Волонтерство

Методи цієї групи - вивчення результатів діяльності клієнтів, соціальна терапія (індивідульна, групова, трудова, терапія самовиховання, дискусії, психотерапія, сімейна, ігрова терапія, соціо-, психо- драма тощо), сповідальний метод.

Біографічний метод вивчає наслідки докладених зусиль, реальних змін у життєвих позиціях, системі цінностей, вивчає результати діяльності клієнтів: плани та звіти керівників установ, щоденники, журнали, інші документи; результати діяльності - твори, технічні саморобки, наочні посібники, кіно-, відеофільми, довідкові каталоги; тематичні картотеки; звукозаписи бесід, докладів, дискусій тощо.

Соціальна терапія, за І. Зайнишевим, цілеспрямовано і систематично надає допомогу особі або групі, врегульовує почуття, імпульси, думки, стосунки. Вона виправляє, коректує поведінку; попереджає дисфункції; забезпечує нормальний розвиток, самоствердження особи.

Індивідуальна терапія вирішує проблеми конфіденційного характеру (зґвалтування, сімейні конфлікти тощо) з тими, хто не бажає брати участь у груповій терапії.

Групова терапія націлена на допомогу в подоланні емоційних порушень, соціальних недоліків під керівництвом соціального працівника або професійного терапевта. Групи із 6-8 чоловік займаються протягом 90 хвилин на тиждень. Є навчальні групи (здобування знань, висловлення думок, обговорення проблем); групи спільної діяльності, спорту, відвідування театру з подальшим обговоренням тощо; батьківські; тендерні групи - чоловічі й жіночі. Психотерапевтичними процедурами є релаксація, пантоміма, розігрування рольових ситуацій, виклад біографій, обговорення анонімної історії хвороби, опис сновидінь, фантазій, асоціацій тощо.

Сімейна терапія - діяльність соціального працівника з членами сім'ї з метою перегляду ролей, обов'язків членів сім'ї, сприяння більш гнучкій поведінці, причому спираючись на актуальні вербальні та невербальні дії членів групи.

Трудова терапія ґрунтується на тонізуючому та активізуючому впливі праці на психофізичну сферу людини, організовує спільну діяльність, полегшуючи стосунки між людьми, знімаючи напруженість, хворобливі переживання.

Терапія самовиховання основана на самовивченні, самооцінці; переоцінці власної особи, минулого; самоаналізі, вияві індивідуальних психологічних бар'єрів; використанні одержаних результатів у повсякденному житті та діяльності.

Дискусійна терапія передбачає знайомство членів групи; обговорення очікувань клієнтів, переживань, а також групового напруження, пов'язаного з відмінністю між очікуваннями і реальністю; формування адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно вирішити, активної мотивації до участі в групі, дотримання норм і традицій групи; аналіз динаміки, розвитку і корекції внутрішньогрупових стосунків, закріплення досягнень; обговорення результатів терапії, підведення підсумків; рефлексія.

Соціодрама метод колективної, групової терапії. Сутність його полягає у тому, що проблема соціальних груп і конфліктні стосунки між групами виступають у стихійно організованих сценах.

Психодрама використовується у груповій терапії, коли людина виконує різні ролі, зображуючи себе в стресових ситуаціях соціального характеру або грає ролі своїх антиподів.

Ігрова терапія як форма психотерапії слугує полегшенню спілкування. Учасники користуються іграшками, щоб зобразити ситуації і конфлікти, які неможливо або складно івербалізувати.

Сповідальний метод позбавляє психічних стресів, труднощів взаємозв'язку із соціальним оточенням, передбачає спілкування соціального працівника і клієнта наодинці.

За кількістю задіяних людей методи поділяються на індивідуальну та групову соціальну роботу.

Індивідуальна соціальна робота - напрям, система цінностей, вид практики для допомоги індивідам у вирішенні психологічних, між-особистісних, соціоекономічних проблем через особистісну взаємодію з ними.

Групова соціальна робота передбачає взаємодію невеликої групи осіб із спільними інтересами і загальними проблемами для досягнення цілей. [11, c.48]

У соціальній роботі використовуються також методи, характерні лише для цього виду професійної діяльності: метод соціального діагностування; втручання у критичних випадках; роботи зі спільнотою; метод роботи на вулицях.

