Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

З передачею церков і монастирів, Слопцов передав Преосвященному Інокентію багато незакінчених ним слідчих справ, зокрема скаргу провінціал-інквізитора Ієвлєва та братії Вознесенського монастиря на архімандрита Антонія Платковського. Причиною незавершеності останньої справи, за словами Слопцова, був від'їзд Платковського в китайське прикордоння до надзвичайного посланника.11

Перед відкриттям Іркутської єпархії Тобольські ієрархи керували нею за допомогою розпоряджень через Монастирський Вознесенський приказ й Іркутських заказчиків, а з 1720 р. через архімандрита Антонія Платковського, а в разі його відсутності через намісника Вознесенського монастиря ієромонаха Корнилія, а потім ігумена Пахомія. Взявши управління єпархією, єпископ Інокентій утворив, за прикладом інших єпархій, архієрейський приказ, до якого ввійшли: ігумен Пахомій, приказний наглядач Олексій Попов, підканцелярист Єгор Рещіков, і найманий писар Артемон Шликов. Система інквізиторства змусила святителя Інокентія ввести до складу єпархіального управління інквізитора для нагляду за духовенством і для присутності при розгляді слідчих справ особливої ваги. (Синод у перший рік свого заснування (1721) вирішив, наслідуючи державні управлінські структури, призначити протоінквізитором Пафнутія, ієромонаха Данилового монастиря. У єпархіях узаконено бути в кожній по-одному провінціал-інквізитору з чернечого чину, котрих затверджував Синод. Провінціал-інквізиторам було дано право в монастирях і підпорядкованих їм містах і заказах від себе призначити інквізиторів. Інструкція для церковної інквізиції складалася з 47 пунктів, з яких особливо вражають шість перших, де не тільки прото- і провінціал-інквізиторам надавалося право стежити за єпархіальними архієреями: як вони ведуть своє життя, чи в усьому чинять за правилами й духовним регламентом, чи віддають достойну честь Синодові тощо. Більше того, у разі якоїсь підозри на архієрея інквізитор зобов'язувався нагадувати про це архієреєві для виправлення, а якщо не виправлятиметься, то необхідно було донести провінціал-інквізитору, а той - протоінквізитору, а останній - у Синод.)12

Святитель невтомно працював над упорядкуванням єпархії, зміцненням її духовного життя, про що свідчать його численні проповіді, архіпастирські послання й розпорядження. Іркутський єпископ за кожної нагоди нагадував, що священик неодмінно повинен удосконалюватись у Законі Божому, регулярним читанням Святого Письма і творів Святих Отців Церкви. Священиків святитель закликав навчати свою паству православної віри, побожної вдачі, любові до своєї землі та традицій. В одній із своїх промов до пастирів, владика казав, що вони повинні старанно будувати дім Божий, оздоблювати його всілякою красою, особливо його прикрашати шляхетними прикладами свого життя та проповіддю слова Божого, що є найвищою окрасою Церкви.

Не випадково стільки уваги приділяв святитель настановам священиків. Саме вони мали змінити ситуацію в духовно-релігійному житті сибіряків. А миряни цієї єпархії були, здебільшого, дуже грубі й мали різні ганджі. Декотрі захоплювалися буддизмом чи поганськими забобонами або звичаями, інші, приміром, купці -- прогулювали або програвали свої багатства. Тож аби подолати в побуті пастви ці негативні явища й утвердити в її житті правдиве розуміння заповідей Господніх, святителеві довелося багато навчати своїх пастирів, формуючи їх, а також безпосередньо навчати паству, закликаючи зберігати святість подружньої вірності, заохочував зберігати встановлені Богом і Церквою пости, християнські свята справляти не пияцтвом і обжерливістю, а молитвою, чистою та духовною радістю.13

