

Інший видний представник структурно-функціонального підходу - Т. Парсонс - є основоположником теорії дій. Відповідно до даної теорії, система особистості формується в процесі інтерналізації «поведінковим організмом» соціальних цінностей і норм, що визначає рамки індивідуальних значень, структуруючих дії. Крім того, були виділені два аспекти життя людини в соціумі, які відображають сутність соціальної ідентифікації особистості:

· орієнтація в цілісній системі дій, у яку людина включена; знання загальноприйнятих норм;

· індивідуальне самовизначення в ціностно-нормативному просторі даної соціокультурної системи.

Т. Парсонс визначав категорію «соціальна ідентичність» у вигляді системи кодів, за допомогою яких індивідуальні значення символізуються (через мову, цінності й т. п.) і детермінують соціальні дії суб'єкта. Виходячи з даного контексту, ідентичність є не станом, а структурною характеристикою особистості. [28, 109]

Незважаючи на те, що аналіз проблем ідентифікації в рамках структурного функціоналізму можливий тільки в умовах стабільного суспільства, його результати необхідно враховувати й у дослідженнях сучасного українського соціуму.

У рамках феноменологічного підходу пріоритетне значення приділяється просторовому аспекту визначення й формування ідентифікацій, а соціальні ідентифікації інтерпретуються як ідентифікації соціальних діячів, які формуються в комплексі відносин між партнерами в одній системі діяльності в руслі власної динаміки цієї системи.