До методів соціального діагнозу (соціальної діагностики), за І. Зайнишевим, належать:

збирання відомостей про інфраструктуру, чисельність, склад і динаміку населення тощо;

вивчення історії заселення і освоєння цієї території, зміна складу місцевого населення, його занять і традицій тощо;

інформаційно-цільовий аналіз документів, статей із місцевої та центральної преси, матеріалів електронних засобів інформації, листів, скарг тощо;

аналіз соціально-просторового розподілу і динаміки народжуваності і смертності населення, залежність якості життя від природних і соціальних факторів.

Метод втручання у критичних випадках уперше застосовувався у США у 1847 р., коли церква захистила дитину, яка зазнала насилля у сім'ї. У країні стали створюватися товариства із захисту дітей проти жорстокого поводження з ними.

Метод роботи зі спільнотою є засобом координації традиційних методів і соціально-політичним засобом задоволення інтересів, потреб, очікувань громадян. Ці методи з'ясовують сутність і типи проблеми, аналізують причини, розробляють плани, стратегії, залучають необхідні ресурси, виявляють лідерів, регулюють стосунки між членами громади для полегшення зусиль.

Метод роботи на вулицях - відкритий метод соціальної роботи, зорієнтований на проблеми вулиці і розв'язує їх превентивними заходами:

попередження виникнення груп молоді, особливо вуличних, через установлення випадкових контактів з ними у періоди зборів і проведення дозвілля;

визначення потреб і проблем вуличних груп молоді та надання їм відповідної допомоги - індивідуальної та групової;

запобігання чисельному збільшенню груп, сприяння їхньому зникненню і спрямування їхньої активності у менш агресивний напрям;

відбір безпритульних підлітків, спроба залучити їх у молодіжні групи, які перебувають під педагогічною опікою соціальних працівників;

пошук приміщень для вуличних груп молоді та організація і проведення екскурсій для прискорення процесу їхньої соціалізації або ресоціалізації;

установлення контактів із наркоманами, переадресація їх у відповідні заклади і до відповідних фахівців;

залучення підлітків до підтримки однолітків, формування загонів добровільних помічників соціальних педагогів і соціальних працівників.

Заслуговує на увагу підхід до класифікації методів соціальної роботи, розроблений Українським державним центром соціальних служб для молоді і викладений у Концепції діяльності ДЦССМ. Виходячи з того, що соціальна робота включає різноманітні сфери діяльності, її методи є комплексом професійних заходів і прийомів, спрямованих на досягнення завдань, які визначаються соціальною політикою. [5, c.73]

Психологічні методи: діагностика, корекція, психотерапевтичні тренінги, психологічний відбір, психологічна адаптація, аутотренінг, методи психотерапії.

Педагогічні методи: формування свідомості, методи організаційної діяльності, методи стимулювання, ігрові методи, методи включення, соціальне навчання, методи схвалювання і осудження.

Соціологічні методи: метод спостереження, соціометричний метод, експеримент, метод експертних оцінок, аналіз документів, агітація, пропаганда, аналіз соціуму, соціальна реклама.

В процесі навчанні волонтерів використовують такі методи роботи:

До найбільш типових форм роботи з різними групами волонтерів належить: лекція як базовий метод при навчанні волонтерів у Всеукраїнській школі волонтерів; бесіда на заняттях для волонтерів для більш плідної взаємодії з групою, для закріплення матеріалу та вивчення нового, для визначення настрою групи; ділова гра на заняттях з різних напрямків соціальної роботи для ефективного засвоєння матеріалу та набуття практичних навичок „мозковий штурм” на заняттях волонтерів для стимулювання вивчення тієї чи іншої теми та більш ефективного навчання; дискусія з волонтером або з групою волонтерів з найбільш актуальних гострих питань, тем; колоквіум, як форма обговорення проблеми за участю більшості членів групи; семінар-практикум для волонтерів та працівників соціальних служб з метою подальшого засвоєння теоретичних знань, тренінг для волонтерів з метою більш ефективного вивчення теми навчання; конференції для працівників та волонтерів ССМ, з метою обміну досвідом та напрацювання методик викладання та навчання волонтерів; „круглий стіл” для волонтерів з залученням державних та громадських структур з метою обговорення взаємодії з питань функціонування школи волонтерів, розвитку волонтерського руху; збори волонтерів центрів ССМ для обміну досвідом та напрацювання нових форм роботи з різними категоріями молоді.