Єпископ Інокентій Кульчицький доклав чимало зусиль для налагодження навчального процесу духовної школи, заснованої в Іркутському Вознесенському монастирі архімандритом Платковським. Її святитель Інокентій застав такою: учнів було набрано з усіх станів, зокрема й селянських дітей, причому силоміць. Зібрати учнів для новоствореної школи було нелегко, бо місцеве духовенство відмовлялося віддавати дітей навчатися навіть під загрозою штрафу. При цьому в батьків брали письмове зобов'язання, що їхні діти «доки не вивчаться, не відійдуть й не втечуть без відома архієрея».14 Новий владика на прохання батьків звільнив селянських дітей, решта учнів займалася в побудованій Платковським на косогорі, навпроти монастирських стін, будівлі, яка поділялася на дві половини. Учителем було призначено вихідця з Монголії, котрий не знав російської мови. Це був лама Лапсан, його знайшов Платковський, запропонувавши цю посаду з окладом 130 рублів на рік, з відведенням пасовищ для приведеного ним табуна коней. Тому цю школу називали монгольською. Тільки на перший погляд здається дивним призначення лами вчителем православних дітей. Це рішення мало на меті підготовку місіонерів для проповіді серед буддистів.15

Учитель Лапсан мав при собі помічника, напевно з новохрещених, Миколая Щолкунова. Для цього працівника святитель додав ламі до зарплатні ще 50 р. Оскільки ні лама, ні Щолкунов не могли викладати уроки російською мовою, то преосвященнійший знайшов перекладача, якогось Івана Пустиннікова, котрий спочатку навчався в Іркутській монгольській школі, а потім Платковський відправив його за Байкал для вдосконалення. Йому було призначено на рік 10 рублів зарплати й утримання за рахунок монастиря.

Лапсан заявив єпископові, що книги монгольські, придбані для школи так зіпсувалися, що вчити за ними неможливо. Стараннями владики, книги протягом року було переписано, а позичені оригінали повернено за Байкал їхнім власникам селенгінському Таймі та ще якомусь Іванові Мостиніну з подякою від єпископа Інокентія.16

Проте цим не обмежилася діяльність освіченого ієрарха стосовно поширення світла науки. На початку 1728 р. він приступив до відкриття при Вознесенському монастирі іншої -- слов'яно-руської школи, не відокремленої від першої. Учні розмістилися в одній будівлі разом із монгольськими. Новостворене училище дістало назву Монголо-Руського. Це було початком історії Іркутської Семінарії.

В той самий час, святитель розіслав по єпархії розпорядження, щоб священно-церковнослужительських дітей віком від 7-ми до 15-ти років було відіслано в училище не пізніше березня 1728 р., ще й попередив про штраф за ігнорування розпорядження. Так, до 1730 р. в училище було зібрано 35 дітей. Не обійшлось і без протидії. Один церковник відмовився від служби, і погодився знову стати селянином, аби тільки сина звільнити від школи.17

Наводячи порядок в єпархії, влаштовуючи школи, святитель постійно пам'ятав про свій обов'язок місіонерства. Ще до призначення на кафедру, перебуваючи в Селенгінську за Байкальським озером, а потім в Іркутському Вознесенському монастирі, переносячи терпляче усілякі скорботи і приниження, святитель Інокентій вже тоді добровільно взяв на себе труд апостольського подвигу, проповідуючи Євангеліє поганським племенам Східного Сибіру -- бурятам, тунгусам і якутам.18 Тим паче очоливши Іркутську єпархію, Інокентій прагнув максимально потрудитися на місіонерській ниві. Для успішної місіонерської праці необхідні були принаймні три умови:

1. Здібні проповідники.

2. Матеріальні засоби.

3. Певною мірою готовність самих язичників сприйняти Христове вчення.

Та жодної з цих умов реально не існувало в часи святителя Інокентія. Духовенство з простолюдинів, тримаючи Служебника і Требника могло тільки відправляти Богослужіння та християнські треби; безграмотність деяких із них доходила до невміння написати своє ім'я. Стосовно матеріальних засобів, то святитель, як уже сказано, не тільки не мав їх для роз'їздів чи для посилання проповідників, хоч би й знайшлися спроможні люди, а й сам утримувався випадковими пожертвами, не маючи зарплати. Важко було спілкуватись і з бурятами, огрубілими, незнаючими російської мови, котрі кочували степами й дуже рідко заїжджали в місто, якого боялися. Попри всі ці труднощі, архівні документи свідчать про навернення бурятів у християнство. На жаль, кількість їх невідома, бо нумерацію тоді не вели, як це почали робити згодом.19

Наведемо один приклад, як святитель боровся за кожну душу, аби привести її до Христа. У сім'ї бурята Кекена було двоє хрещених синів. Нехрещену дочку свою Бободою батько видає за охрещеного бурята. Проживши близько трьох років із чоловіком, вона відпрошується погостювати в охрещеного брата Олексія. Тут життя брата-християнина захоплює її і вона, замість повернення до чоловіка, йде у Вознесенський монастир, після чого з нею зустрічається сам єпископ Інокентій. Потім було довге з'ясування справи з Провінціальною канцелярією, куди тесть подав скаргу на невістку. Святитель захищав право новохрещеної бурятки Марини не повертатися до чоловіка-язичника й відкидав усі наклепи на неї.

З цього епізоду ясно, що з боку святителя було повне піклування про просвіту бурят світлом Христовим, і що Вознесенський монастир був при ньому купіллю для них, хоча влада стояла на боці нехрещених. І як, здавалося б, за відсутності фінансування місіонерської справи та протидії з боку влади й самих туземців можна було заохотити туземців до хрещення? Однак буряти за часів святителя Інокентія приймали хрещення цілими сім'ями, і доказом цього можуть послужити двоє синів і дочка Кекена.20 При цьому не слід забувати, що в полі зору святителя постійно був нехрещений монгол -- учитель Лапсан. Особисто він не встиг охрестити Лапсана, але добре його до цього підготував, і не тільки його одного, а й дружину та всю прислугу. Те, що сам святитель Інокентій Кульчицький не настояв силою, щоб Лапсан негайно хрестився, говорить про його мудрість і толерантність. Мало занурити людину в воду при хрещенні, головне створити настрій сердечної любові до Відкупителя. Терпимість у вірі була особливою рисою люблячого серця святителя Інокентія. Про це свідчить ще один приклад. В Урульчинській парафії за Байкалом з'явилося на горі мунгальське камінне капище. Виявилося, що будував його монгольський лама Оготуй, а допомагав йому господар його квартири, хрещений ясашний Іван Шумков. Преосвященний про вчинок Шумкова, який цим будівництвом образив Віру Православну, повідомив для розгляду в Нерчинську міську канцелярію, але язичника Оготуя та його капища не торкнувся ні ділом, ні словом, ні переслідуванням.20

Як уже відзначалося, життя святителя було сповнено праці й тягот. В Іркутську не мав він навіть будинку, а тулився чи в помешканнях соборного духовенства, чи в когось з іркутських громадян. Але не слід думати, що святитель не дбав про збільшення фінансування, яке він використав би не так на свої потреби, як на розбудову єпархії та розширення місіонерства. Інакше його можна було б вважати несумлінним, або пасивним. Отже, зустрівши в Іркутській Єпархії вже згадані труднощі, єпископ Інокентій вимушений був звернутися за допомогою в Святійший Синод. Для цього, він послав у столицю довірених осіб від Єпархії: українця Герасима Кириловича Лебратовського, котрий служив колись при дворі царівни Наталії Олексіївни, а потім його взяв єпископ Інокентій із Сергіївської Лаври та привіз в Іркутськ, а також писаря Архієрейського Приказу Артемона Шлякова. Святійший Синод прийняв посланців і наказав довідатися про забезпечення архієреїв в Астрахані й у Сибіру, а від Шлякова взяв відомості про віддаленість Ілимська, Якутська й Киренська від Іркутська й від Тобольська. Синод був здивований незручністю попереднього розмежування Тобольської та новоствореної Іркутської єпархії, зробленого митрополитом Антонієм. Синод постановив:

1. Єпископу Інокентію Кульчицькому видати зарплату в 1727 р. за пекінським окладом;

2. Надалі Іркутському архієреєві визначити 506 рублів 25 коп. на рік, жита 544 чверті, житньої муки по 103 чверті та стільки ж вівса, простого вина 130 відер;

3. Збудувати в місті Іркутську для прожиття Архієрея будинок з усіма зручностями та для його служителів за рахунок державної скарбниці;

4. З підпорядкування Тобольській єпархії вивести міста Ілимськ і Якутськ з уїздами й монастирями Якутським і Киренським, та залишити в незаперечному володінні Іркутської єпархії Троїцький Селенгинський монастир.