Завершуючи огляд характерних ознак різних методів соціальної роботи, слід зазначити, що на свідомість і поведінку людей впливає багато взаємопов'язаних факторів, тому методи соціальної роботи слід застосовувати у комплексі. Тим більше що вони органічно пов'язані й ефективні лише за одночасного застосування, а не ізольовано. Це підтверджує необхідність комплексного підходу як принципу використання методів соціальної роботи. Наявні між ними відмінності важко вловлювані. Найсуттєвішим є те, що принципи соціальної роботи постійні, мають обов'язковий характер. Методи можуть варіювати залежно від зміни соціальних умов при одних і тих самих принципах. І принципи, і методи соціальної роботи слід розглядати в тісному зв'язку з її цілями та завданнями. Мета зумовлює сукупність способів її досягнення; принципи дають змогу з багатьох методів обрати найефективніші у цих умовах. Усвідомлення і врахування такого діалектичного взаємозв'язку між ними - методологічна основа соціальної роботи.

2.1 Цілі, задачі, функції волонтерської діяльності в суспільстві.

Український народ після активного волевиявлення у 1991 році свого прагнення жити у незалежній самостійній державі одержав унікальну можливість утвердити себе серед розвинених цивілізованих країн світу. Сьогодні в Україні зароджується демократичне суспільство, яке має базуватися на принципах свободи, творчості та гуманізму. Формальні державні структури не в змозі реагувати на всі запити суспільства. Тому особливої ваги набуває громадський рух. Проте що цей процес розпочався і триває, не дивлячись на труднощі свідчить поява сучасних недержавних організацій, кількість яких сягнула понад двадцять тисяч.

Однак, лише незначна частина цих організацій працює з волонтерами. У травні 1998 року Україна серед інших країн центральної та східної Європи, а також кількох країн Азії розпочала реалізацію регіональної програми „Ініціативи в роботі на добровільних засадах” Ідея програми належить Нью Йоркському інституту Відкритого Суспільства „Фонд Сороса” і впроваджуються через мережу національних відділень. Головна мета програми - відновлення руху волонтерів, як запоруки громадянського суспільства та незворотності демократичних перетворень, збільшення частки добровільної праці громадян, спрямована на рішення конкретних проблем. До своїх цілей і завдань в Україні програма передусім відносить активізацію з громадської діяльності шляхом розвитку руху волонтерів спрямованого на якнайширше залучення населення до суспільно корисної праці на добровільних засадах у громадських організацій, службах соціального захисту та медичній сфері, для допомоги у розв'язання проблем суспільства. У межах цієї програми був створений Центр волонтері ату „Добра Воля який почав залучати волонтерів і направляти їх на громадські організації.” [19, c.188]

Крім цього надзвичайно важливим було і є навчання представників організацій управління діяльності волонтерів, оскільки це одна із найголовніших проблем через яку не залучають громадськість до співпраці. З 1998 року тренінг з волонтерського менеджменту пройшли представники більш ніж сорока організацій. Для популяризації волонтерського руху було видано книжку „Доброчинність в Україні: минуле, сучасність, майбутнє”, п'ять бюлетенів „Добра Воля” та підручник „Управління діяльністю волонтерів: як залучити громадськість до вирішення проблем суспільства”.

Варто також зазначити, що не лише громадські організації, а й держава теж намагається розвивати волонтерських рух в Україні. Про це свідчить діяльність ЦССМ, де поряд з професійними соціальними працівниками працюють добровільні помічники. Волонтерські служби при ЦССМ поступово стали одним із напрямків державної молодіжної політики.

Доречно зазначити що на сьогодні існує, наприклад, в м. Києві, принаймні три фактори, які уможливлюють запровадження волонтерство в суспільне життя: наявність користувачів соціальних послуг та поля для волонтерської діяльності, яке можуть запропонувати недержавні громадські організації; наявність потенційних волонтерів, яких можна залучати, організовувати, навчати; існування світових моделей волонтерства та методичних рекомендацій щодо роботи волонтерського сектора, які поступово впроваджуються методом тренінгових занять для підготовки тренерів.

Завдання які можуть бути виконані волонтерами, зазвичай цілком відповідають завданням оплачуваного персоналу, а волонтери використовуються, як асистенти або помічники в тих сферах діяльності, які залишаються важливими на досягнення цілей програми.

Робота волонтерів повинна бути організована ефективно і вестися професійно. Волонтерами може виконуватися будь-яка робота, а не тільки елементарні речі, що не вимагають професійної підготовки. Волонтер - це не тільки помічник, чи соціальний працівник, що піклується про оточуючих, він може бути вчителем, фахівцем з комп'ютерів, політиком, інженером або дизайнером.