Та, на жаль, справа в Сенаті залягла надовго та й доповідь Синоду загубилася в Кабінеті імператриці. Більш як через півроку вона зажадала нового подання від Синоду й затвердила його в усіх пунктах. Укази вийшли з Петербурга лише 16 листопада 1731 р., але було пізно.22

Суворий клімат Сибіру, аскетичне життя, нестатки й важкі подорожі величезною єпархією підірвали й без того слабке здоров'я святителя. Уже починаючи з 1728 р. й до останніх днів він скаржився на різні хвороби та болі. Ще після першого перебування в Селенгінську, коли єпископ Інокентій переселився у Вознесенський монастир, архімандрит Платковський, ясна річ, небезпідставно, пропонував йому послуги й лікування. А 1728 р., проїжджаючі з Нерчинська в Іркутськ, ігумен Нафанаїл побачив у святителя помітне погіршення здоров'я. Серйозно захворів єпископ восени, 1731 р. Перед смертю він віддав останні розпорядження, видав зарплати, роздав свої особисті речі й 27 листопада упокоївся. Поховано його у Вознесенському монастирі під Тихвинською церквою.23

1764 р. під час ремонтних робіт у монастирській Тихвинській церкві знайшли нетлінне тіло святителя. Невдовзі сталося декілька чудесних зцілень не тільки в Іркутську, а й у віддалених місцях Сибіру через молитовне звернення до святителя. Але тільки 9 лютого 1805 р. здійснилася церковна урочистість -- відкриття святих мощів і загально-церковного прославлення пам'яті славного апостола Сибіру українського святителя Інокентія Іркутського. Його пам'ять святкується 25 листопада / 9 грудня і 9/22 лютого.

б) Святитель Інокентій (Нерунович).

Одним із визначних українських місіонерів, який впродовж 15-ти років обіймав Іркутську кафедру, був наступник святителя й чудотворця Інокентія (Кульчицького), єпископ Інокентій II (Нерунович). Рік його народження невідомий. При хрещенні отримав ім'я Іван. 1721 р. закінчив Києво-Могилянську академію, а 26 лютого 1725 р. прийняв чернечий постриг у Київському братському монастирі з ім'ям Інокентій. Ректор Києво-Могилянської академії Йосиф Волчанський характеризував його як «чесного і благоговійного, здатного як до професорської, так і до проповідницької діяльності» і 1727 р. призначив його викладачем академії курсу поетики «Bicollis parnassus» («Двоколірний Парнас»).1

Інокентію Неруновичу -- викладачеві курсу поетики КМА -- приписується знаменита київська шкільна драма «Милость Божія, Украйну от неудобоносимых обид лядских чрез Богдана Зиновия Хмельницкого, преславного войск запорозких гетмана, свободившая й дарованными ему над ляхами побідам й возвеличившая, на незабвенную толиких его щедрот память репрезентованная в школах киевских 1726 лета», присвячена 80-річчю початку Національно-визвольної війни українського народу 1648--58 рр., де вперше виведено образ Богдана Хмельницького, а також висловлено кілька суспільно-політичних ідей. Остаточного підтвердження ця версія не дістала, оскільки немає точних даних, коли Інокентій виїхав до Москви, але є в ній і частка істини, позаяк, за свідченням Я.Маркевича, він складав діалоги перебуваючи й у Московській слов'яно-греко-латинській академії: «По обіді були в Спаському монастирі, де бачили діалог, що ставився, складаний професором риторики Неруновичем».2

Святитель Інокентій проходить шляхом багатьох інших обдарованих випускників Київської академії. Указами Святійшого Синоду (21.09 1727 р., 10.04 1728 р.) його викликано до Москви, де він став викладачем риторики в Московській слов'яно-греко-латинській академії. 1730 р. його призначають професором філософії та префектом Академії.

1732 р. Інокентій стає єпископом і призначається на Іркутсько-Нерчинську єпархію. З величезною енергією святитель Інокентій розпочав виконувати місіонерські завдання. У 1732--1735 рр., 1742-го й 1743-го він об'їжджає свою єпархію, здійснюючи місію серед бурятів, якутів і тунгусів.3 Найближчими за поселенням до єпископської кафедри були тунгуси, котрі проживали в Нерчинському окрузі Іркутської губернії, і він, за допомогою старшини Мальцова, більш-менш знайомого з місцевими жителями, розпочав серед них просвітницьку й місіонерську роботу. Святитель Інокентій хрестив багатьох тунгусів, за котрими надовго збереглася назва «Неруновських». Двічі він вирушав у місіонерську подорож у Якутію. Під час першої поїздки 1735 р. він охрестив 62 чоловік, а вдруге (1741--1745) -- 418. Згодом продовжувачем місіонерської діяльності Інокентія II в Якутії став посланий з Іркутська архімандрит Нафанаїл, відомий великою місіонерською діяльністю серед якутів.4