Визначаючи завдання для волонтерів, організації повинні орієнтуватися на індивідуальні можливості кожного. Волонтери можуть виконувати завдання, що не відносяться до постійних оплачуваних робіт; принести нові ідеї в організацію; створити і поширювати суспільну думку про організацію; залучати нових людей в організацію, допомогти при зборі коштів; заохочувати громадську активність. [22, c.58]

Волонтери можуть займатися справами, якими б ніколи не стали займатися на оплачуваній роботі. Волонтери, що віддають свій час і зусилля організації, хочуть бути її частиною, вони хочуть мати права голосу і впливати на рішення організації. Фактично те, що інші цікавляться їхньою думкою і враховують точку зору підтверджує значимість волонтерів для організації. Можливість впливати навіть на найменшу частину роботи організації є спеціальним видом мотивації, тому що людина почуває себе частиною організації в цілому.

Розвиток волонтерського руху в Україні базується на таких завданнях як:

Перше - підвищення рівня визнання. Уряди держав та місцева влада мають бути впевнені щодо механізмів залучення волонтерів до прове-дення консультацій і вивчення питання з метою визначення якісного внеску всього сектора волонтерів у національне процвітання та розвиток. Вирішення питань повинно ґрунтуватися на кращому досвіді роботи ма-лих груп, місцевих громад, національних неурядових організацій, а також на результатах міжнародної діяльності волонтерів.

Друге - мотивація. Засоби залучення людей до волонтерської діяль-ності визначаються залежно від певної ситуації в суспільстві. Держава може запропонувати: свої тренінгові програми для волонтерів за тематикою: техніка, управління, фінанси; допомогу в отриманні офіційно визнаного статусу, страхового та соціального забезпечення для того, щоб вивести волонтерів на рівень фахівців інших сфер діяльності; зниження ставок для платників податків, які підтримують волонтерські ініціативи; за певних обставин враховувати волонтерську діяльність як проходження військової служби; надання частини ресурсів, таких, як підручники, медикаменти, фінансування, та ін. у користування волонтерів.

У такому випадку службовці та працівники громадського і приватного секторів, можуть погодитися на співпрацю у волонтерській діяльності без відриву від основного місця роботи. Крім того, система ООН може визна-чити найкращі шляхи подальшої підтримки волонтерської служби з боку суспільства. Це може бути встановлення національних волонтерських корпусів для вирішення проблем навколишнього середовища, захворювання на СНІД/ВІЛ-інфекцію, питань захисту та пропаганди культурної спадщини.

Третє - встановлення системи обміну інформацією. Телебачення, радіо, друковані видання та електронні засоби інформації можуть надавати інформацію про досягнення волонтерів, і таким чином сприяти використанню вже існуючої «найкращої практики» та робочих процедур для того, щоб уникнути необхідності кожній громаді «вигадувати коле-со». Такий обмін інформацією може здійснюватися на місцевому рівні, на рівні провінцій, сусідніх держав, далекого зарубіжжя за допомогою елек-тронних засобів передачі інформації.

Четверте - пропаганда. Виконання цього завдання спрямоване на виявлення замовлень на послуги волонтерів, пропозицій про бажання надавати послуги в якості волонтерів з урахуванням розширення такого типу діяльності, а також на формування сприятливого загального клімату, громадської та офіційної думок, що підтримували б волонтерські ініціативи. Цей процес також може бути спрямований на визнання статусу волонтерів, використання напрацьованих схем, встановлення систем обміну інформацією. Тут важливо врахувати компетентність і професіоналізм фахівців-волонтерів, а також користь, яку отримає суспільство від їх діяльності (наприклад, кампанії по розробці програм раціонального використання навколишнього середовища та ін.). [14, c.138]

2.2 Міжнародний досвід в діяльності в волонтерських організацій.

14 вересня 1990 року в Парижі на XI Всесвітній конференції Міжнародної Асоціації добровільних зусиль була прийнята Загальна Декларація про Волонтерську діяльність. Згідно з якою волонтерська діяльність розглядається, як інструмент соціального, економічного, культурного, екологічного розвитку. В Декларації підкреслюється, що волонтерство - це добровільний вибір, що відображає особисті погляди і позиції: це активна участь громадянина в житті суспільства, що виражається, як правило, у спільній діяльності у межах різного роду асоціацій. Волонтерство сприяє покращенню якості життя, особистому процвітанню й поглибленню солідарності, реалізація основних потреб на шляху будівництва справедливішого і мирного суспільства, більш збалансованому економічному і соціальному розвитку, створенню нових робочих місць і професій. У Декларації проголошено низку головних принципів руху, зокрема принцип надання особистих або організованих послуг, а також принцип перетворення волонтерства в елемент особистого розвитку, набуття нових знань та навичок. Ця Декларація підтримує право кожної жінки, чоловіка та дитини на вільне об'єднання у спілки та зайняття волонтерською діяльності без будь-якої дискримінації відносно культурного та етнічного походження, віросповідання, віку, статі, фізичного, соціального чи економічного становища. Всі люди у світі повинні мати право на вільне витрачання свого часу, таланту та енергії на користь інших людей чи громади, працюючи індивідуально чи в колективі і не сподіваючись на фінансову винагороду. [23, c.165]

На сьогоднішній день волонтерські організації існують у 80-ти країнах світу. Правління цих країн надає підтримку волонтерському руху, який набуває глобального характеру. Працюють міжнародні волонтерські організації.

Волонтерський рух поширений у багатьох країнах світу. За результатами опитування, у Франції до нього залучено 19%, в Німеччині - 34%, в США майже 56%, в Японії - 26%. Зростання його значимості демонструє і той факт, що Генеральною Асамблеєю ООН було проголошено 2001 рік міжнародним роком волонтерів (МРВ). Основними цілями проведення МРВ були визначені: підвищення рівня визнання волонтерської діяльності, допомога та сприяння їй, популяризація, створення поширення та обміну інформації про неї. Умова виконання поставлених завдань - співпраця таких секторів суспільства, як громадські організації, держава, приватні особи.

Бажання виконувати роботу на волонтерських засадах не є таким уже рідкісним явищем. За даними досліджень, від чверті до половини дорослого населення країн Європи та Америки брали участь у будь-якій волонтерській діяльності за поточний рік. Звичайно, частота випадків регулярної діяльності значно менша. При цьому частіше волонтерами стають білі жінки віком від 35-44 років, що мають оплачувану роботу, особливо ті, хто є висококваліфікованими професіоналами або займають керівні позиції, мають високий освітній рівень, одружені, мають дітей.

Національне опитування волонтерів, яке проводилося Центром Волонтерів Великобританії, ідентифікувало головні причини волонтерської роботи: „Пов'язана з моїми потребами і інтересами” (48% - чоловіки, 31% - жінки), „я хочу покращувати стан речей та допомагати людям” (35% - чоловіки, 42% - жінки), „я хочу зустрічати людей та заводити друзів” (24% - чоловіки, 28% - жінки), „я хочу мати можливість отримувати нові вміння” (12% - чоловіки, 11% - жінки). Поряд з причинами волонтерської роботи респонденти оцінювали також її фактичні переваги: „дає можливість робити те, що я вмію” (70% - чоловіки, 68% - жінки), „дає мені відчуття персональних досягнень” (78% - чоловіки, 78% - жінки).

Волонтерська робота не обов'язково є безоплатною. Так, волонтери Добровольці ООН (ДООН), які працюють у технічній, економічній, соціальних сферах мають право на отримання матеріальної допомоги для забезпечення щомісячного прожиткового мінімуму, право на покриття витрат на місцевий транспорт і підготовку до роботи, що виключає вивчення місцевих умов і мови. Вони також забезпечуються житлом і основними видами обслуговування. Крім того, передбачається їх страхування на випадок хвороб та страхування життя. ДООН, створення 1970році Генеральною Асамблеєю ООН, охоплює сьогодні понад 130 країн світу. [8, c.29]

Зі слів прес-аташе Держдепартаменту США Клавдії Куриць 80 країн світу мають мережу волонтерських центрів, крім того волонтерські центри в Польщі, Україні, Чехії, оцінюються як одні з кращих серед 14 країн Центральної та Східної Європи. Також було відмічено, що розвиток волонтерство залежить від традиції культури окремої країни. Наприклад, Канада, США, Австралія, мають невелику кількість волонтерів. Наприклад, в Чехії, Литві, Венгрії волонтерство прирівнюється до служби в армії. В США також використовується практика, коли людина, скоївши дрібне правопорушення, замість ув'язнення відпрацьовує певну кількість годин в якості волонтера.

Страницы: 1, 2, 3, 4