Важливим засобом для успішної проповіді місіонерів єпископ Інокентій II вважав знання мов місцевих народів. «Навчати знати Бога й закону його треба мовою того народу, котрому подається наука. Тому, що важко вкоренити нове вчення й віру, коли своєю мовою й не повірять і просторо роздумувати не будуть».5

Багато зусиль доклав єпископ Інокентій для навернення бурятів. Серед цього народу разом із нашими місіонерами працювала місія ламаїстського духовенства, яка успішно боролася з шаманством. Ще 1730 р. російський уряд визнав лам і надав їм статус «духовного стану». Ламаїстське духовенство, авторитет якого після визнання державою зміцнився, було звільнено від податків і рекрутчини. Місіонерська праця через таку політику держави ставала дедалі важчою. Крім того, місцева влада намагалася доносами в Петербург очорнити дії архієрея. Після цього, праця місіонерів Східного Сибіру перетворилася на болісне самопожертвування й боротьбу з ламаїзмом, який, підтримуваний державою, дедалі більше вкорінювався серед бурятів і якутів, про що повідомляли у звітах єпископи й місіонери.6

З 1731 р. Іркутськ було названо провінційним містом і воєвод у ньому замінили віце-губернатори. Саме ці вищі чиновники Східного Сибіру постійно протидіяли місіонерській справі. Приміром, єпископу Інокентію вища світська влада м. Іркутська відмовлялася надавати коней для місіонерських подорожей. Особливо важкі стосунки в нього склалися з віце-губернатором Плещеєвим, котрий був «в канцелярських справах невігласом, користолюбивий, промислових і торгових людей за недачу подарків бив нагайками і притісняв приказних служителів; прихильників своїх любив постійно вгощати і споювати різними винами».7

Бідність єпископа Інокентія Неруновича доходила до того, що часом він не міг уже давати новохрещеним найнеобхіднішого. «Деякі бурятські мужики, -- сповіщається, -- бажають сподобитися святого Хрещення, але їм нема звідки дати хрестів, одежі й іншого необхідного при хрещенні, яке раніше давав він зі своєї келії, а тепер не може».8

Проте особистий авторитет святителя був надзвичайно високим. З великою місіонерською самозреченістю Інокентій II захищав малі народи своєї єпархії від зловживань підприємців і місцевої влади. Намагався він відновити діяльність місіонерської школи, у чому не допоміг йому, попри всі прохання, Святійший Синод. Святитель залучає до викладання засланих до Сибіру вихованців Києво-Могилянської академії: П.Малиновського (1738) та Й.Максимовича (1740), аби хоч якось підтримати функціонування школи.

Про життя й діяльність святителя Інокентія II Неруновича є низка схвальних відгуків. Історики православної місії в Сибіру вважають його «Одним із найбільших місіонерів у Сибіру».9

Дослідник історії православної місії серед ламаїстів ієромонах Гурій пише, що єпископ Інокентій II був «сповнений широких і плідних планів місійної діяльності, великого особистого почину й гарячої участі в місійному служінні».10 Через дев'яносто років після кончини Інокентія Неруновського (+26 липня 1747 р.) на його надгробній плиті в каплиці в Братському острозі** В 1960 р. в зв'язку з підняттям рівня води в Ангарі, тіло Святителя перенесене на міський цвинтар Іркутська. наступник його в апостольському служінні висловив глибокі почуття подяки сибіряків, які зберігали вдячну пам'ять про нього святителя: «Великий Ієрарше Христів! Ти направляв струмками благодаті виноград, насаджений у межах Сибіру соіменником твоїм велика Інокентієм. І Ти, водний духом його, вів паству Іркутську до Горнього Єрусалиму. Це приносять тобі дань пасомі смиренним соіменником твоїм Інокентієм III. 1838 року січня 9 дня.11

в) Святитель Софроній (Кристалевський).

Ще один святитель, котрого виплекала українська земля і про якого майже забула, здійснивши подвиг доброчесності, став окрасою православної церкви. За суворим титулом єпископа Іркутського ховалося щире, віруюче українське серце, яке до останньої своєї хвилини було цілком віддане справі розвитку й поширення Церкви Христової.

Народився він 25 грудня 1703 р. Історик Іван Власовський вважає, що батьком його був дяк.1 Але більшість дослідників стверджує, що батько святителя був посполитою людиною та служив у Чернігівському полку, де й народився святитель. Про це свідчать рукописи Святійшого Синоду.2 Можливо, звільнившись із військової служби й поселившись з сім'єю в містечку Березань Переяславського повіту, він справді став псаломщиком у місцевій церкві.

Отже, з джерел, які збереглися від часу життя святителя, нам відомо, що звався він Степаном, прізвище його Кристалевський і він син Назарія Федорова, через що й називали його інколи Назаревським. У нього було двоє братів і сестра Пелагія. Згодом вона вийшла заміж, а овдовівши, прийняла постриг з ім'ям Панкратії в Благовіщенському Коробієвському монастирі, неподалік міста Золотоноша. Ім'я одного брата -- Павло, а старшого невідоме, проте є дані, що згодом він був намісником Красногорського Золотоноського монастиря.3

Батько виховував сина в церковному дусі, а потім віддав на навчання до Київської Академії, яку Кристалевський блискуче закінчує 1727 р. Пізніше він стає послушником Красногорського Покровського монастиря на Полтавщині, де три роки проводить подвиг послуху. 23 квітня 1730 р. Кристалевський приймає чернечий постриг з ім'ям Софроній. У житті святих про святителя Софронія розповідається, що після постригу чернець Софроній почув у Покровському храмі голос: «Коли будеш єпископом, побудуй храм Всіх Святих». Цей голос провіщав про його майбутнє святительське служіння.4

З 1732 р. в Києві у Софіївському соборі молодий чернець висвячується в сан ієродиякона, а згодом в ієромонаха.5 Про подальший період його життя говориться в формулярі самого Софронія: «Після посвячення два роки був я скарбником (у Золотоноському монастирі), а потім, за указом Преосвященнійшого Арсенія, єпископа Переяславського, призначений був у його Архієрейський дім».6

Виконуючи покладені на нього обов'язки правлячим архієреєм у Переяславлі, Ієромонах Софроній часто усамітнювався в своєму монастирі, проводив дні в повчальному спогляданні та праці, подаючи приклад чернечого подвигу своїм побратимам.7 К Синоді на нього звернули увагу, коли він був там за архієрейським дорученням. Згодом, 1742 р. Разом із 29 ченцями, запрошеними з різних монастирів країни, ієромонаха Софронія взяли в столичний Олександра-Невського монастир. Через рік його призначили скарбником монастиря, а 1 червня 1745 р. за розпорядженням архієпископа Феодосія (Янковського) -- виконуючим обов'язки намісника. І ще через рік ієромонаха Софронія затвердили на посаді намісника Олександра-Невського монастиря.8

Результатом великої праці тих років святителя Софронія було поліпшення викладання в тамтешній семінарії, укомплектування монастирської бібліотеки, а також будівництво двоповерхової церкви: верхня -- на честь святого Федора Ярославовича, старшого брата св. Олександра Невського, а нижня -- святого Івана Золотоустого.9 Отець Софроній побудував також філію Лаври, так звану «Троїцько-Сергіївську Пустинь», де й сам відпочивав духом, й інші ченці, котрі бажали молитовного подвигу в тиші, подалі від гамору столичного життя. У Лаврі отець намісник старався запровадити й підтримувати суворе життя чернецтва за церковним статутом і в богослужіннях, і в трапезі.10

У лютому 1753 р. Синод призначив намісника Софронія Кристалевського на Іркутську кафедру, яка по смерті єпископа Інокентія Неруновича вдовувала вже шість років. Сама імператриця власноручним підписом під своїм указом вказала Святійшому Синоду на благочестивого намісника Олександро-Невського монастиря Софронія, як на особу «не тільки гідну єпископського сану, але й яка повністю може виправдати бажання та надії государині й Синоду -- підняти тягар єпископського служіння на далекій окраїні й задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи й беззаконства людського».11

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11